Тема 2. Суб’єкти міжнародного права | Jure
 EXMO affiliate program

Тема 2. Суб’єкти міжнародного права

ПЛАН

1. Поняття та класифікація суб’єктів міжнародного права.

2. Міжнародна правосуб’єктність націй та народів.

3. Міжнародна правосуб’єктність держав.

4. Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав.

5. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій, державоподібних утворень та специфічних суб’єктів міжнародного права.

 1. Поняття та класифікація суб’єктів міжнародного права

Поняття суб’єкта міжнародного права нерозривно пов’язано з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятора міждержавних відносин зумовило таке розуміння поняття суб’єкта міжнародного публічного, яке істотно відрізняється від поняття суб’єкта національного (внутрішньодержавного) права.

В основі загальнотеоретичного визначення суб’єкта права лежить констатація факту його участі у правовідносинах певного виду та підпорядкованості відповідним нормам права. Тобто тут суб’єктами права визнаються усі носії прав і обов’язків, закріплених нормами права. У науці ж міжнародного права склалася концепція особливого правового статусу його суб’єктів. Ця концепція ґрунтується на тезі про те, що основною властивістю суб’єкта міжнародного права є не стільки його можливість виступати учасником міжнародних правовідносин, скільки юридична здатність до самостійних міжнародних дій та незалежної реалізації своїх прав і обов’язків, в т.ч. і здатність спільно з іншими суб’єктами створювати нові міжнародно-правові норми.

Суб’єкт міжнародного права – це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов’язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм.

При такому підході до числа суб’єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи – держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення. Однак, останнім часом у теорії міжнародного права має місце тенденція до більш широкого розуміння поняття суб’єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов’язками. Наразі до кола суб’єктів міжнародного публічного права будуть включатися також і приватні особи (як фізичні, так і юридичні), діяльність яких виходить за межі однієї держави. В цілому такий погляд не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж мають місце у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є з одного боку суверенна держава, а з іншого – транснаціональна корпорація.

З поняттям суб’єкта міжнародного права тісно пов’язане і поняття міжнародної правосуб’єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

Міжнародна правосуб’єктність – це якісна характеристика статусу суб’єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного права та володіти міжнародними правами та обов’язками.

На відміну від національних правових систем, де зміст правосуб’єктності визначається та забезпечується державою, в міжнародному праві немає органів, які б стояли над суб’єктами і встановлювали для них загальнообов’язкові правила поведінки, так само як немає і спеціального апарату примусу. Самі суб’єкти міжнародного права, і лише тільки вони, можуть формувати міжнародно-правові норми та забезпечувати їх дотримання, тому міжнародна правосуб’єктність матиме деякі елементи, не властиві правосуб’єктності у національному праві. До елементів міжнародної правосуб’єктності слід відносити:

· здатність бути носієм міжнародних прав і обов’язків (міжнародна правоздатність);

· здатність своїми набувати міжнародні права та здійснювати міжнародні обов’язки (міжнародна дієздатність);

· здатність самостійно нести міжнародно-правову відповідальність за свої дії (міжнародна деліктоздатність);

· здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

· здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права.

Як бачимо, перші три елементи (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) властиві правосуб’єктності в цілому, а останні два – лише міжнародній правосуб’єктності. За загальним правилом будь-який суб’єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє усіма елементами міжнародної правосуб’єктності одночасно, хоча інколи ці елементи можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина тощо), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їхня дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в екзилі (вигнанні).

Певну специфіку, зумовлену особливостями міжнародних правовідносин, має і міжнародна правоздатність. Права та обов’язки, які складають зміст міжнародної правоздатності, умовно можна поділити на такі групи:

· загальні міжнародні права та обов’язки, властиві усім суб’єктам міжнародного права незалежно від їх виду. До таких прав та обов’язків, зокрема, відносяться: право брати участь у міжнародних відносинах, право на захист власних законних прав та інтересів, обов’язок поважати прав інших суб’єктів і т.п.;

· видові міжнародні права та обов’язки, властиві суб’єктам конкретного виду (наприклад, державам чи міжнародним організаціям). Так, державі як суб’єкту міжнародних правовідносин притаманне право на непорушність кордонів, право на індивідуальну та колективну самооборону тощо;

· індивідуальні міжнародні права та обов’язки, якими наділяється конкретний суб’єкт міжнародного права. Зазвичай, такі права та обов’язки передбачаються у міжнародних договорах чи установчих документах міжнародних організацій. Наприклад, відповідно до ст. ІІІ Договору про відкрите небо 1992 р. кожна держава-учасниця зобов’язана приймати над своєю територією спостережні польоти у відповідності з положеннями цього Договору. Зазначений обов’язок є прикладом індивідуального обов’язку держави, який вона приймає, приєднавшись до договору.

Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виділити такі групи суб’єктів міжнародного права:

1) первинні (суверенні) суб’єкти міжнародного права. Такими суб’єктами є держави, а за деяких умов – і нації та народи, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та намагаються утворити власні форми державності. Первинні суб’єкти ніким не створюються, вони виникають у результаті об’єктивних історичних процесів і в силу лише свого існування (ipso facto) є носіями міжнародних прав та обов’язків. Первинні суб’єкти мають універсальну міжнародну правосуб’єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов’язки;

2) вторинні (несуверенні) суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти створюються первинними, і наділяються останніми в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи включаються міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення та інші самостійні політичні одиниці. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав і обов’язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб’єктів ;

3) специфічні суб’єкти міжнародного права. Такі суб’єкти беруть участь в міжнародних відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їхня міжнародна правосуб’єктність – скоріше виняток, ніж правило. Крім того, такі суб’єкти завжди знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави. До них відносяться міжнародні неурядові та інші громадські організації, політичні партії, транснаціональні корпорації, фізичні особи.

