ПЛАН

1. Поняття, предмет та система міжнародного економічного права.

2. Джерела міжнародного економічного права.

3. Принципи міжнародного економічного права та режими міжнародних економічних відносин.

4. Міжнародна економічна інтеграція.

 1. Поняття, предмет та система міжнародного економічного права

Перші зародки міжнародного економічного права можна спостерігати вже у стародавні часи. Зокрема, перший відомий міждержавний торговий договір був укладений у середині ІІІ тисячоліття до н.е. між Вавилоном та Єгиптом. Практично одночасно з появою перших міждержавних торгових зв’язків виникає і їх митне регулювання. У Київській Русі перший відомий міжнародний договір, що регулював питання торгівлі, був укладений князем Олегом з візантійським імператором у 907 р. Умови цього договору передбачали безмитну торгівлю купців Київської русі у столиці Візантії – Константинополі.

Перші спеціальні міжнародні торгівельні угоди з’являються у ХV-XVII ст. Епоха великих географічних відкриттів охарактеризувалася значним розширенням сфери застосування міждержавних торгових договорів. Завдяки розвитку світового ринку, транспорту, промисловості наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з’являються міжнародні договори про товарообіг, платежі та платіжні системи, науково-технічне співробітництво, транспортне сполучення тощо, а також виникають численні міжнародні економічні, технічні та науково-технічні організації (напр., у 1865 р. був утворений Міжнародний союз електрозв’язку, у 1874 р. – Загальний поштовий союз (сучасна назва – Всесвітній поштовий союз), у 1897 р. – Міжнародний морський комітет, у 1919 р. – Міжнародна організація праці заснована у 1919 р.).

Після другої світової війни торгівельно-економічні та науково-технічні зв’язки між різними державами стають особливо тісними, тому в цей час складаються нові принципи та міжнародно- правові доктрини, які стосуються форм та методів регулювання економічних відносин між державами. Зокрема, в цей час виникають доктрини “рівних можливостей”, “недискримінації”, “національного режиму”, “відкритих дверей” тощо. У 1947 р. було укладено перший багатосторонній міжнародний торгівельний договір – Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). У 1994 р. на базі ГАТТ була утворена Світова організація торгівлі (СОТ).

Друга половина ХХ ст. також охарактеризувалася створенням особливих регіональних форм міжнародного економічного співробітництва. Так, у 1965 р. були утворені Європейські співтовариства, завданням яких було формування спільного ринку західноєвропейських держав та координація їх економічної, соціальної, валютної та інвестиційної політики. У 1993 р. Європейські співтовариства перетворилися у Європейський Союз, в якому на базі економічної інтеграції держав-учасників створені і спільні політичні структури.

У 1993 р. в межах СНД був утворений Економічний союз, основною метою якого є поетапне утворення єдиного економічного простору (Україна заявила про свою асоційовану участь у цьому Союзі). У 1999 р. Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія і Таджикистан уклали договір про утворення Митного союзу, на базі якого у 2000 р. утворилося Євразійський економічний співтовариство

(ЄврАзЕС). У 2003 р. Україна, Росія, Білорусь та Казахстан уклали Угоду про утворення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Відповідно до цієї угоди Сторони приступають до утворення Єдиного економічного простору, що об’єднуватиме митні території Сторін, забезпечуватиме вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили, а також проведення єдиної зовнішньоторговельної, податкової, грошово-кредитної і валютно-фінансової політики.

Міжнародне економічне право – це система норм і принципів, які регулюють відносини, що виникають між державами та іншими суб’єктами міжнародного публічного права у сфері економічного співробітництва.

У сучасній міжнародно-правовій доктрині склалося кілька основних концепцій юридичної природи міжнародного економічного права.

Згідно з першою концепцією, прихильниками якої є Г. Шварценбергер, Я. Броунлі (Великобританія), В. Леві (США), П. Вейль (Франція), М. Богуславський, (Росія) та ін., міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права. При цьому як предмет міжнародного економічного права розглядаються відносини економічного характеру, що виникають лише між суб’єктами міжнародного публічного права – державами та міжнародними організаціями. До джерел міжнародного економічного права ця концепція відносить лише міжнародні договори та міжнародний звичай.

Прибічники іншої концепції, зокрема, А. Левенфельд (США) та П. Рейтор (Франція), вважають, що норми міжнародного економічного права входять до складу як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права. Внаслідок цього дія міжнародного економічного права поширюється як на держави і міжнародні організації, так і на приватних суб’єктів (фізичних та юридичних осіб). До системи норм міжнародного економічного права згідно з цією концепцією входять не лише норми, закріплені міжнародними договорами і міжнародним звичаєм, а й відповідні норми внутрішнього права суверенних держав. Ця концепція тісно пов’язана з поширеною у західній доктрині теорією транснаціонального права, суть якої полягає у наділенні міжнародною публічною правосуб’єктністю транснаціональних корпорацій.

Третя концепція, родоначальником якої був В. Корецький, поєднує елементи перших двох. Так, В. Корецький норми міжнародного “господарського” права вважав комплексними нормами, які регулюють міжнародні як публічно-правові, так і приватноправові відносини.

У правових доктринах країн, що розвиваються, іноді обґрунтовуються власні концепції “міжнародного права економічного розвитку” або “права соціального розвитку”. Особливостями подібних концепцій міжнародного економічного права є, з одного боку, наділення відсталих країн істотними пільгами та перевагами, а з іншого – покладення на міжнародне право невластивих йому функцій (соціального, політичного чи культурного розвитку).

