ПЛАН

1. Поняття, принципи та джерела міжнародного кримінального права.

2. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю.

3. Уніфікація кримінального законодавства.

4. Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності.

5. Надання правової допомоги у кримінальних справах.

6. Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Взаємовідносини України та Інтерполу.

1. Поняття, принципи та джерела міжнародного кримінального права

Основною причиною виникнення і розвитку міжнародного кримінального права як галузі міжнародного публічного права є інтернаціоналізація злочинності, яку можна розглядати у двох аспектах – функціональному та технологічному. Функціональний аспект інтернаціоналізації злочинності полягає у інтернаціоналізації суспільної небезпеки найбільш тяжких злочинів, що становлять загрозу для декількох держав або порушують нормальні міжнародні відносини. Змістом технологічного аспекту є розвиток міжнародно-організованої злочинності, транскордонне переміщення злочинців, предметів та знарядь вчинення злочинів.

Термін “міжнародне кримінальне право” з’явився наприкінці ХІХ ст. для позначення норм, які регулювали надання державами взаємодопомоги при здійсненні ними національної кримінальної юрисдикції. Після другої світової війни у зв’язку з притягненням до міжнародної відповідальності осіб, що вчинили військові злочини, злочини проти миру та людства, поняття “міжнародне кримінальне право” почало використовуватися і щодо подібних відносин.

Міжнародне кримінальне право – це галузь міжнародного публічного права, яка складається з принципів і норм, що регулюють співробітництво держав у боротьбі зі міжнародними злочинами та злочинами, що мають міжнародний характер.

Виділяються такі принципи міжнародного кримінального права:

· заборона агресивної війни;

· невідворотність покарання за вчинення будь-якого діяння, що розглядається міжнародним правом як злочинне;

· незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людяності ;

· якщо держава не встановлює відповідальності за діяння, віднесені міжнародним правом до злочинів проти миру і людства, це не є підставою звільнення винної особи від міжнародної кримінальної відповідальності;

· виконання злочинного наказу або посадове становище особи, що вчинила міжнародний злочин, не звільняє її від персональної відповідальності;

· будь-яка особа, звинувачена у вчиненні міжнародного злочину чи злочину міжнародного характеру, має право на справедливий розгляд своєї справи у суді;

· забезпечення прав людини при притягненні особи до міжнародної кримінальної відповідальності (презумпція невинуватості, заборона тортур тощо).

Джерела міжнародного кримінального права характеризуються значним ступнем множинності. Міжнародно-правові акти, спрямовані на координацію міжнародної боротьби зі злочинністю умовно можна поділити на декілька груп.

До першої групи відносяться універсальні та регіональні конвенції, що регламентують співробітництво у боротьбі з окремими видами злочинів, заходи щодо їх попередження та особливості покарання. Основними серед таких конвенцій є:

· Конвенція про рабство 1926 р.;

· Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами 1950 р.;

· Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

· Конвенція проти тортур і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1985 р.;

· Конвенція про попередження і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;

· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

· Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1970 р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 р.;

· Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, 1988 р.;

· Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р.;

· Конвенція про психотропні речовини 1971 р.;

· Конвенція ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;

· Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р.;

· Міжнародна конвенція про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р.;

· Конвенція про відкрите море 1958 р. та Конвенція ООН з морського права 1982 р. в частині, що стосується боротьби з морським піратством.

Другу групу джерел міжнародного кримінального права складають акти, спрямовані на врегулювання співробітництва у боротьбі зі злочинами проти миру і безпеки людства, а також військовими злочинами. Зокрема, це такі акти:

· Угода про судове переслідування і покарання головних військових злочинців у Європі 1945 р. та Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Статут Нюрнберзького трибуналу);

· Статут Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії 1993 р.;

· Статут Міжнародного трибуналу по Руанді 1994 р.;

· Угода між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне про заснування Спеціального суду по Республіці Сьєрра-Леоне 2000 р.;

· Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та додаткові Протоколи до них від 1977 р.;

· Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р.;

· Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та воєнних злочинів 1974 р.

Третя група джерел міжнародного кримінального права охоплює акти, які визначають правовий статус окремих міжнародних організацій, що координують діяльність держав у боротьбі зі злочинністю. До таких актів, наприклад, відносяться Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) 1956 р. і Положення про бюро по координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території СНД 1993 р.

Комісією ООН з міжнародного права проведена робота з кодифікації норм міжнародного кримінального права. Результатом кодифікації став Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 р., (набрав чинності у липні 2002 р.). Цим статутом передбачено створення Міжнародного кримінального суду – постійного органу, уповноваженого здійснювати юрисдикцію щодо осіб, винних у вчиненні найбільш серйозних злочинів, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства. До юрисдикції Суду віднесені злочини геноциду, агресії, військові злочини та злочини проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення) та деякі інші склади злочинів. Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Таке положення Римського статуту не відповідає ст. 124 Конституції України, яка встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Тому відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України.

2. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю

Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю являє собою сукупність узгоджених заходів, які спільно, в т.ч. в межах спеціалізованих міжнародних організацій, здійснюються різними державами з метою попередження найбільш тяжких злочинів та покарання осіб, що їх вчинили.

Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю спрямоване на виконання таких завдань:

· узгодження кваліфікації злочинів, які становлять небезпеку для декількох держав чи міжнародного співтовариства в цілому;

· координація заходів щодо попередження та припинення таких злочинів;

· визначення юрисдикції над злочинами та злочинцями;

· забезпечення невідворотності покарання;

· надання допомоги у кримінальних справах, зокрема видача злочинців.

Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю здійснюється на трьох рівнях:

· двостороннє співробітництво. Між державами укладаються двосторонні угоди з таких питань, як надання правової допомоги у кримінальних справах, видача злочинців та передача засуджених осіб для відбування покарання тощо. Міждержавні та міжнародні угоди, як правило, доповнюються міжвідомчими, в яких конкретизуються форми співробітництва між правоохоронними органами;

· регіональне співробітництво. Таке співробітництво обумовлене єдністю інтересів держав окремих регіонів у боротьбі зі злочинністю. Прикладами регіонального співробітництва можуть бути Конвенція про попередження актів тероризму та відповідальність за їх вчинення, підписана учасниками Об’єднання Американських Держав у 1971 р. та Конвенція про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписана державами-учасниками СНД у 1993 р.;

· співробітництво на універсальному рівні. В результаті такого співробітництва приймаються універсальні міжнародні договори, спрямовані, як правило, на врегулювання міжнародного співробітництва з окремими видами злочинів, визначення засобів протидії та мір покарання за ці злочини.

Міжнародна боротьба зі злочинністю здійснюється у таких формах:

1) уніфікація кримінального законодавства різних держав, тобто визнання ними міжнародної небезпеки певних злочинів і прийняття на себе зобов’язань про покарання та (або) видачу осіб, що такі злочини вчинили, незалежно від того, на території якої держави злочин було вчинено, проти якої держави він був спрямований і громадянином якої держави є злочинець. Така форма міжнародного співробітництва найчастіше здійснюється шляхом прийняття багатосторонніх конвенцій, які стосуються протидії конкретним видам злочинів;

2) утворення міжнародних судових органів та наділення їх компетенцією розглядати справи про певні категорії злочинів (наприклад, Нюрнберзький та Токійський трибунали, Трибунали по колишній Югославії та Руанді, а також Міжнародний кримінальний суд);

3) надання допомоги у кримінальних справах шляхом розшуку злочинців, що переховуються на чужій території, і передача їхній зацікавленій державі для суду і покарання;

4) надання допомоги у кримінальних справах шляхом одержання необхідних матеріалів у справі (наприклад, виконання слідчих доручень інших держав по збиранню і фіксації доказів);

5) спільне вивчення державами проблем злочинності і заходів для боротьби з нею, зокрема, скликання і проведення міжнародних конгресів, створення відповідних міжнародних організацій;

6) надання практичної допомоги окремим державам у вивченні та вирішенні загальних проблем злочинності проблем злочинності. Найчастіше така допомога надається радниками та експертами ООН, Інтерполу, правоохоронних органів іноземних держав тощо;

7) обмін інформацією про злочини, осіб що їх вчинили, а також про вироки, винесені у кримінальних справах;

8) виконання вироків, винесених судами інших держав, та соціальна реабілітація засуджених відповідно до таких вироків.

 3. Уніфікація кримінального законодавства

Основними напрямками міжнародної уніфікації кримінального законодавства є:

· визначення переліку складів злочинів, які становлять істотну загрозу для міжнародного співтовариства і боротьба з якими потребує взаємодії держав саме на міжнародному рівні;

· визначення елементів складу таких злочинів та переліку конкретних діянь, які підпадають під їх ознаки;

· визначення найбільш доцільних покарань, які призначаються за такі злочини;

· розробка способів та форм міжнародного співробітництва у сфері боротьби з такими злочинами.

З цією метою приймаються міжнародні конвенції, що стосуються конкретних видів злочинів або їх груп, положення яких згодом імплементуються до національного кримінального законодавства, внаслідок чого положення національних кримінальних кодексів стають уніфікованими.

Міжнародне кримінальне право спрямоване на координацію боротьби з двома основними категоріями злочинів – міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру.

Міжнародні злочини – це особливо небезпечні діяння осіб, що втілюють злочинну політику держави і порушують основоположні принципи забезпечення миру, захисту особистості та життєвих інтересів міжнародного співтовариства.