Крім названих груп суб’єктів міжнародного права інколи виділяються напівсуверенні суб’єкти міжнародного права, до яких відносяться держави під сюзеренітетом чи протекторатом інших держав. За таких умов частина суверенних повноважень залишається в держави, що перебуває під сюзеренітетом (протекторатом), а частина – передається державі-сюзерену (протектору). Але в цілому через неприйняття наукою ідеї про можливість поділу державного суверенітету між декількома державами такий підхід не набув популярності. Слід також зауважити, що після розпаду колоніальної системи ця проблема практично втратила актуальність.

Певною мірою до напівсуверенних суб’єктів подібні держави, які добровільно передали частину своїх суверенних повноважень іншій державі. Так, наприклад, Князівство Ліхтенштейн не має власного зовнішньополітичного відомства, а його за кордоном представляє Швейцарія. Відповідно до договору 1918 р. між Францією та Князівством Монако останнє зобов’язується „здійснювати свої суверенні права у повній відповідності з політичними, військовими, морськими та економічними інтересами Франції”. Франція також представляє інтереси Монако за кордоном. Аналогічна ситуація має місце і у відносинах між США та державами, які уклали угоди про вільну асоціацію з США (Республіка Маршалові Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Республіка Палау та ін.). Ці угоди передбачають, що держави, які вступають у вільну асоціацію з США, повністю зберігають свій суверенітет, за винятком питань оборони, які передаються до відання США. По суті в усіх цих випадках держава не перестає бути носієм суверенітету і не відчужує його, а лише добровільно передає частину суверенних повноважень іншій державі. Така передача має здійснюватися на основі міжнародного договору і не суперечити основним принципам міжнародного права.

2. Міжнародна правосуб’єктність націй та народів

В основі міжнародної правосуб’єктності націй та народів лежить принцип права націй на самовизначення, закріплений Статутом ООН та Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р. У сучасному міжнародному праві поняття “нація” і “народ” розглядаються як тотожні. Слід розуміти, що нація (народ) – це не арифметична сукупність населення якої-небудь території, це історично сформована економічна, політична та духовно-культурна спільнота, що усвідомлює свою єдність. У багатьох випадках нація (народ) характеризується мовною та релігійною єдністю, проте часто такі ознаки можуть бути відсутніми.

У науці сформувалося два основних погляди на міжнародну правосуб’єктність народів.

Згідно з теорією плюралістичної демократії народ розглядається як основний носій суверенітету, а тому будь-який народ завжди є суб’єктом міжнародного права. Поки держава ефективно здійснює владу і відповідає потребам народу, його правосуб’єктність немовби “спить”, інтереси народу в міжнародних правовідносинах представляє держава. Коли ж влада перестає задовольняти інтереси народу, він піднімає повстання і починає самостійно реалізовувати належну йому міжнародну правосуб’єктність. Проте, такий підхід через ризик посилення сепаратизму несе в собі істотну загрозу світовому правопорядку, і тому широкою підтримкою та визнанням не користується.

Загальновизнаним є інший підхід, згідно з яким не кожна нація (народ) можуть розглядатися як суб’єкти міжнародного права. Нація (народ), які мають власну державу не розглядаються як суб’єкти міжнародного права, міжнародною правосуб’єктністю наділяється лише відповідна держава. Тільки нації або народи, що борються за своє звільнення, створили певні владні структури, об’єднані певним владним центром, що здатний виступати від імені нації або народу, можуть претендувати на статус суб’єкта міжнародного права. Фактично такими структурами є озброєні загони, що мають єдине командування, яке одночасно здійснює і політичне керівництво. Подібна ж ситуація має місце і тоді, коли народ не має власної держави, проживає на території іншої як національна меншість і намагається вийти зі складу цієї держави та створити власну, натикаючись при цьому на протидію. До моменту отримання незалежності, створення власної держави народ, що знаходиться у стані збройної боротьби за незалежність, може визнаватися суб’єктом міжнародного права. Представником такого народу у міжнародних відносинах виступають органи національно-визвольного руху. Такі час від часу часто наділяються правами спостерігача у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

У ряді міжнародних документів, котрі розкривають зміст принципу рівноправ’я та самовизначення народів (Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.), вказується, що цей принцип не повинен тлумачитися на шкоду територіальній цілісності та політичній єдності держав, якщо вони забезпечують представництво всіх прошарків населення в органах державної влади без будь-якої дискримінації. У практиці ООН право на відділення визнається:

· за народами колоній та інших залежних територій, котрі не мають власного управління;

· за народами, що проживають на територіях, які за конституцією держави мають право на відокремлення;

· за народами, котрі проживають у державі, яка не додержується принципів рівноправ’я націй (народів) та їх права на самовизначення.

У таких випадках народи, що ведуть збройну боротьбу за відокремлення вправі безумовно претендувати на визнання їх суб’єктами міжнародного права.

 3. Міжнародна правосуб’єктність держав

Держава є історично першим і основним суб’єктом міжнародного права. З точки зору міжнародної правосуб’єктності держава розглядається як сукупність трьох елементів – населення, суверенної влади та території. Держави є суверенними, тобто володіють верховенством влади в межах власних кордонів та самостійністю в міжнародних відносинах.

Абсолютного суверенітету в сучасному світі бути не може, оскільки всі держави взаємопов’язані, взаємозалежні і ця залежність постійно зростає. Сучасне міжнародне право обмежує суверенітет держав у двох основних сферах: у сфері охорони світового правопорядку, забороняючи агресію, та в сфері прав людини, визначаючи, що вони не є виключно внутрішньою компетенцією держави. Крім того, будь-яка держава може реалізовувати свої суверенні права лише в тих межах, в яких вони не порушують суверенних прав інших держав.

Міжнародна правосуб’єктність держави є універсальною, тобто держава приймає участь в утворенні норм міжнародного права, може в повному обсязі набувати та реалізовувати права, а також виконувати взяті на собі обов’язки. Проте названі вище випадки обмеження державного суверенітету призводять до того, що міжнародна правосуб’єктність держав має певні рамки.