Останнім часом висловлюються і інші думки про юридичну природу міжнародного економічного права. Зокрема, відомий французький юрист-компаративіст Ламберт висунув ідею “нового автономного торгового права”, яке було б відносно відокремлене і від міжнародного публічного, і від міжнародного приватного права. До його джерел пропонується зарахувати міжнародні конвенції типові закони, що розробляються на міжнародному рівні, міжнародні торгівельні звичаї, загальні принципи права, рекомендаційні рішення міжнародних організацій, арбітражні рішення. Слід, проте, зауважити, що ця концепція не знайшла достатньої підтримки у світі.

Предмет міжнародного економічного права складають міжнародні економічні відносини, тобто форма зв’язків між державами, між державами та міжнародними організаціями у різних сферах міжнародного економічного співробітництва. Ці відносини є багатоаспектними і розрізняються за суб’єктами та предметним складом.

Суб’єктами міжнародного економічного права є держави, їх об’єднання, міжнародні організації та їх об’єднання. Залежно від суб’єктного складу міжнародні економічні відносини можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми, як універсальними, так і регіональними або локальними.

За змістом у системі міжнародних економічних відносин виділяються торгівельні, виробничі, науково-технічні, фінансові, валютні, кредитні, транспортні, інвестиційні та інші господарські відносини між суб’єктами міжнародного публічного права. Ці відносини можуть реалізуватися у формі купівлі-продажу товарів та послуг (експортні операції), підрядних робіт, надання технічної допомоги, перевезення пасажирів та вантажів, надання кредитів, вирішення питань митної політики тощо. Тобто, усі відносини міжнародного публічного права, в яких присутній комерційний елемент, належать до сфери дії міжнародного економічного права. Наприклад, до норм міжнародного економічного права належать норми транспортних конвенцій, якщо вони стосуються торговельно-економічних відносин між суб’єктами міжнародного права.

Система міжнародного економічного права складається із загальної та особливої частин. До загальної частини входять норми та принципи, що визначають загальні положення правового регулювання міжнародних економічних відносин, незалежно від їх конкретного змісту. В цілому загальна частина міжнародного економічного права співпадає із загальною частиною міжнародного публічного права, але є дещо вужчою, оскільки регулює специфічні економічні питання. Особлива частина міжнародного економічного права поділяється на підгалузі, основними серед яких є:

· міжнародне торгове право;

· міжнародне валютно-фінансове право;

· міжнародне транспортне право;

· міжнародне митне право;

· міжнародне право інтелектуальної власності.

 2. Джерела міжнародного економічного права

Джерелам міжнародного економічного права загалом притаманні такі ж ознаки, що й джерелам міжнародного публічного права в цілому. Специфічною властивістю міжнародного економічного права є значна кількість рекомендаційних норм – рішень міжнародних організацій та конференцій (т.зв. “м’яке право”). Крім того, що виконання таких норм є бажаним, престижним, вони можуть вводити в правове поле, надавати правомірність діям, за відсутності цих норм такі дії могли б вважатися протиправними. Наприклад, Конференція ООН з торгівлі і розвитку 1964 р. ухвалила т.зв. Женевські принципи, в яких, зокрема, містяться рекомендації про надання країнам, що розвиваються, преференційних митних пільг (знижок з митних тарифів). І хоча ці Принципи мають рекомендаційний характер, відповідні положення знайшли закріплення у законодавстві практично усіх розвинутих країн.

Основними джерелами міжнародного економічного права є міжнародні договори та міжнародні звичаї. Сучасною тенденцією міжнародних економічних відносин є зміщення акцентів їх регулювання у бік багатостороннього, в т.ч. універсального співробітництва, а також укладання багатосторонніх договорів.

Чільне місце серед універсальних договорів, що є джерелами міжнародного економічного права, посідають Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1947 р. (ГАТТ-47) і пакет Маракешських угод 1994 р., спрямованих на модифікацію ГАТТ і створення Світової організації торгівлі (ГАТТ/СОТ-94). Сьогодні більше 130 країн світу входить до цієї універсальної системи торгівельно-економічного регулювання, понад 30 країн подали заявки про вступ до СОТ. Часто країни, які не є членами СОТ, при укладанні угод про партнерство і співробітництво, включають до них торгівельні розділи, повністю побудовані на нормах і принципах ГАТТ/СОТ.

Крім того, існує низка конвенцій щодо уніфікації права міжнародної торгівлі, по захисту інтелектуальної власності, по транспортним зв’язкам тощо. До таких конвенцій, наприклад, відносяться Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р., Конвенція ООН щодо морського перевезення вантажів 1978 р. Конвенція про міжнародні залізничні перевезення 1980 р. Всесвітня поштова конвенція 1994 р. та ін.

