ПЛАН

1. Поняття, система та джерела права зовнішніх зносин.

2. Система органів зовнішніх зносин.

3. Дипломатичні представництва та спеціальні місії.

4. Консульські установи.

5. Торгівельні представництва.

6. Представництва держав у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

 1. Поняття, система та джерела права зовнішніх зносин

Право зовнішніх зносин є однією з найдавніших галузей міжнародного права. Уже в Законах Ману (І тис. до н.е.) зазначалося, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні попереджувати війну та підтримувати мир між державами. У Стародавньому Римі закріпився принцип святості посольства (jus et sacra legationis), були утворені спеціальні органи зовнішніх зносин – комісії феціалів. У подальшому право зовнішніх зносин розвивалося саме як посольське право, тобто сукупність норм, що визначали статус посла. На початку ХХ ст. посольське право переросло у право зовнішніх зносин – галузь міжнародного права, що регулює усі офіційні відносини між державами, а також міжнародними організаціями.

Право зовнішніх зносин – це галузь міжнародного публічного права, що складається з норм і принципів, які визначають порядок здійснення відносин між державами та міжнародними організаціями, правове становище і порядок діяльності органів зовнішніх зносин та їх посадових осіб, а також встановлюють привілеї та імунітети представників держав і міжнародних міжурядових організацій.

Предметом права зовнішніх зносин є міжвладні відносини політичного характеру, що виникають між суб’єктами міжнародного публічного права, представленими їх офіційними спеціально утвореними органами та їх посадовими особами. Не є об’єктом права зовнішніх зносин і не регулюється його нормами інтернаціональні відносини між особами та організаціями, які хоча і забезпечують реалізацію інтересів відповідної держави, але не є її офіційними органами зовнішніх зносин (т.зв. “народна дипломатія”).

Систему права зовнішніх зносин як галузі міжнародного публічного права складають такі підгалузі:

1) дипломатичне право;

2) дипломатичне право міжнародних організацій та конференцій;

3) право спеціальних місій;

4) консульське право.

Основними джерелами права зовнішніх є міжнародні договори та звичаї, при чому міжнародно-правовий звичай як джерело права більш властивий дипломатичному праву та праву спеціальних місій, а договір – консульському праву. Першим багатостороннім міжнародним договором, що закріплював норми дипломатичного права, став Віденський протокол 1815 р. про ранги дипломатичних представників, згодом доповнений Аахенським протоколом 1818 р.

Основними універсальними багатосторонніми міжнародними договорами, що містять норми права зовнішніх зносин є:

· Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй 1946 р.;

· Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1949 р.;

· Віденська Конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.;

· Віденська Конвенція про консульські зносини 1963 р.;

· Конвенція про спеціальні місії 1969 р.;

· Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у т.ч. дипломатичних агентів 1973 р.;

· Віденська Конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.;

Крім того, існує значна кількість двосторонніх міжнародних договорів, присвячених врегулюванню дипломатичних та консульських відносин, напр., двосторонні консульські конвенції та договори про встановлення дипломатичних відносин між відповідними державами.

Правовий статус та порядок діяльності органів зовнішніх зносин та їх посадових осіб визначається актами національного законодавства. До таких актів, зокрема, відносяться Закон України від 20.09.2001 р. № 2728-ІІІ “Про дипломатичну службу” (ВВР, 2002 р., № 5, ст. 29), Закон України від 28.11.2002 р. № 253-IV “Про дипломатичні ранги України” (ВВР, 2003 р., № 4, ст. 30), Консульський статут України, затв. Указом Президента України від 02.04.1994 р. № 127/94 тощо.

2. Система органів зовнішніх зносин

Органи зовнішніх зносин – це діючі на території держави і за її межами державні органи, які представляють державу у її зовнішніх зносинах з іншими суб’єктами міжнародного права та забезпечують виконання зовнішньополітичних функцій держави, захист прав та законних інтересів держави, її громадян і організацій, що перебувають за кордоном.

Органи зовнішніх зносин поділяються на внутрішньодержавні та зарубіжні.

Залежно від змісту повноважень внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поділяються на два види:

1) органи загальної компетенції (конституційні органи), до яких відносяться парламент, глава держави та уряд.