Важливим елементом міжнародної правосуб’єктності держави є її імунітет, що витікає з принципу суверенної рівності держав.

Міжнародний імунітет держави означає непідсудність держави як учасника міжнародних відносин суду іншої держави.

Єдиного підходу до визначення змісту міжнародного імунітету держави. В цілому можна говорити про такі основні концепції міжнародного імунітету держави:

1) концепція абсолютного міжнародного імунітету держави. Відповідно до цієї концепції держава ні за яких умов і ні в яких відносинах не може бути підсудною іноземному судові. Виникнення такого розуміння міжнародного імунітету держави ще в стародавні часи було зумовлено необхідністю забезпечувати діяльність посольства однієї держави на території іншою. Тому імунітет держави був абсолютним, поширюючись на будь-яку діяльність та будь-яку власність держави. Пізніше розширення приватноправової діяльності держави (зовнішньої торгівлі, придбання робіт та послуг, нерухомості тощо) призвело до зародження ідей про неприйнятність абсолютного імунітету держави;

2) концепція обмеженого функціонального міжнародного імунітету держави. Відповідно до цієї концепції імунітет держави обмежується лише тими відносинами, в яких держава виступає як суверенний носій публічної влади (jure imperii). У правовідносинах комерційного характеру (jure gestionis) вона не наділяється імунітетом, оскільки контрагенти держави, в т.ч. юридичні та фізичні особи не можуть бути позбавлені правового захисту. У цих відносинах контрагентом держави, як правило, особою приватного права, може бути пред’явлено позов, що розглядатиметься судом іноземної держави

3) концепція обмеженого розщепленого міжнародного імунітету держави. Відповідно до цієї концепції держава зберігає імунітет навіть у приватних відносинах, якщо добровільно від нього не відмовиться. Ця концепція тісно пов’язана з попередньою, однак якщо згідно з концепцією обмеженого функціонального імунітету підставою для обмеження міжнародного імунітету держави є факт її участі у приватноправових відносинах, то згідно з концепцією обмеженого розщепленого імунітету такою підставою може бути лише чітка формальна згода держави на обмеження її імунітету.

У сучасному міжнародному праві жодна з цих концепцій не знайшла повної підтримки. Довгий час концепцію абсолютного імунітету відстоювали СРСР, КНР та інші соціалістичні країни, однак згодом у соціалістичних країнах більшої підтримки здобула концепція обмеженого розщепленого імунітету.

Після другої світової війни значна кількість держав (Великобританія, США, Канада, ПАР, Сінгапур та ін.) повною мірою закріпили основні положення концепції обмеженого функціонального імунітету у своєму законодавстві. У ФРН та деяких інших державах ці положення були зафіксовані судовими рішеннями. Ключовим у цьому відношенні став прецедент у справі “Eckert International, Inc. v Government of the Sovereign Democratic Republic of Fiji” (Окружний суд США, 1993), у якій суд вказав, що необхідно розрізняти публічні акти держави, що здійснюються в рамках суверенітету держави і охоплюються її імунітетом, та приватні акти держави як учасника ринкових відносин, що не можуть охоплюватися міжнародним імунітетом держави.

На позиціях концепції обмеженого функціонального імунітету ґрунтується і Європейська конвенції про імунітет держав 1972 р. Ця Конвенція містить досить широкий перелік випадків, в яких імунітет держави не забезпечується. До них, наприклад, відносяться спори, що стосуються:

· трудового договору, укладеного між державою та фізичною особою, який підлягає виконанню на території країни суду, за винятком випадків, коли особа є громадянином держави-відповідача або не має громадянства чи звичайного місця проживання в країні суду;

· патенту на винахід, промисловий зразок, товарний знак, фірмове найменування чи іншого аналогічного права, стосовно якого в державі суду було подано або зареєстровано заявку, або яке охороняється іншим чином і стосовно якого держава є заявником або власником; у разі недотримання державою такого права, яке належить третій особі, в країні суду, в якій воно охороняється;

· зобов’язань держави стосовно нерухомості, яка перебуває на території країни суду;

· прав держави на рухоме або нерухоме майно, які виникли на підставі спадкування, дарування;

· відшкодування у зв’язку із заподіянням тілесних ушкоджень або матеріальної шкоди, спричинених фактом, який мав місце на території країни суду, і особа, яка заподіяла шкоду, перебувала там на цей момент. Конвенція вимагає у таких випадках наявності тісної прив’язки як самого делікту, так і його наслідків до території країни суду.

Міжнародним імунітетом наділяються самі держави, її органи та державна власність, безпосередньо спрямована на виконання адміністративно-політичних функцій. Комерційні організації, в т.ч. і такі, що перебувають у державній власності таким імунітетом наділятися на можуть.

Залежно від змісту розрізняють такі види міжнародного імунітету держави:

1) судовий імунітет, відповідно до якого держава не може бути притягнута до суду іншої держави і якості відповідача;

2) імунітет від попереднього забезпечення позову, відповідно до якого майно держави не може бути піддане заходам попереднього забезпечення позову, наприклад, на нього не може бути накладено арешт;

3) імунітет від примусового виконання судового рішення, відповідно до якого ні сама держава, ні її майно не може бути піддано заходам примусового виконання іноземного судового чи арбітражного рішення.

Слід зауважити, що ці види міжнародного імунітету держави не співпадають між собою, і можуть мати місце випадки, коли, наприклад, держава не має судового імунітету, проте має імунітет від примусового виконання судового рішення. При цьому іноземний суд може притягти державу до участі у справі в якості відповідача, але судове рішення цією державою може бути виконане лише у добровільному порядку.

Починаючи з 30-х років ХХ ст. у міжнародному праві виникає і розвивається концепція прав і обов’язків держав. Згідно з цією концепцією при розгляді міжнародної правосуб’єктності основна увага приділяється саме комплексу прав та обов’язків держави. При цьому найважливіші права та обов’язки держави знаходяться в нерозривній єдності і виводяться з основних принципів міжнародного права.