Серед міжнародних договорів, котрі регулюють двосторонні відносини слід виділити:

· договори загальнополітичного характеру, зокрема, договори про дружбу, співробітництво, взаємодопомогу. Поряд з основними політичними зобов’язаннями в них містяться й обов’язки щодо сприяння економічному співробітництву, укладанню комерційних угод тощо;

· торгівельні договори, (часто називаються договорами про торгівлю і мореплавання). Головним в них є закріплення певного торговельно-економічного режиму у відносинах між державами;

· довгострокові угоди про економічне співробітництво визначають конкретні галузі і форми співробітництва: побудову або реконструкцію промислових об’єктів, виробництво і поставку обладнання, спільне підприємництво, купівля-продаж патентів і ліцензій тощо. З метою сприяння і спостереження за реалізацією таких угод створюються змішані комісії із представників сторін. На базі і в розвиток таких угод приймаються довгострокові програми економічного, промислового і науково-технічного співробітництва. Такі програми носять рекомендаційний характер для національних суб’єктів сторін, а уряди зобов’язуються заохочувати їх участь у здійсненні погоджених проектів;

· практикується укладання угод більш вузького змісту: про виробниче співробітництво, включаючи спеціалізацію і кооперування виробництва та коопераційні поставки;

· договори про міжнародні валютні розрахунки. За практикою, що склалася, торгівельні і валютно-фінансові умови об’єднуються в договорах про товарообіг і платежі, але можуть укладатися й спеціальні платіжні угоди;

· Кредитні угоди можуть існувати в чистому вигляді як надання однією державою іншій позики в грошовій, товарній або змішаній формі. Нині все більшого застосування отримують цільові або умовні кредити, які надаються для закупок у держави кредитора конкретних товарів: сировинних продовольчих, індустріальних, озброєння і т.д. При цьому кредити можуть пов’язуватися з наданням державою-боржником державі кредитору певних пільг (наприклад, митних), прав контролю (допуск інспекторів, надання статистичної інформації тощо);

· клірингові угоди передбачають взаємний залік надходжень і витрат у зустрічних торгівельних, економічних операціях;

· угоди про товарообіг або взаємні поставки товарів – укладаються тоді, коли у держав виникає необхідність кількісно обмежити експорт або імпорт. В таких угодах держави домовляються про певні зустрічні квоти експортних або імпортних поставок товарів у фізичних або вартісних показниках.

Тривалий час значну роль у регулюванні міжнародних економічних відносин відігравав міжнародно-правовий звичай. Однак останнім часом його значення суттєво зменшилося, що в першу чергу пояснюється закріпленням значної кількості звичаїв у міжнародних угодах, укладених в межах ГАТТ/СОТ.

Резолюції та рішення міжнародних організацій, хоча і носять формально рекомендаційний характер, але мають важливе значення для регулювання міжнародних економічних відносин. Перш за все, це стосується резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, ЕКОСОР, Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), Організації Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКДАТ) та ін.

Основоположними актами для міжнародного економічного права є затверджені резолюціями ГА ООН у 1974 р. Хартія економічних прав і обов’язків держав, Декларація про новий міжнародний економічний порядок, а також Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку. Під новим економічним порядком у цих документах розуміється система справедливих недискримінаційних економічних відносин, солідарна відповідальність розвинених держав за наслідки колоніалізму, перерозподіл світового суспільного продукту на користь країн, що розвиваються, шляхом прямих фінансових відрахувань.

Значну роль у становленні сучасного міжнародного економічного права відіграли Лімська декларацію про промисловий розвиток і співробітництво 1975 р., прийнята ЮНІДО; та Принципи міжнародних торгових відносин і торгової політики, прийняті ЮНКДАТ у 1964 р.

Особливою формою нормотворчості в межах ООН є прийняття органами ООН т.зв. кодексів та правил поведінки. Зокрема, це ухвалені резолюціями ЮНКДАТ Кодекс поведінки у галузі технології та Кодекс поведінки для ТНК.

 3. Принципи міжнародного економічного права та режими міжнародних економічних відносин

Система принципів міжнародного економічного права є дворівневою і охоплює загальні принципи міжнародного публічного права і спеціальні принципи, властиві міжнародному економічному праву чи окремим його підгалузям.

Міжнародне економічне право, так само як і будь-яка інша галузь міжнародного публічного права, ґрунтується на таких загальних принципах, як принцип суверенної рівності держав, принцип незастосування сили або погрози силою, принцип непорушності державних кордонів, принцип мирного вирішення міжнародних спорів, принцип співробітництва, принцип невтручання у внутрішні справи, принцип поваги до прав людини, принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань (pacta servanda sunt). При цьому необхідно мати на увазі, що наведені принципи мають також і економічні складові змісту, які в певних випадках можуть не збігатися із загальним змістом основних принципів.

Так, наприклад, принцип незастосування сили чи погрози силою пов’язується перш за все із забороною застосування чи погрози військової сили. Питання про те, чи стосується цей принцип також і економічної сили (застосування ембарго, різноманітні митно-торгівельні заходи примусу тощо) залишається відкритим.

Основними спеціальними принципами міжнародного економічного права є:

· принцип сприяння розвитку міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва;

· принцип справедливості та взаємної вигоди;

· принцип недискримінації одних учасників міжнародних економічних відносин порівняно з іншими. Виняток з цього принципу складає преференційні режими, які встановлюються, в основному, для країн, що розвиваються, а також для країн, що утворюють між собою ті чи інші форми економічної інтеграції. Крім того, не розглядається як порушення принципу недискримінації застосування реторсій, репресалій чи інших санкцій до держав- правопорушників;

· принцип свободи вибору форми організації двосторонніх та багатосторонніх економічних зв’язків. Одним із проявів цього принципу є право держави встановлювати свободу зовнішньої торгівлі (експорт та імпорт без будь-яких обмежень) або проводити протекціоністську політику, обмежуючи експорт або імпорт тих чи інших товарів;

· принцип непорушного суверенітету держави над своїми природними та іншими ресурсами, а також економічною діяльністю;