Відповідно до ст. 85 Конституції України Верховна Рада України приймає закони, в т.ч. і з питань міжнародних відносин, визначає засади зовнішньої політики, заслуховує чергові та позачергові послання Президента України про зовнішнє становище України, оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру, схвалює рішення Президента про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії України, затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іншим державам та міжнародним організаціям, а також про одержання від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених державним бюджетом, схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України, надає згоду на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори тощо. Крім того, ст. 92 Конституції України вказує, що виключно законами України визначаються статус іноземців та осіб без громадянства, засади використання виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, правовий режим державного кордону, виключно законами України встановлюються дипломатичні ранги порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови підрозділів збройних сил інших держав на території України тощо.

Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. Ст. 106 Конституції України визначає, що Президент України звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, представляє державу в міжнародних відносинах здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав, вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України, присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини.

Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади відповідно до ст. 116 Конституції України забезпечує державний суверенітет, здійснення зовнішньої політики, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, зокрема і у сфері міжнародних відносин.

2) спеціальні органи зовнішніх зносин – центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується на реалізацію зовнішньої політики держави чи окремих її напрямків. До цієї категорії органів зовнішніх зносин належать Міністерство закордонних справ України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Державна прикордонна служба України, Державна митна служба України та деякі інші органи.

Міністерство закордонних справ України як центральний орган виконавчої влади є провідним органом із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України і діє на підставі Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2006 р. № 960. МЗС України очолює Міністр, який за поданням Президента України призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України.

Міністр закордонних справ має перших заступників та заступників, обов’язки між яким розподіляються Міністром. Гранична чисельність працівників МЗС та працівників закордонних дипломатичних установ затверджує Кабінет Міністрів України, а структуру центрального апарату МЗС та положення про структурні підрозділи МЗС затверджує Міністр закордонних справ. Для погодженого вирішення основних найважливіших питань у складі МЗС утворюються колегія, наукова рада, інші консультативні та дорадчі органи.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин – це уповноважені органи держави, що знаходяться за її межами і виконують функції захисту прав і інтересів держави, її громадян і юридичних осіб.

До системи зарубіжних органів зовнішніх зносин входять:

· дипломатичні представництва (посольства);

· консульські установи;

· дипломатичні представництва держав при міжнародних організаціях;

· спеціальні місії;

· торгівельні представництва;

· делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях.

Залежно від характеру своєї діяльності зарубіжні органи зовнішніх зносин поділяються на постійні (дипломатичні та торгівельні представництва, консульські установи) та тимчасові (спеціальні місії, делегації держав на сесіях міжнародних організацій та на міжнародних конференціях).

3. Дипломатичні представництва та спеціальні місії

Дипломатичне представництво – це орган зовнішніх зносин акредитуючої держави, що утворений на території держави перебування з метою підтримання дипломатичних відносин між цими державами.

Заснування дипломатичних представництв здійснюється за спільною згодою акредитуючої держави та держави перебування, що виражається у формі договорів про встановлення дипломатичних відносин, спільного комюніке, обміну нотами тощо.

Загальні засади організації, діяльності та правового статусу дипломатичних представництв визначаються Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р. Внутрішні організаційні питання діяльності представництва регулюються національним законодавством акредитуючої держави. Зокрема, питання діяльності дипломатичних представництв України регулюються Законами України “Про дипломатичну службу” та “Про дипломатичні ранги України”, Положенням про дипломатичне представництво України за кордоном, затвердженим Розпорядженням Президента України від 22.10.1992 р. №166/92-рп та іншими актами законодавства.

У сучасному міжнародному праві розрізняються такі види дипломатичних представництв:

· посольство – представництва вищого рівня, що очолюються надзвичайними і повноважними представниками;

· постійні місії – представництва, що очолюються надзвичайними і повноважними посланниками;

· інші офіційні представництва, що мають специфічний статус, але прирівнюються до посольств чи постійних місій. Такими представництвами, наприклад, є нунціатури (представництва Ватикану), а також верховні комісаріати, якими обмінюються між собою держави-члени Британської співдружності.