Усі держави, незалежно від їх розміру, економічної чи військової потужності, мають однакові міжнародні права та обов’язки. Не зважаючи на те, що подібне положення повністю відповідає основним принципам міжнародного права, перш за все принципу суверенної рівності держав, воно і досі остаточно не реалізоване. Так, найважливіші рішення в системі ООН приймаються Радою Безпеки, до складу якої входять п’ять постійних членів з правом вето (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай) та десять непостійних членів без права вето. Інші держави практично усунуті від процесу прийняття рішень Радою Безпеки ООН.

Загальновизнаного вичерпного переліку прав та обов’язків держави в сучасному міжнародному праві не існує. Ще наприкінці 40-х років Генеральна Асамблея ООН доручила Комісії міжнародного права розробити проект декларації про права та обов’язки держав, однак ця декларація так і не була прийнята через спротив найбільших держав, зокрема, США, Великобританії, Франції. Певною мірою ця проблема була пом’якшена у зв’язку з прийняттям у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та Хартії економічних прав та обов’язків держав 1974 р., однак питання про основні політичні та оборонні права і обов’язки держав і досі міжнародним правом регламентується недостатньо.

Не зважаючи на це, можна виділити такі основні права держав: право на суверенну рівність з іншими державами, на незалежність, на здійснення юрисдикції над своєю територією та всіма особами, котрі на ній знаходяться (з додержанням визнаних міжнародних імунітетів), на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу, право створювати разом з іншими державами міжнародні організації, вступати до вже створених, мати відносини з іншими державами, підтримувати дипломатичні стосунки, укладати міжнародні угоди, захищати свою правосуб’єктність тощо.

До основних обов’язків можна віднести такі: поважати суверенітет інших держав, утримуватися від втручання в їх внутрішні справи, поважати права людини та права народів на самовизначення, вирішувати міжнародні спори та конфлікти мирним шляхом, виконувати взяті на собі міжнародні зобов’язання і т. ін.

З позицій міжнародної правосуб’єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій.

Унітарна держава вважається суб’єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб’єктності (наприклад, у розвитку зв’язків між містами-побратимами, між органами самоврядування і т.д.). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір. Подібні відносини між адміністративно-територіальними одиницями мають характер транскордонного співробітництва місцевих органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, а не міжнародних відносин між державами чи їх частинами.

В Європі основоположним документом, який стосується транскордонного співробітництва, є Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 р. (Україна приєдналася до цієї Конвенції у 1993 р.). В Україні питання транскордонного співробітництва регулюються також Законом України від 24.06.2004 р. “Про транскордонне співробітництво”. Відповідно до цього Закону транскордонним співробітництвом вважаються спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. Ці суб’єкти можуть укладати угоди про транскордонне співробітництво, однак ці угоди в жодному випадку не визнаються міжнародними договорами і не призводять до виникнення міжнародних прав та обов’язків відповідних держав.

Федерація також розглядається як єдиний суб’єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб’єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб’єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.).

У більшості випадків суб’єкти федерації самостійно на зовнішній арені не виступають. Наприклад, Панамериканська конвенція про права та обов’язки держав 1933 р. зазначає, що “перед міжнародним правом федеративна держава складає тільки одну особу”. З іншого боку, деякі федерації (ФРН, Австрія, Швейцарія) надають свої членам право укладати міжнародні договори, але щодо дуже обмеженого кола питань (прикордонні, поліцейські, економічні, культурні зв’язки) і завжди під контролем федерального уряду.

До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об’єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб’єктом міжнародного права. Міжнародної правосуб’єктність володіють лише її члени. Єдиним винятком з цього правила є Об’єднана Арабська Республіка, до складу якої у 1958-1961 рр. входили Сирія та Єгипет і яка володіла міжнародною правосуб’єктністю. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб’єктністю, прикладом чого можуть бути США 1776-1787 рр., Німеччина 1815-1866 рр., Швейцарія 1818-1848 рр.

 4. Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав

Проблема міжнародно-правового визнання виникає тоді, коли постає питання про появу нової держави як суб’єкта міжнародного права. Історично відпрацьовані різні політико-правові процедури включення держави в сферу міжнародних правовідносин. Необхідність їх вибору пов’язана з наявністю різних моделей утворення нових держав – появою нової держави в результаті соціальної революції, реалізації права народу на самовизначення, об’єднання держав (США, Єгипет та Сирія), виділення держави із складу існуючої (держава Бангладеш утворилася у 1971 р. шляхом виділення з Пакистану), розпаду держав тощо.

Міжнародно-правове визнання – це односторонній добровільний акт держави, у якому вона чи прямо опосередковано виражає свою готовність вступити у політико-правові відносини з іншою державою чи іншим суб’єктом міжнародного права.

Існує дві основні теорії міжнародно-правового визнання – конститутивна та декларативна. Конститутивна теорія виникла в ХІХ ст. як протидія створенню нових держав, отриманню колоніями незалежності від метрополій. Вона наділяє акт визнання функцією субєктоутворення. Лише в силу визнання з боку інших країн новоутворена держава або уряд (дестинатор) набувають міжнародної правосуб’єктності. По-суті, ця теорія суперечить принципу рівноправ’я та самовизначення народів. Крім того, вона має низку суттєвих недоліків. По-перше, на практиці нові утворення можуть вступати в міжнародні відносини і без міжнародного визнання. По-друге, не відомо, скільки вже існуючих суб’єктів міжнародного права повинні визнати нове утворення (уряд, державу) для того, щоб воно остаточно набуло міжнародної правосуб’єктності.

Біля витоків декларативної теорії стояли Г. Гегель, Наполеон та Т. Джеферсон. Відповідно до цієї теорії нове утворення (держава або уряд) стає суб’єктом міжнародного права з моменту та в силу лише свого виникнення. Визнання тут не утворює міжнародну правосуб’єктність, а лише констатує її.