· принцип свободи транзиту, тобто свобода перевезення товарів (вантажів) найбільш зручними шляхами та недискримінація товарів (вантажів) залежно від країни походження чи країни призначення. Держава, через територію якої здійснюється транзитне перевезення товарів (вантажів) має право встановлювати транзитні коридори, в т.ч. визначати митниці, через які здійснюється транзитне перевезення. Така держава не повинна піддавати транзитні товари (вантажі) невиправданим обмеженням і затримкам, хоча і може встановлювати спеціальне транзитне мито. В цілому принцип свободи транзиту має рекомендаційний характер, але угодами в рамках ГАТТ/СОТ він сформульований в якості загальнообов’язкової норми;

· принцип гласності зовнішньоторговельного законодавства. Основними елементами цього принципу є обов’язковість опублікування актів зовнішньоторговельного законодавства та неприпустимість його зворотної дії.

З поняттям принципів міжнародного економічного права тісно пов’язане і поняття режимів міжнародних економічних відносин.

Режим міжнародних економічних відносин – це правовий режим економічної діяльності на території певної держави, який встановлюється цією державою для іншої держави (держав), її юридичних та фізичних осіб.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі режими міжнародних економічних відносин:

· режим недискримінації;

· режим найбільшого сприяння;

· національний режим;

· спеціальний режим;

· преференційний режим.

Застосування того чи іншого режиму міжнародних економічних відносин по суті є формою реалізації спеціальних принципів міжнародного економічного права, перш за все, принципів недискримінації, взаємної вигоди та сприяння розвитку міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва. Тому чимало авторів, зокрема, В.М. Шумилов, І.І. Лукашук та ін., відстоюють погляд, згідно з яким ці режими також є спеціальними принципами міжнародного економічного права. М.М. Богуславський опонує такій позиції, вказуючи, що принципи міжнародного економічного права, як загальні, так і спеціальні, поширюються на усіх учасників міжнародних економічних відносин, тоді як режими міжнародних економічних відносин завжди встановлюються у договірному чи односторонньому порядку для кожної конкретної держави чи їх груп. На такому підході ґрунтується і законодавство України, наприклад, Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991 р. та Митний Кодекс України від 11.07.2002 р.

Режим недискримінації є історично першим режимом міжнародних економічних відносин. Він почав активно встановлюватися державами наприкінці ХІХ – початку ХХ століть і особливо – між двома світовими війнами. Встановлення режиму недискримінації означає надання іноземній державі, її фізичним та юридичним особам, товарам, послугам чи інвестиціям загальних умов, у будь-якому разі не гірших, що надаються третім державам, їх фізичним та юридичним особам товарам, послугам чи інвестиціям.

По суті, застосування режиму недискримінації означає покладення на державу обов’язку не встановлювати для певної іноземної держави умови економічної діяльності гірші, ніж для третіх країн. При цьому державі не забороняється встановлювати для окремих іноземних держав пільгові (преференційні) умови діяльності, завдяки чому цей режим не виключає можливості застосування дискримінації щодо окремих держав. Проілюструвати це можна таким прикладом. Держава А встановлює загальне ввізне (імпортне) мито на певний товар у розмірі 5 % вартості. Режим недискримінації забороняє встановлювати ввізне (імпортне) мито для товарів походженням з будь-якої держави у вищому розмірі. Але держава може встановити пільгове ввізне (імпортне) для товарів походженням з певних держав у розмірі 1 % вартості. Якщо пільгове мито буде встановлене для більшості держав, а загальне – збережене лише для окремих держав, фактично матиме економічна дискримінація останніх.

Саме тому нині має місце тенденція розглядати режим недискримінації як такий, що не в повній мірі відповідає принципам міжнародного економічного права, зокрема, принципам суверенної рівності держав та недискримінації. В цілому має місце тенденція заміни режиму недискримінації більш м’якими режимами – національним режимом та режимом найбільшого сприяння. Незважаючи на це, режим недискримінації відносно часто застосовується у міжнародній торгівлі. Наприклад, режим недискримінації застосовується Сполученими Штатами Америки до Росії. України, Білорусі, Казахстану та деяких інших держав-правонаступниць СРСР.

Режим найбільшого сприяння передбачає обов’язок держави надати іноземній державі, її фізичним та юридичним особам, товарам, послугам чи інвестиціям такі умови діяльності, які вона встановлює чи встановить у майбутньому для будь-якої третьої держави, її фізичних чи юридичних осіб, товарів, послуг чи інвестицій. Держава, яка погодилася надати режим найбільшого сприяння, називається бенефікуючою державою, а держава, якій такій режим надано – бенефіціаром.

Фактично режим найбільшого сприяння означає, що будь-яке пом’якшення умов міжнародних економічних відносин (зменшення ввізних чи вивізних мит, збільшення чи скасування квот, полегшення доступу капіталу тощо) для будь-якої третьої держави, автоматично зумовлює таке ж саме пом’якшення для усіх бенефіціарів, тобто держав, для яких встановлено режим найбільшого сприяння.