Суб’єктами таких злочинів, поряд з державою, яка несе політичну та матеріальну відповідальність за вчинені злочини, є також керівники, вищі посадові особи цієї держави, а також будь-які інші виконавці злочинної політики. Компетенцією розглядати справи про такі злочини наділяються як національні судові органи, так і спеціально утворені міжнародні трибунали.

Вперше перелік міжнародних злочинів був передбачений Статутом Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн вісі 1945 р. (Нюрнберзького трибуналу) та аналогічним Статутом Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р. Цими Статутами передбачався поділ міжнародних злочинів на злочини проти миру, злочини проти людяності та військові злочини. Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р. доповнила цей перелік новою групою міжнародних злочинів – злочинами проти людства. Враховуючи це, можна виділити такі групи міжнародних злочинів:

· злочини проти миру – планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни, участь в спільному плані або змові, спрямованих до здійснення будь-якої з цих дій. З об’єктивної сторони поняття „планування” та „підготовка війни” розглядаються як окремі поняття. Це дозволило свого часу притягти до відповідальності посадовців Німеччини і Японії, що брали участь у виробництві і закупівлі озброєння і бойової техніки, будівництві фортифікаційних споруд і т.п. До поняття „розв’язування” входить діяльність як до початку війни, так і в ході її, тобто провокаційні заяви керівників, концентрація військ на кордонах, провокація противника на озброєний конфлікт, віроломний напад озброєних сил тощо. Що ж стосується поняття „участь в спільному плані або змові”, то тут маються на увазі різні форми співучасті інших держав в злочинній агресивній війні, тому всі вони без винятку повинні нести відповідальність повною мірою;

· військові злочини полягають в таких порушеннях законів і звичаїв війни, як вбивства, катування, захоплення в рабство або для інших цілей цивільного населення окупованої території; вбивства або катування військовополонених або осіб, що знаходяться в морі; вбивства заручників, пограбування громадської або приватної власності; безглузде руйнування міст і сіл, розорення, не виправдане військовою необхідністю, і інші злочини;

· злочини проти людяності – вбивства, винищення, поневолення, заслання та інші жорстокі дії, вчинені відносно цивільного населення до або під час війни, переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, на території якої вони були вчинені, чи ні;

· злочини проти людства – вигнання внаслідок озброєного нападу чи окупації, геноцид, апартеїд, расова сегрегація, екоцид, біоцид, тероризм, работоргівля1, найманство.

З метою забезпечення невідворотності покарання за міжнародні злочини норми міжнародного кримінального права визначають загальні засади розшуку, арешту і видачі злочинців. Ще в 1946 р. Генеральна Асамблея ООН в спеціальній резолюції рекомендувала державам „вжити негайно всі заходи для того, щоб військові злочинці… були заарештовані і вислані в ті країни, де вони вчинили свої жахливі діяння, для суду і покарання згідно з законами цих країн”. Пізніше Генеральна Асамблея розглянула і затвердила принципи міжнародного співробітництва щодо виявлення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства. До таких принципів відносяться:

· військові злочини і злочини проти людства, коли б і де б вони не чинилися, підлягають розслідуванню, а особи, відносно яких є докази в скоєнні таких злочинів, – розшуку, арешту, притягненню до судової відповідальності і в разі визнання їх винними – покаранню.

· кожна держава володіє правом судити своїх власних громадян за скоєння міжнародних злочинів.

· держави з метою попередження та покарання міжнародних злочинів зобов’язані співробітничати одна з одною, в т.ч. шляхом створення спеціальних слідчих та судових установ та обміну інформацією про осіб, які вчинили такі злочини.

· особа, винна у вчиненні міжнародний злочин, підлягає видачі, як правило, до тієї країни, на території якої такий злочин було вчинено.

· державам забороняється надавати військовим злочинцям політичний або територіальний притулок.

· держави не повинні вживати законодавчих або інших заходів, які суперечили б узятим ними на себе міжнародним зобов’язанням по боротьбі із цими злочинами.

Злочини з міжнародним характером (транснаціональні злочини) – це діяння, що посягають на інтереси декількох держав і внаслідок цього становлять міжнародну суспільну небезпеку, але вчиняються особами чи їх групами поза зв’язком з політикою будь-якої держави з метою досягнення власних протиправних цілей.