Усі дипломатичні представництва, незалежно від виду, мають рівний офіційний статус, однакові привілеї та імунітети.

До функцій дипломатичного представництва відносяться:

1) представництво акредитуючої держави у державі перебування;

2) захист у державі перебування прав акредитуючої держави та її громадян в межах, дозволених міжнародним правом;

3) ведення переговорів з державою перебування;

4) з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і повідомлення про них власному уряду;

5) заохочення дружніх відносин між обома державами і співробітництва між ними у різних сферах;

6) виконання консульських функцій, якщо у державі перебування не утворені консульські установи акредитуючою держави.

Місце розташування дипломатичного представництва визначається за погодженням акредитуючої держави та держави перебування. У переважній більшості випадків дипломатичні представництва розташовуються у столиці держави перебування, хоча можливі і винятки. Наприклад, столицею Нідерландів є м. Амстердам, хоча дипломатичні представництва зарубіжних держав розташовуються у м. Гаазі (т.зв. „дипломатична столиця”).

Штат дипломатичного представництва складається з голови представництва, дипломатичного, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу.

Голова дипломатичного представництва очолює його роботу і є єдиною особою, яка на постійній основі представляє власну державу у відносинах з державою перебування.

Вперше поділ глав дипломатичних представництв на ранги був передбачений Віденським регламентом 1815 р. Ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає поділ глав дипломатичних представництв на три класи:

· клас послів і апостольських нунціїв;

· клас посланників і апостольських інтернунціїв;

· клас повірених у справах (тимчасових та постійних).

Посли, посланники, нунції та інтернунції акредитуються при главі держави перебування, а повірені – при міністрі закордонних справ. Крім того, тимчасові повірені можуть заміщати голову дипломатичного представництва у випадку тимчасової неможливості голови виконувати свої обов’язки. Щоправда, у сучасних міжнародних відносинах клас тимчасових та постійних повірених у справах зустрічається відносно рідко, а клас посланників та апостольських інтернунціїв – ще рідше.

Названі класи юридично рівні, і різниця між ними може мати місце лише у питаннях церемоніалу та дипломатичного протоколу. Клас, до якого повинен належати голова представництва визначається акредитуючою державою та державою перебування, як правило, на засадах взаємності.

Призначення голови дипломатичного представництва здійснюється у відповідності із загальноприйнятою у практиці міжнародних відносин процедурою, яка включає такі стадії:

1. Запит агреману – згоди держави перебування на призначення конкретної особи в якості голови дипломатичного представництва. Держава може відмовити у видачі агреману як з поясненням, так і без пояснення причин такої відмови.

2. Видання на підставі одержаного агреману національного акту про призначення цієї особи на посаду голови дипломатичного представництва. Надзвичайний і Повноважний Посол України призначається на посади та звільняється з посади Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України. Укази Президента України з цих питань скріплюються підписами Прем’єр-міністра України та Міністра закордонних справ України. Міністр закордонних справ України вносить Президенту України подання щодо кандидатур про призначення на посади Надзвичайного і Повноважного Посла України, після консультацій в Комітеті Верховної Ради України у закордонних справах щодо кандидатур на ці посади. Міністр закордонних справ України проводить консультації щодо кандидатур на черговому засіданні Комітету Верховної Ради України у закордонних справах. Посланник призначається указом Президента України за поданням Міністра закордонних справ України в разі отримання згоди (агреману) на це призначення іноземної держави, до якої він призначається. Повірений у справах України призначається наказом Міністра закордонних справ України.

3. Видання на підставі рішення про призначення особи головою дипломатичного представництва вірчих документів, які містять звернення до держави перебування з проханням вірити усім діям, усним та письмовим актам голови дипломатичного представництва. Такими вірчими документами є вірчі грамоти та вірчі листи. Вірчі грамоти вручаються послу чи посланнику. Вірчі грамоти підписуються Президентом України і скріплюються Міністром закордонних справ. Вірчий лист від імені Міністра закордонних справ України вручається повіреному у справах України.