Встановлення режиму найбільшого сприяння може здійснюватися як у двосторонньому порядку (міжнародним договором), так і у односторонньому (національним актом законодавства бенефікуючої держави). У більшості випадків держави обумовлюють встановлення режиму найбільшого сприяння взаємністю, проте іноді цей режим держава встановлює безумовно або обумовлює певними політичними чи іншими вимогами, безпосередньо не пов’язаними з міжнародними економічними відносинами. Так, наприклад, надання Радянському Союзу режиму найбільшого сприяння з боку США згідно з відомою поправкою Джексона – Веніка було обумовлене вимогою до СРСР забезпечити свободу еміграції з СРСР до Ізраїлю та інших західних держав. Незважаючи на те, що зараз еміграція з країн-правонаступниць СРСР є вільною, США не скасовують поправку Джексона – Веніка і не встановлюють режим найбільшого сприяння для держав-правонаступниць СРСР, застосовуючи у відносинах з ними режим недискримінації, що з урахуванням сучасного стану світової економіки фактично є проявом економічної дискримінації. Хоча подібні дії з боку розвинутих держав і наражаються на справедливу критику, але є правомірними, оскільки встановлення режиму найбільшого сприяння у відносинах з іноземними державами є суверенним правом, а не обов’язком держави.

Так само як і при режимові недискримінації, бенефікуюча держава може встановити вилучення з режиму найбільшого сприяння, запровадивши пільги (преференції) для окремих держав. Але з метою недопущення економічної дискримінації перелік випадків, в яких можуть запроваджуватися вилучення з режиму найбільшого сприяння, є обмеженим. До таких випадків, зокрема, відносяться:

· пільги (преференції), що надаються товарам, послугам і особам у рамках прикордонного співробітництва;

· пільги (преференції), які надаються країнам, що розвиваються, у рамках системи загальних преференцій ГАТТ/СОТ;

· пільги (преференції), що надаються державам, які не мають виходу до моря;

· пільги (преференції), що витікають із участі держави в економічних інтеграційних об’єднаннях (ЄС, ЄврАзЕС, НАФТА тощо).

У будь-якому з наведених випадків пільги (преференції) мають надаватися не окремій державі з відповідної групи, а їм усім одночасно, наприклад, усім прикордонним державам або усім державам, що входять економічної інтеграційної організації).

Національний режим передбачає надання іноземним державі, її фізичним та юридичним особам, товарам, послугам, інвестиціям таких же умов діяльності, як і власним (національним) фізичним та юридичним особам, товарам, послугам, інвестиціям.

Національний режим для іноземних фізичних осіб встановлюється, як правило, бенефікуючою державою в односторонньому порядку шляхом вказівок в актах конституційного та цивільного законодавства про те, що іноземці з урахуванням визначених винятків користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки, які власні громадяни. Надання національного режиму іноземним юридичним особам, іноземним товарам, послугам чи інвестиціям здійснюється у двосторонньому порядку щодо конкретних держав, груп товарів, послуг чи видів інвестицій.

Однією з основних сфер застосування національного режими є сфера оподаткування товарів внутрішніми податками та зборами. Як правило, імпортовані товари проходять митну очистку, тобто обкладаються імпортним (ввізним) митом. Якщо ці товари будуть додатково обкладатися будь-яким внутрішнім податком, то вітчизняні товари таким чином отримають непряму державну підтримку. Саме тому встановлення національного режиму для товарів передбачає заборону обкладення імпортованого товару будь-яким податком чи збором, що перевищує аналогічний для вітчизняних товарів. Таким чином імпортовані та вітчизняні товари мають обкладатися однаковими податками та зборами, також однаковими мають бути порядок сплати податків і зборів, умови та способи звільнення від оподаткування чи зменшення податкових платежів.

З метою підтримки національного товаровиробника держава може встановлювати вилучення з національного режиму для окремих держав, їх фізичних чи юридичних осіб, груп товарів, послуг або інвестицій. Держави-члени СОТ можуть застосовувати подібні вилучення лише у випадках, передбачених ст. IV, ст. ХХ, ст. ХХІ ГАТТ. Ці положення стосуються трьох таких груп підстав вилучень з національного режиму:

· вилучення загального характеру – необхідні для захисту суспільної моралі, охорони життя і здоров’я людини, рослин і тварин, охорони національної історичної, культурної чи археологічної спадщини, недопущення монополізму, а також такі, що стосуються золота чи срібла, товарів, що виробляються ув’язненими, тощо;

· вилучення з міркувань національної безпеки – такі, що стосуються розщеплюваних матеріалів, зброї, боєприпасів, військових матеріалів та матеріалів подвійного призначення, а також будь-які вилучення, що застосовуються у воєнний час чи в умовах надзвичайних обставин у міжнародних відносинах;

· вилучення, пов’язані із встановленням демонстраційних квот та екранного часу щодо вітчизняних кінофільмів.

Спеціальний режим полягає у встановленні пільгових умов діяльності для іноземних держав, їх фізичних та юридичних осіб, товарів, послуг чи інвестицій в межах спеціально визначених територій (вільних та спеціальних економічних зон, прикордонних територій, технопарків тощо). Як правило, надання спеціального режиму обумовлюється мінімальним розміром інвестицій або їх цільовим призначенням. Досить часто в межах спеціальної чи вільної економічної зони спеціальний режим надається як іноземним, так і національним фізичним та юридичним особам. Якщо в межах однієї території спеціальний режим надано декільком суб’єктам, то надання такого режиму кожному з них має ґрунтуватися на принципах рівності та недискримінації.