Злочинам з міжнародним характером властиві такі ознаки:

· на відміну від міжнародних злочинів суб’єктами цієї групи злочинів можуть бути лише фізичні особи;

· об’єктом злочинного посягання в даному випадку виступають не міжнародні відносини і безпека людства, а лише нормальні відносини, міждержавна співробітництво, права людини і інші загальнолюдські цінності, що охороняються міжнародним правом;

· кримінальна відповідальність за ці злочини настає з урахуванням положень міжнародних договорів, але виключно на підставі національних норм кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства. Наприклад, якщо літак в Україні захоплений злочинцями і угнаний до Швеції, то вступають у дію норми Гаазької конвенції про боротьбу із незаконним захватом повітряних суден 1970 р. За запитом компетентних органів України шведська сторона може ухвалити рішення про видачу злочинців нашій державі, тоді винні особи будуть притягнуті до кримінальної відповідальності відповідно до законодавства України. В разі відмови у видачі викрадачі літака повинні бути засуджені за шведським законодавством.

За своєю природою транснаціональні злочини являють собою приклад загально-кримінальних злочинів, ускладнених „іноземним елементом”. Таким елементом може бути ускладнено об’єкт злочину (так, при підробці іноземної валюти об’єктом злочину виступає грошово-кредитна система іноземної держави), об’єктивна сторона злочину (піратство, як правило, вчиняється або у територіальних водах іншої держави, або у відкритому морі), а також його суб’єкт (коли злочинець після закінчення злочину переховується в іншій країні, яка відповідно до міжнародного договору надає правову допомогу в його розшуку, затриманні, збиранні доказів).

Класифікація злочинів з міжнародним характером в цілому співпадає з класифікацією злочинів у національному праві більшості країн світу. Тут так само виділяються злочини проти життя і здоров’я особи, проти власності, проти довкілля, злочини у сфері господарської діяльності тощо.

До транснаціональних злочинів, зокрема, відносяться викрадення повітряного чи морського судна, захоплення заручників, посягання на осіб, що користуються міжнародним захистом, захоплення та (або) протиправне використання ядерних матеріалів, забруднення довкілля, незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин, незаконні акти, спрямовані проти безпеки цивільної авіації та морського судноплавства, морське піратство, підробка грошових знаків та цінних паперів, поширення порнографії, незаконне радіомовлення і т.п.

Норми міжнародно-правових актів, що визнають те чи інше діяння в якості міжнародного злочину чи злочину з міжнародним характером, можуть бути формальною підставою міжнародної кримінальної відповідальності лише у разі здійснення юрисдикції міжнародними кримінальними судами (трибуналами). У цьому випадку міжнародний кримінальний суд (трибунал) безпосередньо на підставі міжнародно-правових норм може визнати особу винною у вчиненні злочину та призначити їй певний вид покарання. В усіх інших випадках міжнародні конвенції встановлюють обов’язок держав-учасниць визнати те чи інше діяння кримінально караним та передбачити певне покарання за його вчинення. При цьому визначені у міжнародно-правових актах склади злочинів мають модельний характер і сприяють уніфікації кримінального законодавства різних країн.

4. Порядок притягнення фізичних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності

Змістом інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є визнання спеціальним міжнародним судовим органом особи винною у вчиненні певного злочину та призначення їй конкретного виду покарання. При цьому, і сам склад злочину, і міри покарання за нього передбачаються не національним законодавством якої-небудь держави, а міжнародними договорами. Якщо ж за вчинення подібних злочинів особа притягається до кримінальної відповідальності судовим органом певної держави на підставі її внутрішнього кримінального законодавства, має місце національна, а не міжнародна кримінальна юрисдикція. Так, наприклад, у 1979 р. відбувся Пномпеньський трибунал, на якому за злочини геноциду були засуджені керівники режиму Пол Пота. Проте цей трибунал являв собою спеціальний судовий орган Камбоджі (Кампучії) і при розгляді справи керувався як нормами міжнародного права, так і внутрішнім законодавством, тому притягнення до відповідальності червоних кхмерів є проявом саме національної, а не міжнародної кримінальної юрисдикції.

Вперше питання про притягнення осіб, які вчинили кримінальні злочини, до міжнародної кримінальної відповідальності виникло після першої світової війни у зв’язку з необхідністю покарання осіб, винних у масових знищеннях вірмен у 1915-1916 рр. Проте, тоді інститут міжнародної кримінальної відповідальності так і не був розроблений.

Після другої світової війни для покарання військових злочинців були утворені Нюрнберзький (1945 р.) та Токійський (1946 р.) трибунали, які мали характер міжнародних судових установ.

Нюрнберзький трибунал складався з чотирьох представників союзників (СРСР, США, Великобританія та Франція) та їх чотирьох заступників. Кожна держава також призначила свого головного обвинувача і допоміжний персонал. Процедура розгляду справ, а також міри покарань за конкретні види злочинів передбачалися у статуті Трибуналу. Для підсудних були передбачені процесуальні гарантії, зокрема призначалися захисники. Токійський трибунал складався з представників 11 держав (СРСР, США, Китай, Великобританія, Франція, Нідерланди, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія та Філіппіни). Призначався один головний обвинувач (представник США) та по одному додатковому обвинувачу від решти країн.