Визнання інших держав являє собою право, а не обов’язок держави. Однак тривале невизнання, продиктоване відверто політичними міркуваннями, без урахування реалій міжнародного життя, може статі фактором, що серйозно ускладнює міжнародні відносини. Не допускається відкликання визнання іншої держави, хоча історії відомі і такі приклади. У 1918 р. Франція відкликала визнання Фінляндії, коли стало відомо про плани зведення на престол родича німецького канцлера Вільгельма ІІ. Пізніше, коли у Фінляндії було проголошено республіку, Франція визнала її повторно; а у 1931 р. Японія відкликала визнання Китаю, мотивуючи це тим, що Китай перестав бути “організованим народом”.

Часто визнання відбувається не одразу, а проходить декілька етапів. Іноді ці етапи називаються формами міжнародно-правового визнання. Виділяються такі етапи (форми) міжнародно-правового визнання:

· визнання ad hoc (визнання в конкретній справі) має місце, коли держава в цілому не визнає міжнародної правосуб’єктності нового утворення, але для окремого конкретного випадку тимчасово погоджується з правом цього утворення представляти інтереси нації, народу, країни чи її частини. Прикладом такого визнання може бути Паризька угода 1973 р., укладена на Мирній конференції з воєнних дій в Індокитаї, коли США уклали договір з трьома в’єтнамськими сторонами, не визнаючи в цілому їхньої правосуб’єктності;

· визнання de facto (фактичне визнання) полягає у встановленні з новоутвореною державою окремих міжнародних відносин без формального визнання її правосуб’єктності. Як правило, воно носить скоріше політичний, ніж правовий характер і символізує невпевненість у тому, що новоутворена держава (уряд) будуть існувати тривалий час;

· визнання de jure (остаточне визнання) полягає в повному визнанні міжнародної правосуб’єктності новоутвореної держави. Таке визнання здійснюється або шляхом надсилання спеціальної ноти визнання (явне визнання), або шляхом встановлення дипломатичних стосунків (визнання-презумпція).

Залежно від характеру дестинатора (нового утворення, що підлягає визнанню) розрізняютьтакі види міжнародно-правового визнання:

1) визнання держави має місце у випадках поділу старої держави на нові, об’єднання кількохдержав в одну, відділення від старої держави нової держави тощо;

2) визнання уряду. У більшості випадків визнання держави супроводжується і визнанням уряду. Окремо від держави уряд може визнаватися лише у випадках приходу до влади неконституційним шляхом або у випадку еміграції уряду за кордон під час окупації. Визнання уряду часто є засобом політичного тиску у кризових ситуаціях, тому чимало держав (Великобританія, Австралія та ін.) відмовилися від застосування такого виду визнання. Правовим значенням визнання уряду є ті, що лише юридично визнаний уряд може претендувати на державне майно за кордоном (у т.ч. архіви, нерухоме майно, банківські внески тощо);

3) визнання органів національно-визвольного руху означає, що держава визнає факт повстання проти іноземного уряду і не розглядає повстанців як військових злочинців. Як правило, умовами такого визнання є значний обсяг території країни, що контролюється повстанцями, та ефективне керівництво збройними силами повстанців, що забезпечує дотримання військової дисципліни і норм міжнародного гуманітарного права.

Правонаступництво – це зміна однієї держави іншою в здійсненні прав, обов’язків та несенні відповідальності певної території.

Правонаступництво має місце при об’єднанні, поділі існуючих держав, відділенні частини держави, а також при переході частини території однієї держави до іншої держави. При цьому поняття “момент правонаступництва” означає дату переходу прав та обов’язків від однієї держави до іншої.

Існують два основні принципи правонаступництва держави – принцип континуітету та принцип tabula rasa:

· принцип континуітету означає, що нова держава повністю чи більшою мірою приймає на себе права та обов’язки держави-попередника;

· принцип tabula rasa означає, що новоутворена держава відмовляється від усіх зобов’язань держави-попередника.

Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють питання правонаступництва держав є Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. та Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Характерними рисами названих конвенцій є те, що вони закріплюють пріоритет угод між зацікавленими сторонами з питань правонаступництва перед нормами конвенцій і можливість застосування положень цих документів тільки стосовно того правонаступництва, що не суперечить цілям і принципам ООН (відкидається, зокрема правонаступництво як наслідок агресії, окупації і т.д.). Ці конвенції були вироблені в рамках ООН, проте більшістю держав, в т.ч. і Україною, не ратифіковані і тому не мають обов’язкової юридичної сили. В Україні діє Закон України від 12.09.1991 р. “Про правонаступництво України”, що регулює відносини правонаступництва України стосовно УРСР та СРСР.

Залежно від об’єкту та змісту правонаступництва держав виділяються такі його види:

· правонаступництво щодо договорів;

· правонаступництво щодо державної власності;

· правонаступництво щодо державних боргів;

· правонаступництво щодо державних архівів.

Характер правонаступництва щодо міжнародних договорів значною мірою залежить від підстав для його виникнення. При об’єднанні держав будь-який договір, що знаходився в силі в момент правонаступництва у відношенні кожної з країн, що об’єдналися, продовжує діяти у відношенні держави-спадкоємця, якщо немає іншої угоди між ними. При поділі держави-попередника й утворенні на його місці декількох держав-спадкоємців будь-який договір залишається для кожного з них у силі, якщо вони не домовилися про інше. Щоправда, можлива ситуація, коли одна із новоутворених держав за згодою інших отримує статус єдиного правонаступника (за принципом континуітету), а інші частини, що відокремилися, розглядаються як “нові” держави (за принципом tabula rasa).