4. Вручення вірчих документів компетентним органам держави перебування. Після прибуття посла або посланника вірчі грамоти вручаються главі держави, а після прибуття повіреного у справах вірчий лист вручається міністру закордонних справ країни перебування. Після вручення вірчих документів голова дипломатичного представництва приступає до виконання своїх обов’язків. Однак у деяких країнах голова дипломатичного представництва може приступати до виконання своїх повноважень і раніше. Так, у Великобританії одразу після прибуття акредитований глава іноземного дипломатичного представництва вручає копії вірчих документів до Секретаріату в іноземних справах та справах Співдружності (аналог МЗС) і з цього моменту приступає до виконання своїх повноважень, а оригінал вірчих документів може вручати значно пізніше, оскільки королева часто, іноді до місяця, відсутня у Лондоні.

Акредитуюча держава може призначити голову дипломатичного представництва в одну чи декілька держав одночасно (за сумісництвом), якщо проти цього не заперечує жодна держава. Крім того, за згодою держави перебування дві чи більше акредитуючих держав можуть призначити спільного главу дипломатичного представництва. Так, дипломатичні інтереси за кордоном Князівства Ліхтенштейн представляє Швейцарія, а Князівства Монако – Франція.

Повноваження голови дипломатичного представництва можуть бути припинені з ініціативи як акредитуючої держави, так і держави перебування. Підставами припинення повноважень голови дипломатичного представництва є:

· відкликання акредитуючою державою;

· оголошення голови дипломатичного представництва небажаною особою (persona non grata) у державі перебування;

· оголошення стану війни між державами;

· розрив дипломатичних відносин між державами;

· припинення існування однієї з держав як суб’єкта міжнародного права.

Специфічною і малопоширеною підставою припинення повноважень глави дипломатичного представництва монархічних держав є смерть або усунення від влади монарха. Припинення ж повноважень глави держави з республіканською формою правління не визнається підставою припинення повноважень глави дипломатичного представництва. В той же час у низці європейських демократичних монархій (Данія, Нідерланди, Швеція) смерть монарха також не розглядається в якості підстави припинення повноважень глав дипломатичних представництв.

Документом, що підтверджує припинення повноважень голови дипломатичного представництва є відклична грамота (відкличний лист), який видається і вручається у тому ж порядку, що і вірчі документи. Останнім часом склався звичай, згідно з яким відкличні документи на попереднього главу дипломатичного представництва вручаються одночасно з вірчими документами новопризначеного глави.

Дипломатичний персонал представництва складають його голова та члени, що мають дипломатичний ранг. Ст. 1 Закону України “Про дипломатичні ранги України” передбачають встановлення таких дипломатичних рангів:

· Надзвичайний і Повноважний Посол;

· Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;

· Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;

· радник першого класу;

· радник другого класу;

· перший секретар першого класу;

· перший секретар другого класу;

· другий секретар першого класу;

· другий секретар другого класу;

· третій секретар;

· аташе.

Працівники дипломатичного персоналу (дипломатичні агенти) призначаються міністерством закордонних справ акредитуючої держави без погодження з державою перебування, за винятком військового аташе, який в силу існуючого звичаю призначається після отримання неофіційної згоди держави перебування. Ст. 8 Віденської конвенції про дипломатичні зносини передбачає, що працівники дипломатичного персоналу повинні бути, як правило, громадянами акредитуючої держави. Громадяни держави перебування можуть входити до складу дипломатичного персоналу лише за погодженням з цією державою. Проте, більшість держав більш жорстко визначають питання громадянства працівників дипломатичного персоналу своїх представництв. Зокрема, відповідно до ст. 9 Закону України “Про дипломатичну службу” дипломатичними працівниками можуть бути лише громадяни України.

Строк перебування дипломатичних працівників на посаді визначається законодавством акредитуючої держави і, як правило, складає 3-5 років. Відповідно до ст. 21 Закону України „Про дипломатичну службу” довготермінове відрядження дипломатичних працівників триває, як правило, до чотирьох років у державах з нормальними кліматичними умовами та стабільною політичною ситуацією і до трьох років у державах з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією.