Нюрнберзький та Токійський трибунали були наділені компетенцією судити і призначати покарання особам, винним у вчиненні злочинів проти миру, військових злочинів та злочинів проти людяності. Перелік злочинів, які підпадали під юрисдикцію цих трибуналів, визначався їх статутами, при цьому чіткого переліку покарань не було встановлено, і трибунали могли призначати будь-яке покарання, в т.ч. смертну кару, позбавлення волі та конфіскацію майна. Для виконання винесених вироків була утворена міжнародна тюрма в м. Берлін. Винесені смертні вироки були виконані окупаційною адміністрацією.

За рішенням Ради Безпеки ООН у 1993 р. був створений Міжнародний кримінальний трибунал для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що були вчинені на території колишньої Югославії (м. Гаага, Нідерланди). Трибунал складається із 11 незалежних суддів, що призначаються Радою Безпеки ООН строком на чотири роки, та обвинувача, який також призначається Радою Безпеки ООН. В складі Трибуналу утворено дві судові камери (палати) по три судді в кожній, та апеляційну камеру в складі п’яти суддів. Трибунал наділено юрисдикцією щодо злочинів проти миру, безпеки людства та людяності, вчинених на території колишньої Югославії. Трибунал має право давати доручення для розшуку і затримання винних осіб. Трибунал може призначити покарання у вигляді тюремного ув’язнення, яке відбувається у державі, що визначається трибуналом з числа країн, які заявили про готовність прийняти засуджених осіб. При цьому строки позбавлення волі визначаються трибуналом виходячи з положень кримінального законодавства Югославії, яке діяло на момент вчинення злочину.

За аналогією з Трибуналом по колишній Югославії у 1994 р. було утворено Міжнародний трибунал по Руанді, юрисдикція якого поширюється на злочини геноциду, вчинені на території Руанди та сусідніх держав. Місцезнаходженням цього Трибуналу є м. Аруша (Танзанія).

На виконання Резолюції Ради Безпеки ООН від 14.08.2000 р. та на підставі Угоди між ООН та Урядом Сьєрра-Леоне для покарання осіб, винних у вчинені геноциду на території Сьєрра-Леоне протягом 1991-2002 р. був утворений Спеціальний суд по Республіці Сьєрра-Леоне. Формально цей Суд знаходиться у Республіці Сьєрра-Леоне, однак з міркувань безпеки частина засідань проводяться у м. Гаазі (Нідерланди) з використанням матеріальної бази Міжнародного кримінального суду.

Відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. цей суд має наділятися юрисдикцією щодо притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину геноциду, агресії, військових злочинів та злочинів проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення). За вчинення вказаних злочинів суд може призначити покарання у вигляді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на строк до тридцяти років, штраф, а також конфіскації майна, доходів та активів, отриманих внаслідок вчиненого злочину. Статутом визначено, що Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Основоположним принципом діяльності Суду є принцип компліментарності, відповідно до якого суд не приймає справи до свого розгляду, якщо відповідна особа вже була засуджена з дотриманням належної законної процедури іншим судом (у т.ч. національним) за діяння, заборонені Статутом. До складу суду мають входити Президія, Апеляційне відділення, Судове відділення, Відділення попереднього провадження, Канцелярія прокурора та Секретаріат. Місцезнаходженням Суду є м. Гаага (Нідерланди).

Міжнародний кримінальний суд почав діяти у 2002 р., а перші слухання розпочалися наприкінці 2006 р. у справі Томаса Лубанги, одного з лідерів озброєного ополчення Демократичної Республіки Конго, котрого було обвинувачено у залученні дітей до участі в бойових діях.

Станом на початок 2007 р. юрисдикцію Міжнародного кримінального суду визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн. Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, в основному через побоювання переслідувань своїх військовослужбовців. Ще два члени Ради безпеки ООН – Росія і Китай – також утрималися від участі в роботі Суду. Україна підписала Римський статут, однак не може його ратифікувати, оскільки відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України. Тим не менше, 18.10.2006 р. Україна приєдналася до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду, згідно з положеннями якої Міжнародний кримінальний суд користується на території кожної держави—учасниці такими привілеями та імунітетами, які є необхідними для досягнення його цілей.