Загальними принципами правонаступництва щодо державної власності є правило переходу державної власності від держави-попередника до держави-правонаступника без компенсації при об’єднанні держав та справедливий поділ (в т.ч. і шляхом застосування компенсацій) державної власності при поділ чи виділенні. Слід зауважити, що право на територію у держави-правонаступника виникає не в силу правонаступництва, а в силу загальної міжнародної правосуб’єктності. Правила щодо правонаступництва державної власності також не застосовуються щодо ядерної та іншої зброї масового знищення.

Під архівами як предметом правонаступництва Віденська конвенція 1983 р. розуміє “сукупність документів будь-якого виду, що на момент правонаступництва держав належали, відповідно до внутрішнього права держави-попередника, цій державі і зберігалися нею як архіви”. При об’єднанні держав усі державні архіви переходять до держави-правонаступника. При поділі чи виділенні держава-попередник зобов’язана передати державі-правонаступнику частину своїх архівів, необхідну для нормального управління територією, що є об’єктом правонаступництва держав (“адміністративні архіви”), частину архівів, що мають виняткове чи переважне відношення до території новоутвореної держави (“історичні архіви”), а також наявні достовірні відомості, що підтверджують права та титули на територію новоутвореної держави. Усі інші категорії архівів чи їх копії можуть передаватися за погодженням між державами.

Правонаступництво державного боргу часто становить одну із найгостріших проблем міжнародних відносин. При об’єднанні держав державний борг держав-попередників переходить до держави-правонаступника., а у разі утворення нової незалежної держави державні борги попередника до неї не переходять. При поділі чи виділенні держав борг переходить до держав-правонаступників у справедливих частинах з урахуванням розміру державного майна держави-попередника, що переходить до кожного з правонаступників, проте у кожному конкретному випадку новоутворені держави договором можуть встановити інший порядок правонаступництва державних боргів.

Порядок вирішення питань правонаступництва держав-колишніх республік СРСР іноді вирішуються по-іншому, ніж це передбачено Віденськими конвенціями. Алма-Атинська Декларація країн СНД 1991 р. гарантувала виконання новоутвореними державами зобов’язань, що випливають з договорів і угод колишнього СРСР, проте у кожному конкретному випадку держава-правонаступник сама, виходячи з власних інтересів, вирішує, якою мірою та у який спосіб вона буде виконувати той чи інший договір колишнього СРСР. Угода держав СНД 1991 р. та Угода про розподіл усієї власності колишнього СРСР за кордоном 1992 р. передбачали поділ усієї власності у справедливих частках. Зокрема Україна, отримувала 16,37% власності, Казахстан – 9,86%, Білорусь – 4,13%, Росія – 61,34%. Частки Грузії, Латвії, Литви та Естонії (загальним обсягом 4,77%) угодами не охоплювалися. Відповідно до низки міждержавних договорів країн СНД 1992-1994 рр. загальну відповідальність за обслуговування зовнішнього боргу колишнього СРСР взяла на себе Російська Федерація., внаслідок чого інші держави-колишні республіки СРСР втратили своє право на частку в активах колишнього СРСР. Так відповідно до Угоди 1994 р. Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва стосовно зовнішнього державного боргу та активів колишнього Союзу РСР Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов’язання по виплаті частки України у зовнішньому державному борзі колишнього Союзу РСР станом на 01.12.1991 р. Для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу РСР станом на 01.12.1991 р. Однак, ця Угода і досі не ратифікована Україною, а тому не набрала чинності.

Відповідно до Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього СРСР 1992 р. держави-члени СНД не претендують на архівні комплекси, що знаходяться за межами цих держав. Сторони мають право на повернення лише тих архівних фондів, що утворилися на їхній території та у різний час опинилися за її межами.

Питання внутрішнього державного боргу, тобто заборгованості за платежами з державного бюджету на користь фізичних чи юридичних осіб, а також заборгованості державних підприємств, установ та організацій перед приватними особами, нормами міжнародного права, як правило, не регулюються, а тому відповідні вимоги приватних осіб не підлягають міжнародно-правовій охороні. Так, наприклад, Європейський суд з прав людини ухвалою від 02.07.2002 р. у справі “Гайдук та інші проти України” констатував, що вимоги щодо одноразової виплати вкладів, внесених в установи колишнього Ощадного банку СРСР до 1992 року та проіндексованих відповідно до Закону України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”, не підпадають під дію ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а тому у нього відсутні повноваження розглядати скарги на відмову державних органів України провести одноразову виплату всієї суми проіндексованих вкладів.

 5. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій, державоподібних утворень та специфічних суб’єктів міжнародного права

На міжнародній арені діє значна кількість міжнародних організацій, як міжурядових, так і неурядових. Суб’єктами міжнародного права визнаються лише міжнародні міжурядові організації, які утворюються державами та (або) іншими міжнародними міжурядовими організаціями. Міжнародні неурядові організації (напр. “Грінпіс”, “Міжнародна амністія”, “Лікарі без кордонів” та ін.) утворюються фізичними чи юридичними особами як особи приватного права і міжнародною правосуб’єктністю не володіють.

Перші міжнародні міжурядові організації починають виникати ще на початку ХІХ ст., однак, довгий час вони не вважалися суб’єктами міжнародного права, оскільки вважалося, що суб’єктом міжнародного права може бути лише суверенна держава. У 1948 р. Міжнародний суд ООН виніс рішення, яким визнав за універсальними міжнародними міжурядовими організаціями наявність міжнародної правосуб’єктності. Майже одразу за аналогією в якості повноцінних суб’єктів міжнародного права почали розглядатися і не універсальні міжнародні організації.

Міжнародна міжурядова організація – це несуверенне добровільне об’єднання держав чи міжнародних організацій, що утворюється у відповідності з міжнародним правом на основі міждержавного договору чи резолюції міжнародної організації для координації діяльності держав у певній сфері.