Преференційний режим передбачає встановлення певних пільгових (преференційних) умов діяльності для окремих держав, фізичних та юридичних осіб, товарів, послуг чи інвестицій. У сучасному міжнародному праві домінують три основні напрями встановлення преференційного режиму:

· встановлення преференційного режиму державою-учасницею інтеграційного економічного об’єднання для інших держав-учасниць такого об’єднання, їх фізичних та юридичних осіб, товарів, послуг чи інвестицій;

· встановлення преференційного режиму для країн, що не мають виходу до моря;

· встановлення преференційного режиму для країн що розвиваються.

Безпосередній зміст преференційного режиму визначається багатосторонніми та двосторонніми міжнародними договорами, а також національним законодавством бенефікуючої держави.

Надання преференційного режиму в рамках ГАТТ/СОТ здійснюється за Системою загальних преференцій які передбачають диференційоване надання пільг та преференцій усім країнам, що розвиваються. Серед країн, що розвиваються, виділяються найменш розвинуті, яким надаються найбільші пільги та преференції. Найбільш розвинутим – „новим індустріальним країнам” (Південна Корея, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика, Малайзія, Індонезія та ін.) пільги та преференції надаються у значно меншому обсязі. У міру розвитку економіки ці держави втрачатимуть статус країн, що розвиваються і виходитимуть із Системи загальних преференцій.

На встановлення преференційного режиму для країн, що розвиваються, спрямовані і Ломейські конвенції між ЄС та країнами, що розвиваються. Учасниками нині діючої IV Ломейської конвенції є 68 країн, що розвиваються, з регіонів Африки, Карибського та Тихоокеанського басейнів. За Ломейськими конвенціями преференційний режим встановлюється лише для окремих груп товарів – 12 груп товарів за системою „Стабекс” (арахіс, какао, кава, кокосові, продукти пальм, шкіра, деревина, чай, залізна руда та ін), 10 груп товарів стратегічної мінеральної сировини за програмою „Сисмін” (мідь, кобальт, боксити, алюміній, фосфати, марганець, олово, залізисті пірити, уран), а також для цукру за окремим Протоколом до Ломейських конвенцій.

Необхідно зауважити, що наведені режими встановлюються, як правило, окремо для товарів, окремо – для послуг і окремо – для об’єктів інтелектуальної власності. Так, у системі СОТ встановлюються такі загальні режими:

· для товарів – національний режим (ст. ІІІ Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ));

· для послуг – режим найбільшого сприяння (ст. ІІ Генеральної угоди з торгівля послугами (ГАТС));

· для об’єктів інтелектуальної власності – національний режим та режим найбільшого сприяння (ст. 3, 4 Угоди з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС)).

 4. Міжнародна економічна інтеграція

У сучасному світі національні економіки держав тісно взаємодіють між собою, доповнюючи одна одну і поступово об’єднуючись у єдине ціле. Однак це об’єднання у різних регіонах світу іде з різними темпами, тому утворилося або знаходиться на стадії декілька центрів міжнародної економічної інтеграції, які активно взаємодіють між собою, але характеризуються відносною самостійністю. Якщо під глобалізацією розуміти процес утворення із окремих держав та їх груп єдиної суспільно-економічної системи, то міжнародна економічна інтеграція представляє собою один із проявів глобалізації.

Міжнародна економічна інтеграція – це процес взаємодії, групування та об’єднання національних економічних систем з метою створення розширеного економічного простору, в якому можуть вільно обертатися товари, послуги, робоча сила, фінанси та інвестиції.

У процесі міжнародної економічної інтеграції важлива роль належить правовим механізмам, оскільки держави-учасниці інтеграційного об’єднання так чи інакше зменшують або взагалі усувають адміністративно-економічні перешкоди обігу товарів, послуг, робочої сили, фінансів, інвестицій, та уніфікують правові режими діяльності фізичних і юридичних осіб країн партнерів.

Міжнародна економічна інтеграція є особливою формою міжнародного економічного співробітництва, якій властива низка специфічних ознак. До таких ознак можна віднести:

· при міжнародній економічній інтеграції відбувається взаємне проникнення та об’єднання національних економік, тоді як при інших формах економічного співробітництва має місце лише координація їх діяльності;

· утворюється інтеграційний центр, якому держави учасниці об’єднання передають частину своїх суверенних повноважень;

· у межах інтеграційного об’єднання утворюється єдиний правовий режим руху товарів, послуг, робочої сили, фінансів, інвестицій. Під дію цього режиму підпадають лише держави-учасниці і він не може надаватися за принципом найбільшого сприяння третім державам, якщо інше не передбачено при створенні такого об’єднання;

· міжнародні організації, що створюються з метою організації, мають специфічну організаційну структуру, до якої входять як органи, що представляють національні інтереси держав-учасниць, так і органи, що забезпечують реалізацію спільних наднаціональних інтересів усього об’єднання. Такі органи наділяються владними повноваженнями щодо держав-учасниць;

· у межах інтеграційних об’єднань утворюється система правових норм і принципів, які мають наднаціональний характер і є обов’язковими для держав-учасниць. Ця система норм є відносно самостійною і в міру розвитку може перетворюватися в окрему підсистему міжнародного публічного права, як це відбувається у процесі становлення права Європейського Союзу.

Діяльність держав-учасниць економічних інтеграційних процесів та інтеграційних об’єднань в цілому ставляться такі завдання:

· утворення єдиних товарних ринків та ринків послуг;

· утворення єдиного інвестиційного ринку;

· утворення єдиної валютно-фінансової та кредитної системи;

· здійснення державами-учасницями єдиної (спільної) зовнішньоекономічної політики стосовно третіх держав.