5. Надання правової допомоги у кримінальних справах

Питання надання правової допомоги у кримінальних справах, як правило, регулюються у двосторонніх міжнародних договорах про надання допомоги у кримінальних, цивільних та сімейних справах. Окремі аспекти надання правової допомоги передбачаються у багатосторонніх міжнародних договорах про боротьбу з конкретними видами злочинів. Крім того, приймаються регіональні міжнародні договори, що передбачають надання такої допомоги, наприклад, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. та Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

Предметом договорів про правову допомогу у сфері кримінальних правовідносин найчастіше є:

· питання екстрадиції;

· питання, пов’язані з дією іноземного закону (колізійні норми);

· питання, пов’язані з визнанням і виконанням рішень іноземних судів;

· питання, пов’язані з визнанням та виконанням окремих судових та слідчих доручень за кордоном.

Екстрадиція (видача злочинця) – передача злочинця державою, на території якої він знаходиться, іншій державі на вимогу останньої для притягнення злочинця до відповідальності чи виконання вироку, що набрав законної сили.

Сучасне міжнародне право розглядає право видачі злочинця як суверенне право держави. У більшості випадків обов’язок екстрадиції виникає лише на підставі відповідного договору між зацікавленими державами. Загальні зобов’язання щодо екстрадиції, як правило, передбачаються у двосторонніх договорах про правову допомогу, однак положення про екстрадицію можуть передбачатися і у багатосторонніх договорах щодо боротьби з певними видами злочинів. Так наприклад, положення про порядок екстрадиції містить Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму 2005 р. Крім того, процедура екстрадиції може здійснюватися і за відсутності відповідного договору за процедурою ad hoc, у т.ч. на засадах взаємності.

За загальним правилом, екстрадиція не допускається:

· щодо власних громадян (зокрема, ст. 25 Конституції України забороняє видачу громадян України іншій державі). Однак деякі держави все ж допускають видачу власних громадян. Так, можуть видавати власних громадян один одному США та Вликобританія;

· якщо у державі, якій направлено запит про видачу, вчинене особою діяння не вважається злочином;

· якщо є підстави вважати, що запит про видачу має на меті переслідування особи за ознаками раси, національності, релігії чи політичних переконань;

· якщо у державі, до якої спрямовано запит про видачу, особу вже притягнуто до кримінальної відповідальності. Проте, таку особу може бути передано для відбування покарання;

· якщо стосовно особи в державі, до якої спрямовано запит про видачу, була застосована амністія або за законодавством цієї держави закінчилися строки давності притягнення до відповідальності за конкретний злочин;

· якщо у державі, яка подала запит про видачу особи, застосовуються тортури чи є підстави вважати, що видана особа не буде користуватися мінімальними засобами захисту в судовому процесі. Крім того, більшість держав, у яких скасовано смертну кару, не видають злочинців, якщо є підстави вважати, що до них буде застосовано смертну кару;

· якщо у державі, до якої направлено запит про видачу особи за вчинене нею діяння передбачається покарання більш м’яке, ніж позбавлення волі.

Процедура екстрадиції складається із таких стадій:

1) направлення запиту про видачу державі, на території якої перебуває особа, що вчинила злочин;

2) затримання та (або) взяття особи під варту компетентними органами держави, якій направлено запит про видачу;

3) розгляд компетентними органами всіх одержаних від держави, що зробила запит про видачу, документів та доказів, що підтверджують вину особи;

4) прийняття компетентним органом рішення про видачу особи іншій державі. Як правило, таке рішення приймається генеральною прокуратурою, міністерством юстиції або міністерством внутрішніх справ;

5) фактична передача затриманої чи заарештованої особи іншій державі.

Перелік уповноважених органів, які наділяються компетенцією розглядати питання, пов’язані з екстрадицією, визначається двосторонніми чи багатосторонніми договорами про правову допомогу. Як правило, такими органами визнаються генеральні прокуратури чи міністерства юстиції сторін. Наприклад, відповідно до Конвенції СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. такими органами є Генеральні прокуратури, відповідно до Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р. – Генеральна прокуратура з боку України та Міністерство юстиції з боку Республіки Молдова.

До питань екстрадиції злочинців для слідства і суду примикають питання передачі злочинців для відбування покарання у вигляді позбавлення волі до держави, громадянами якої вони є. Відносини, пов’язані з передачею осіб для відбування покарання, регулюються Конвенцією про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є 1978 р., а також відповідними двосторонніми договорами. Така передача не допускається у випадках:

· якщо у державі, громадянином якої є особа, вона уже понесла покарання за вчинене діяння або визнана невинуватою у його вчиненні;

· якщо закінчилися строки давності чи є інші перешкоди для виконання вироку;

· засуджений постійно проживає на території держави, що винесла вирок.