Міжнародна міжурядова організація здобуває свою правосуб’єктність із прийняттям установчого документа, де викладаються мета його створення, основні принципи побудови, а також обсяг прав і обов’язків, що йому мають намір передати держави-засновники. Правосуб’єктність міжнародної організації завжди є спеціальною, тобто вона може діяти лише у визначених установчими документами межах. Цікавим у цьому відношенні є консультативний висновок Міжнародного Суду ООН 1949 р., суть якого полягає у тому, що універсальні міжнародні міжурядові організації (перш за все, це ООН та її органи), мають об’єктивну правосуб’єктність, а не тільки правосуб’єктність, що визнається державами учасницями. Тобто універсальні міжнародні організації можуть мати права і обов’язки, які прямо не передбачені її установчими документами. Але і в такому разі правоздатність та дієздатність універсальної організації не може суперечити цілям та завданням, з якими вона створювалася. Як правило, міжнародні міжурядові організації мають право приймати від свого імені та в межах своєї компетенції рішення, укладати міжнародні договори, мати представництва при інших міжнародних організаціях та державах, а також створювати інші міжнародні організації. Міжнародні міжурядові організації та їх посадові особи часто наділяються міжнародним імунітетом.

Для міжнародної міжурядової організації характерні такі ознаки:

· утворюється у відповідності з нормами міжнародного публічного права. З одного боку, це означає, що установчі документи та діяльність міжнародної міжурядової організації має відповідати нормам міжнародного права (перш за все, нормам jus cogens), а з іншого – якщо будь яка міжнародна організація утворюється у відповідності з національним правом якої-небудь держави, вона не може розглядатися як міжурядова;

· утворюється на підставі міжнародного договору. Як правило, міжнародні організації утворюються на підставі міжнародного договору, об’єктом якого є діяльність держав-учасниць та самої організації. Сторонами такого договору можуть бути як суверенні держави, так і інші міжнародні організації. Міжнародна організація також може бути утворена на підставі резолюції міжнародної організації із більш широкою компетенцією. Так, у відповідності з резолюціями Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) були утворені Комісія з рибальства в Індійському океані та Комітет з рибальства у Центрально-Східній Атлантиці;

· утворюється для діяльності у конкретній сфері – політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), валютно-фінансовій (МБРР, МВФ), соціальній (МОП), освітньо-культурній (ЮНЕСКО) тощо. В той же час, існують організації, діяльність яких спрямовується практично на усі сфери життя певного регіону (Європейський Союз, Рада Європи) чи всього світу (ООН);

· наявність певної організаційної структури. Як правило, міжнародні організація має постійну штаб-квартиру, систему головних і допоміжних органів. За наявністю цієї ознаки утворення міжнародної організації можна відрізнити від інших форм міжнародного співробітництва. Наприклад, у 1947 р. була укладена Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) на базі якої у 1994 р. утворилася Світова організація торгівлі (СОТ). В період з 1947 р. по 1994 р. ГАТТ проводила активну роботу у сфері міжнародної торгівлі, але не мала власної організаційної структури, тому і розглядалася як “квазіорганізація”, що не володіла міжнародною правосуб’єктністю;

· наявність самостійних прав та обов’язків. Ці права та обов’язки реалізуються міжнародною організацією самостійно, незалежно від держав-учасниць;

· самостійна відповідальність (в т.ч. і матеріальна) міжнародної організації за свої дії. Держави- учасниці несуть відповідальність за зобов’язаннями організації лише в межах їх внесків до бюджету цієї організації.

Державоподібні утворення (інша назва – особливі політико-територіальні утворення)зовнішньо схожі на держави, можуть мати деякі їх ознаки, проте ніколи не володіють державним суверенітетом. Так само як держави та міжнародні організації, державоподібні утворення є особами публічного права. Вони утворюються відповідно до міжнародних договорів, у яких і визначаються межі прав та обов’язків таких суб’єктів. Державоподібні утворення здатні самостійно реалізовувати ці права та обов’язки, однак їхня правосуб’єктність визначається виключно відповідним міжнародним договором. Історичними прикладами державоподібних утворень можуть вважатися вільні міста та вільні території (Трієст, Данциг, Краків), особливе політичне утворення Західний Берлін тощо. Вільні міста, як правило, характеризуються економічною та культурною самостійністю, проте знаходяться під політичною опікою однієї чи декількох держав. Часто вільними визнавалися такі міста, свої права на які одночасно заявляли декілька держав (Трієст – Італія, Австрія і Югославія, Данциг – Польща і Німеччина, Краків – Польща, Австрія, та Німеччина). Сучасне міжнародне право до державоподібних утворень відносить Ватикан та Мальтійський Орден. Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 26.11.1947 р. правовий статус, подібний до вільного міста повинен був мати Єрусалим, проте через агресію Ізраїлю ця резолюція не була виконана. Характерною ознакою цих утворень є те, обсяг їхньої міжнародної правосуб’єктності визначається іншими державами та (або) міжнародними договорами.

Місто-держава Ватикан (інша назва – Святий престол) як резиденція Папи має спеціальний міжнародно-правовий статус, який визначається Латеранськими угодами 1929 р. та додатковим конкордатом між Італією та Святим престолом 1984 р. У 1929 р. на продовження Латеранських угод Ватиканом були прийняті Основний закон, Закон про право громадянства і право перебування та деякі інші закони. Зовні Ватикан має деякі атрибути держави – невелику (44 га) територію, органи влади та управління, банківську систему тощо. Разом з тим, не можна говорити про те, Ватикан має власний народ або суспільство, оскільки населення Ватикану – це виключно посадові особи, що займаються справами католицької церкви. В той же час, держава – це політико-територіальна організація суспільства, і наявність зовнішніх формальних ознак держави за відсутності суспільства, яке цю державу утворює, не дозволяє розглядати будь-яке утворення в якості держави. Тому Ватикан вважається не державою, а адміністративним центром католицької церкви. З іншого боку, в силу глобального характеру католицької церкви Святий престол має офіційні чи дипломатичні відносини з багатьма країнами світу і володіє правосуб’єктністю, подібною до правосуб’єктності суверенних держав. Тим не менше, договори Ватикану з іншими державами (конкордати) більшістю вчених розглядаються як угоди, подібні до міжнародних, а не як власне міжнародні угоди; переважна більшість держав встановили дипломатичні відносини з Ватиканом саме як зі Святим престолом, а не з містом-державою чи католицькою церквою. Позиція України в цьому питанні виглядає дещо непослідовною, оскільки в березні 1992 р. Україна встановила дипломатичні відносини не зі Святим престолом, а з містом-державою Ватикан.