Як показує досвід утворення ЄС, ЄврАзЕС, ЄЕП, НАФТА тощо, для ефективної та реальної міжнародної економічної інтеграції держави-учасниці мають вживати заходів щодо комплексного виконання усіх цих завдань. Якщо в процесі інтеграції висувається умова про постановку одних завдань (наприклад, утворення єдиних ринків товарів і послуг та проведення спільної зовнішньоекономічної політики) і заперечуються інші (найчастіше – утворення єдиної валютно- фінансової та кредитної системи), то таке інтеграційне об’єднання є малоефективним і нестійкимтого, якщо економічна інтеграція є реальною, то владно-імперативні повноваження інтеграційного центру постійно посилюються і він починає виконувати не лише економічні, а й загальнополітичні функції. Зокрема, держави-учасниці починають проводити єдину (спільну) зовнішню політику, в т.ч. у питаннях оборони та міжнародної безпеки. Як наслідок, у таких об’єднаннях частина державного суверенітету країн-учасниць перерозподіляється на користь інтеграційного центру.

На практиці прийнято розрізняти, хоча і досить умовно, такі форми інтеграційних об’єднань держав:

1) зона вільної торгівлі, в межах якої здійснюється безмитна торгівля між державами учасницями, кожна з яких зберігає національні митні тарифи у торгівлі з третіми державами;

2) митний союз, в межах якого встановлюються єдині митні тарифи у торгівлі з третіми державами. Механізм діяльності митного союзи ґрунтується на зоні вільної торгівлі, яка встановлюється або раніше, або одночасно з митним союзом;

3) спільний ринок, в межах якого скасовуються митні тарифи та нетарифні бар’єри переміщення товарів та послуг між державами учасницями. При цьому скасування нетарифних бар’єрів призводить до встановлення гармонізованих санітарних, технічних та інших подібних правил, процедур сертифікації, ліцензування товарів та послуг тощо;

4) платіжний союз, в межах якого утворюється узгоджений розрахунково-платіжний механізму між країнами-учасницями;

5) валютний союз, в межах якого створюється єдина система курсового обороту валют країн-учасниць;

6) економічний союз (єдиний економічний простір), в якому забезпечується вільне переміщення товарів, послуг, робочої сили, фінансів, інвестицій, функціонує єдина валютно-фінансова система, в т.ч. єдина валюта, здійснюється єдина зовнішньоекономічна політика.

Показово, що в наведеній класифікації форм інтеграційних об’єднань кожна попередня форма є передумовою для створення наступної, тому якщо за мету міжнародної економічної інтеграції ставиться саме створення економічного союзу (єдиного економічного простору), то вказані форми можна вважати також і етапами його створення.

Повноцінний економічний союз (єдиний економічний простір) створено лише в рамках Європейського Союзу, до якого після останньої хвилі розширення (01.05.2004 р.) входить 25 країн Західної, Центральної та Східної Європи, а на 01.01.2007 р. заплановано приєднання ще двох держав – Болгарії та Румунії. Інші економічні об’єднання характеризуються більш простими формами інтеграції.

Так, Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), яка діє з 01.01.1994 р. і до якої входять США, Канада та Мексика, представляє собою зону вільної торгівлі, в межах якого здійснюються спроби утворення митного союзу та спільного ринку, але остання поки що не утворені.

У 1980 р. була утворена Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ або Монтевідео-ІІ) як зона вільної торгівлі, до складу якої входять Аргентина, Болівія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі та Еквадор. Проводиться робота щодо створення спільного ринку та платіжного союзу.

До складу Андської групи (Групи Картахенської угоди), утвореної у 1969 р., входять Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу та Еквадор. В межах Групи фактично утворено зону вільної торгівлі і майже завершено процес утворення митного союзу.

Торгівельний пакт МЕРКОСУР набрав чинності з 01.01.1995 р. і об’єднує Аргентину, Бразилію та Уругвай. Статус спостерігача в МЕРКОСУР мають Болівія і Чилі. В межах МЕРКОСУР фактично діє зона вільної торгівлі (хоча і з окремими вилученнями) та митний союз.

Певною своєрідністю характеризується Карибське співтовариство (КАРИКОМ), до складу якого входять Антигуа і Барбуда, Багамські Острови (асоційований член), Барбадос, Беліз, Гайана, Гренада, Домініка, Сент-Вінсент, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка. В цілому КАРИКОМ побудовано за принципом зони вільної торгівлі, але при його утворенні у 1973 р. було сформовано досить великий список товарів, на які не поширюється режим вільної торгівлі. Не зважаючи на це, в межах КАРИКОМ уже діють основні елементи платіжного союзу та розробляються плани утворення валютного союзу.

Останнім часом висловлюються припущення про майбутню подальшу інтеграцію НАФТА, МЕРКОСУР, Андської групи та КАРИКОМ, проте чіткої стратегії такої інтеграції поки що не розроблено. Подібний характер мають і ідеї створення Панамериканської зони вільної торгівлі „від Аляски до Вогняної Землі”, яка б об’єднувала всі країни Північної та Південної Америки за винятком Куби. Проте на Першому всеамериканському самміті 1994 р. така ідея не знайшла однозначної підтримки американських держав, тому перспектива створення Панамериканської зони вільної торгівлі (FTAA) виглядає досить примарно.