Виконання окремих слідчих та судових дій здійснюється відповідно до укладених державою міжнародних договорів та її внутрішнього процесуального законодавства. При цьому компетентні органи держави на прохання (за дорученням) іншої держави проводять окремі слідчі або судові дії (допити, огляди, обшуки, експертизи тощо) та повідомляють про їх результати цю державу або повідомляють про результати проведених раніше слідчих чи чудових дій (надсилають копії протоколів, ухвал, постанов тощо).

Виконання слідчих та судових дій може здійснюватися у таких формах:

· безпосереднє направлення судом чи іншим правоохоронним органом однієї держави запиту (доручення) відповідному суду чи правоохоронному органу іншої держави;

· направлення запиту (доручення) вищим органом юстиції однієї держави відповідному органу іншої держави;

· використання дипломатичних каналів.

Визнання і виконання рішень іноземних судів у кримінальних справах здійснюється державою відповідно до положень її внутрішнього процесуального законодавства з урахуванням укладених нею міжнародних договорів. За загальним правилом жодною державою не допускається примусове виконання рішень іноземних судів без відповідного рішення власного суду чи іншого компетентного органу. Міжнародні договори про правову допомогу, як правило, передбачають, що іноземне судове рішення перед примусовим виконанням має бути розглянуте та підтверджене національним судом. Такий механізм закладено і у Законі України від 23.06.2005 р. № 2709-IV “Про міжнародне приватне право”, відповідно до ст. 81 якого в Україні підлягають виконанню вироки іноземних судів у кримінальних справах лише в частині, що стосуються відшкодування шкоди та заподіяних збитків.

 6. Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Взаємовідносини України та Інтерполу

Перші спроби міжнародної організації кримінальної поліції мали місце після І світової війни. У 1923 р. було створено Міжнародну комісію кримінальної поліції для координації боротьби різних країн із загальнокримінальними злочинами з центром у Відні. У 1938 р. вона практично припинила своє існування через окупацію Австрії фашистською Німеччиною. Робота Комісії була відновлена у 1946 р. У сучасному вигляді Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) була створена у 1956 р. Нині її членами є більше 150 держав. Штаб-квартира знаходиться в Ліоні (Франція). Вона ж є регіональним центром для Європи та Середземномор’я, Північної Америки і Близького Сходу. Інші центри Інтерполу розквартировані в Найробі (для Східної Африки), Абіджані (для Західної Африки), Буенос-Айросі (для Південної Америки), в Токіо (для Азії) і Пуерто-Ріко (для країн Карибського басейну і Центральної Америки). З 1982 г. Інтерпол одержав статус Міжнародної міжурядової організації системи ООН.

Основними статутними завданнями Інтерполу є:

· забезпечення взаємного співробітництва всіх органів (установ) кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн і у дусі Загальної декларації прав людини;

· створення і забезпечення діяльності установ, які сприяють попередженню і боротьбі із загальнокримінальною злочинністю.

Найвищим пленарним органом Інтерполу є Генеральна Асамблея, а в період між її сесіями вищим адміністративним органом з вужчими повноваженнями і складом – Виконавський комітет на чолі з президентом. Постійно діючим робочим органом є Генеральний секретаріат, на чолі з Генеральним секретарем. Особливе положення в системі органів Інтерполу посідають Національні центральні бюро (НЦБ), що діють одночасно в двох системах – системі кримінальної поліції відповідної держави і організації Інтерполу з відповідним подвійним підпорядкуванням. Замикають систему органів управління радники, які виконують виключно консультативні функції.

З 1987 р. у складі Генерального секретаріату діє Європейський секретаріат для вирішення регіональних проблем боротьби з незаконною торгівлею наркотиками на континенті і іншими злочинами і вдосконалення поліцейської співпраці держав в Європі. Нині у складі Генерального секретаріату діють 4 відділи: адміністративний, поліцейський, науково-дослідний і технічного забезпечення. Поліцейський відділ координує співробітництво поліцейських органів держав-учасниць в боротьбі із злочинністю. У його структурі утворені підвідділи по боротьбі з незаконною торгівлею зброєю, міжнародним тероризмом, виготовленням і збутом підроблених паперових і металевих грошей, дорожніх чеків, облігацій, акцій і іншими фактами фальшивомонетництва. Спеціальний підвідділ поліцейського відділу займається збором і аналізом інформації про незаконне розповсюдження наркотичних засобів. До нього входять служба керівника підвідділу із спеціальним підрозділом по зв’язках і співпраці, що знаходиться в м. Бангкок (Таїланд), група по проведенню операцій і група розвідки. Керує роботою підвідділу вищий чиновник Управління у справах про наркотичні засоби міністерства юстиції США.