Мальтійський орден (повна назва – Суверенний військовий орден госпітальєрів Св. Івана Єрусалимського, Родосу і Мальти) нині не має ні своєї території, ні свого населення. Обсяг міжнародної правосуб’єктності Ордену повністю визначається Італією. Так, в 1884 р. Італія визнала право Ордену на посольство, в 1929 р. – право називатися суверенним, а в 1935 р. касаційний суд Італії визнав наявність у Ордену міжнародної правосуб’єктності. Функції дипломатичного представництва Мальтійського ордену найчастіше покладаються на Ватикан. За своєю сутністю суверенітет та міжнародна правосуб’єктність Мальтійського ордену є правовою фікцією. Більшість іноземних держав вступають у зносини з Орденом лише з поваги до його благодійної діяльності. Україна Мальтійський орден як суверенне державоподібне утворення формально не визнавала, але неформальні контакти мали місце, зокрема, під час ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС та наслідків катастрофічних повеней на Закарпатті у 2000-2001 рр.

Міжнародні неурядові організації – це особи приватного права, утворені у формі об’єднання фізичних та (або) юридичних осіб з різних країн.

Такі організації не визнаються суб’єктами міжнародного права, проте іноді можуть мати істотний вплив на міжнародні відносини і вступати у відносини із суб’єктами міжнародного права. Наприклад, “Грінпіс” активно співпрацює з ЮНЕСКО, “Лікарі без кордонів” – з ВОЗ тощо. Декілька міжнародних неурядових організацій, зокрема “Лікарі без кордонів” та “Міжнародна амністія” мають дорадчі голоси в Економічній та Соціальній Раді ООН. Як правило, такі організації носять благодійний, природоохоронний, культурно-просвітницький чи правозахисний характер.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це юридичні особи приватного права, що володіють майном та здійснюють господарську діяльність на території двох і більше держав.

ТНК не визнаються суб’єктами публічного права, як внутрішнього, так і міжнародного, проте через значні фінансові можливості часто можуть впливати на міжнародні відносини. Значною мірою на проблему правового статусу ТНК впливає і британська та американська правова доктрина.

Законодавство та судова практика цих країн ґрунтується на позиції, відповідно до якої у випадку створення, наприклад, американською компанією дочірнього підприємства на території іншої держави, діяльність дочірнього підприємства має регулюватися виключно законами США. У такому випадку виникає ситуація, коли на території суверенної держави починає діяти американське або британське право, що по суті є порушенням її державного суверенітету.

Не дивно, що така практика діяльності США та Великобританії з боку інших держав розглядається як недобросовісна. У 1974 р. група експертів ООН по ТНК зробили висновок, що у випадку створення компанією зарубіжного філіалу закони країни базування (тобто країни, в якій створена материнська компанія) перестають діяти і застосовуються закони приймаючої країни. Це положення повною мірою відображено і у Конвенції СНД про транснаціональні корпорації 1998 р. (Конвенція ратифікована Законом України від 13.07.1999 р.).

Подібна позиція не підтримується США та Великобританією. Американські та британські ТНК часто укладають договори з урядами країн, що розвиваються, в яких ТНК наділяються такими ж правами, як і суверенні держави, в т.ч. різноманітними привілеями та імунітетами. Іноді в цих договорах вказується, що ТНК не підпадає під дії жодної національної правової системи, а її дії регулюються лише нормами міжнародного права. Це дозволяє деяким авторам говорити про міжнародну правосуб’єктність ТНК. Подібна практика не знаходить підтримки з боку ООН. Так, у справі “Barcelona Traction” (1970 р., Бельгія проти Іспанії) Міжнародний Суд ООН вирішив, що спори, які випливають із договорів іноземної корпорації з державою мають вирішуватися на основі національного права. Крім того, в системі ООН створено Міжнародну комісію по ТНК та Центр по ТНК, основною задачею яких є недопущення зловживань з боку ТНК. У 1975 р. Комісія з міжнародного права ООН розробила Кодекс поведінки ТНК, проте через протидію з боку США він так і не був прийнятий.

Фізичні особи (індивіди) також не визнаються суб’єктами міжнародного права, хоча нині значна кількість міжнародно-правових норм спрямовується на забезпечення прав людини та громадянина. Це об’єктивно наділяє фізичних осіб певними суб’єктивними правами та обов’язками безпосередньо на підставі норм міжнародного права, тому в окремих випадках за фізичними особами закріплюються окремі елементи міжнародної правосуб’єктності. Зокрема, це стосується таких випадків:

1) коли фізична особа звертається за захистом своїх прав до міжнародних судів, наприклад, до Європейського суду з прав людини. При цьому фізична особа (позивач) та відповідна держава (відповідач) мають рівні процесуальні права, а фізична особа наділяється на строк розгляду справи окремими імунітетами;

2) коли фізична особа притягається до міжнародної кримінальної відповідальності. Найчастіше ця відповідальність настає за злочини, які заподіюють шкоду міжнародному співтовариству в цілому (терористичні акти, геноцид, піратство тощо). Якщо ж винна особа притягається до кримінальної відповідальності не судом конкретної держави, а міжнародним судом (напр., Міжнародний кримінальний суд, Міжнародні трибунали по Югославії та Руанді) виникають врегульовані нормами міжнародного права відносини, в яких однією стороною є фізична особа-злочинець, а іншою – усе міжнародне співтовариство.




Залишити коментар

Ви повинні увійти, щоб мати можливість залишати коментарі.