До складу Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), заснованої у 1967 р., входять 10 держав: Бруней, В’єтнам, Індонезія, Камбоджа, Лаос, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни. Первісно АСЕАН створювалася з метою координації економічної та політичної діяльності держав-учасниць, згодом почали розроблятися плани перетворення АСЕАН у інтеграційне об’єднання. Нині у рамках АСЕАН діє система багатосторонніх та двосторонніх митних преференцій, митний тариф по десяткам тисяч груп товарів встановлено на рівні 5 %, а створення повноцінної зони вільної торгівлі заплановано на 2010 р.

Також з метою створення економічного співтовариства у 1989 р. було засновано Організацію Азіатсько-Тихоокеанського співробітництва (АТЕС), до складу якої входять Австралія, Бруней, Канада, Китай, Кірібаті, Малайзія, Маршалові Острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Південна Корея, Росія, Сінгапур, США, Сянган (Гонконг), Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі. На сучасному етапі АТЕС є скоріше координаційною, а не інтеграційною організацією, проте до 2020 р. заплановано створення зони вільної торгівлі, яка стане найбільшою у світі.

Ліга Арабських Держав (ЛАД) була заснована у 1945 р. як загальнополітична міжнародна організація, на яку покладаються функції координації діяльності держав-учасниць у різних сферах, в т.ч. і зовнішньої торгівлі. Зараз учасниками ЛАД є 22 ісламські держави. У 1964 р. було прийнято рішення про створення на її базі Спільного ринку Арабських країн, проте з різних причин, перш за все політичних, ні спільний ринок, ні більш прості форми економічної інтеграції (зона вільної торгівлі, митний союз) практично не утворені.

Складні процеси економічної інтеграції відбуваються на Африканському континенті. У 1963 р. була утворена Організація Африканської Єдності (ОАЄ), на яку покладалися функції загальнополітичної координації діяльності країн-учасниць. Після цього в різний час здійснювалися спроби регіональної економічної інтеграції. Так, у 1966 р. був утворений Митний та Економічний Союз Центральної Африки у складі Габону, Камеруну, Конго, Центральноафриканської Республіки та Чаду. Фактично в межах цього союзу утворено зону вільної торгівлі та митний союз. У грудні 1969 р. між ПАР, Ботсваною, Лесото і Свазілендом була укладена угода про створення Південноафриканського митного союзу. На наприкінці сімдесятих – початку восьмидесятих років ХХ ст. були укладені договори про створення Економічного співтовариства Великих Озер (Бурунді, Заїр, Руанда), Економічного співтовариства держав Західної Африки, Союзу Африканського Магрибу (Алжир, Лівія, Мавританія, Туніс). Ці договори декларували наміри учасників створити повноцінні економічні союзи.

У 1991 р. держави-учасниці Організації Африканської Єдності підписали Договір про утворення Африканського економічного співтовариства, яким планувалося створення зони вільної торгівлі до 2025 р. і передбачалося поетапне входження до співтовариства різних держав. Однак цей Договір так і не вступив у дію. У 2002 р. лідери африканських держав прийняли рішення про розпуск ОАЄ та утворення Африканського Союзу, структура та принципи діяльності якого мають бути аналогічними Євросоюзу. Зокрема, планується утворення ради глав держав, виконавчого комітету, африканського парламенту, центрального банку, суду, а у віддаленій перспективі – і запровадження єдиної валюти афро.

Також непрості процеси економічної інтеграції відбуваються і на теренах колишнього СРСР. У грудні 1991 р. була утворена Співдружність Незалежних Держав, до якої увійшли усі колишні радянські республіки за винятком прибалтійських держав. При створенні СНД було задекларовано мету створення спільного економічного простору і протягом 1993-1995 рр. були зроблені певні кроки щодо досягнення цієї мети. Так, у жовтні 1993 р. низкою держав (Україна участі не брала) було підписано рамковий Договір про утворення Економічного союзу, що передбачав створення поетапне зони вільної торгівлі, митного союзу, спільного ринку, валютного союзу. Пізніше було підписано Угоду про створення Платіжного союзу. У квітні 1994 р. усіма державами-учасницями СНД була підписана Угода про створення зони вільної торгівлі, але з функціонуванням цієї зони постійно виникають суттєві проблеми, оскільки до вилучень і обмежень з режиму вільної торгівлі віднесено значну кількість товарів (цукор, зерно, нафта та продукти її обробки, газ, продукція металургії тощо). У 1995-1996 р. почав діяти Митний союз Росії, Білорусі, Казахстану та Киргизії (останній є учасником митного союзу лише формально), а у 1996 р. було підписано Договір про утворення Співтовариства Росії та Білорусі, який передбачає здійснення навіть більш тісної форми інтеграції, ніж економічний союз, проте основні елементи і досі повністю не утворені. У вересні 2003 р. Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном було підписано Угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), що об’єднуватиме митні території Сторін, і на якому функціонуватимуть механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і проводиться єдина зовнішньоторговельна і узгоджена, в тій мірі і в тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна і валютно-фінансова політика. Фактично мова йде про зону вільної торгівлі без вилучень та обмежень з можливістю її поступового переростання у митний союз, спільний ринок, платіжний, валютний чи повноцінний економічний союз. Зараз процеси створення ЄЕП фактично загальмовані через неузгоджені позиції учасників, зокрема Україна наполягає на створенні зони вільної торгівлі без вилучень і обмежень, вважаючи її єдиною можливою формою інтеграції, Росія ж наполягає на більш тісних формах інтеграції, вважаючи мінімальною формою митний союз.