Основними напрями діяльності Інтерполу є:

· кримінальна реєстрація. З цією метою ведеться алфавітна картотека всіх відомих міжнародних злочинців і осіб, підозрюваних в злочинній діяльності, картотека словесного портрета злочинців, де викладені відомості про зовнішність злочинців, картотека документів (паспортів, посвідчень водія тощо), картотека злочинів і способів їх здійснення, картотека нарізної ручної вогнепальної зброї всіх країн світу та інші;

· міжнародний розшук злочинців, підозрюваних в скоєнні міжнародних злочинів, осіб, зниклих безвісти, викрадених цінностей і інших об’єктів злочинних посягань. У разі затримання злочинця по дипломатичних і інших каналах проводяться переговори про його видачу (екстрадиції) державі, на території якої здійснено злочин або громадянином якого він є. У практиці Інтрерполу розрізняють три види розшуку: звичайний, терміновий і змішаний. Звичайний розшук включає цілий ряд стадій – зібрані документи орган розслідування або суд направляє в НЦБ своєї країни з проханням про розшук злочинця, Тут прохання перевіряється, запрошуються додаткові відомості, складається „червоний циркуляр” (спеціальний бланк з червоною емблемою). Генеральний секретаріат після відповідної перевірки розсилає його в НЦБ всіх або деяких країн-членів. Одержавши цей документ, кожне НЦБ дає поліцейським органам розпорядження розшук. „Червоний циркуляр” зобов’язує поліцію діяти без зволікання і служить своєрідним міжнародним наказом про арешт розшукуваної особи. У разі затримання і арешту НЦБ негайно повідомляє Генеральний секретаріат і НЦБ країни-ініціатора розшуку. Останнє в свою чергу повідомляє про затримання злочинця в зацікавлені органи своєї країни. Про припинення розшуку сповіщаються зацікавлені органи. Терміновий розшук організовується, як правило, за „гарячими слідами”. Він відрізняється від звичайного тим, що прохання про початок розшуку обминають Генеральний секретаріат і подаються до іноземних НЦБ через спеціальну радіомережу Інтерполу, телеграфом або іншим оперативним способом. Якщо терміновий розшук не приніс успіху протягом трьох місяців з дня його оголошення, то він замінюється на звичайний, складається і розсилається „червоний циркуляр”. Змішаний розшук пов’язаний з тим, що далеко не всі держави укладають двосторонні договори про правову допомогу у кримінальних справах і видачу злочинців. Тому при змішаному розшуку секретаріат Інтерполу розсилає два циркуляри: „червоний” – країнам, що уклали договір про правову допомогу та екстрадицію, і „зелений” для інших країн, в якому міститься прохання не затримувати злочинця, а лише спостерігати за його діями.

· міжнародний розшук осіб, що пропали безвісти. У випадках, коли національний розшук не приніс успіху і коли зібрані докази того, що розшукувана особа покинула межі держави-ініціатора розшуку, на неї Генеральним секретаріатом видається „синій циркуляр”, в якому наводиться фотографія розшукуваного, опис зовнішності і вказується номер досьє, за яким Генеральний секретаріат збирає документи про його розшук;

· міжнародний розшук викрадених цінностей (автомобілі і інші транспортні засоби, твори мистецтва (картини, скульптури, антикваріат, інші музейні експонати), археологічні цінності, зброя і т.п.).

Діяльність Інтерполу обмежується лише реєстрацією злочинців і міжнародним розшуком. Співробітники Інтерполу не виконують жодних поліцейських функцій. Вони поділяються на дві категорії: офіцерський корпус (від лейтенанта до майора), що виконує оперативно-аналітичні функції при обробці інформації про злочини, і виконує клопотання про надання інформації із картотек, і обслуговуючий персонал – секретарі, друкарки, телефоністи, оператори картотек, фотографи, перекладачі, бібліотечні працівники та ін.

Україна вступила до Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу) у 1992 р.2 Національне центральне бюро Інтерполу в Україні (Укрбюро Інтерполу) діє на підставі Положення про Національне центральне бюро Інтерполу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 р. № 220. Функції Укрбюро Інтерполу покладаються на Міністерство внутрішніх справ України, в структурі якого утворено робочий апарат Бюро.

Основними завданнями Укрбюро Інтерполу є:

· координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни;

· забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав-членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю;

· оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном

Укрбюро Інтерполу взаємодіє з правоохоронними органами, центральними і місцевими органами державної влади України, керівними органами і структурними підрозділами Інтерполу, правоохоронними органами зарубіжних держав. Укрбюро Інтерполу отримує інформацію від правоохоронних органів, центральних і місцевих органів державної виконавчої влади України з питань, що входять до його компетенції, та надає їм отриману по лінії Інтерполу інформацію безплатно.

Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом центрального апарату МВС, його очолює керівник, який призначається наказом МВС. Структура і штати робочого апарату Укрбюро Інтерполу затверджуються Міністром внутрішніх справ.