Поряд із терміном “дипломатичний персонал”, у практиці міжнародних відносин вживається термін “дипломатичний корпус”. Дипломатичний корпус у широкому розумінні означає дипломатичний персонал усіх представництв іноземних держав, акредитованих у певній країні, а у вузькому – сукупність глав усіх акредитованих дипломатичних представництв. Дипломатичний корпус очолюється дуаєном (старшиною), тобто головою дипломатичного представництва вищого класу, раніше акредитованим у державі перебування. Однак у багатьох державах склався звичай, згідно з яким дуаєном є апостольський нунцій незалежно від строку його перебування у цій державі. Держава перебування регулярно видає Список дипломатичного корпусу, до якого заносяться відомості про глав акредитованих іноземних дипломатичних представництв, їхній клас, час перебування на посаді. До Списку також включаються відомості про сімейний стан голови дипломатичного представництва, про його дружину та повнолітніх неодружених дочок, якщо такі прибули разом з ним. Список очолює дуаєн, далі відповідно до класу ідуть прізвища глав дипломатичних представництв у франкомовному алфавітному порядку назв акредитуючих держав. Цей список не містить конфіденційної інформації, тому є відкритим до розповсюдження і часто буває у вільному продажу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва складається з завідуючого канцелярією, перекладачів, діловодів, бухгалтерів тощо. До обслуговуючого персоналу відносяться водії, швейцари, охоронники, прибиральники, кухарі, домашні працівники і т.п. Адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал дипломатичного представництва може формуватися як з громадян акредитуючої держави, так і з громадян держави перебування представництва.

Елементом правового статусу дипломатичного представництва та його персоналу є наявність дипломатичних привілеїв та імунітетів. Дипломатичні привілеї та імунітети являють собою сукупність особливих прав, які надаються зарубіжним дипломатичним представництвам та їх працівникам і зміст яких полягає у незастосуванні до них юрисдикції держави перебування.

Залежно від суб’єкта дипломатичних привілеїв та імунітетів розрізняються такі їх види:

· привілеї та імунітети дипломатичного представництва;

· привілеї та імунітети персоналу дипломатичного представництва (особисті привілеї та імунітети).

Виділяються наступні привілеї та імунітети дипломатичного представництва:

1. Право користуватися прапором і символікою акредитуючої держави. Це право реалізується як дипломатичним представництвом, так і його головою.

2. Недоторканність приміщення і обов’язок держави перебування належним чином охороняти приміщення, що використовуються для цілей представництва, в т.ч. резиденцію голови представництва. Органи влади держави перебування не вправі входити до цих приміщень інакше, як з дозволу голови дипломатичного представництва. Як самі приміщення, так і майно, що в них знаходиться, а також транспортні засоби не можуть бути піддані обшуку, огляду, арешту, реквізиції і виконавчим діям.

3. Недоторканність архівів, документів та офіційної кореспонденції представництва. На відміну від таємниці кореспонденції, що передбачається національним законодавством для фізичних та юридичних осіб (наприклад, ст. 31 Конституції України), ця недоторканність не може бути обмежена ні на підставі закону, ні за рішенням суду.

4. Свобода відносин з акредитуючою та іншими державами, включаючи використання криптографічних шифрів і дипломатичних кур’єрів. Щоправда, для встановлення та використання радіопередавальних пристроїв необхідна згода держави перебування.

5. Фіскальний імунітет, тобто звільнення дипломатичного представництва від сплати будь-яких податків і зборів, крім тих що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.

6. Митний імунітет, тобто звільнення дипломатичного представництва від сплати ввізного (вивізного) мита та митного огляду при ввезенні (вивезенні) товарів і транспортних засобів, призначених для офіційного використання представництвом.

До особистих дипломатичних привілеїв та імунітетів відносяться:

1. Особиста недоторканність – заборона арешту чи затримання у будь-якій формі дипломатичного агента органами влади держави перебування чи держави, через яку дипломатичний агент проїздить транзитом.

2. Недоторканність житла – приватні помешкання дипломатичного персоналу, їх речі та документи користуються такою ж недоторканністю, як і службові приміщення дипломатичного представництва.

3. Імунітет від судової юрисдикції:

а) імунітет від кримінальної юрисдикції. За винятком випадків позбавлення імунітету акредитуючою державою, дипломатичні агенти не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, а відповідні кримінальні справи визнаються непідсудними судам держави перебування;

б) імунітет від цивільної юрисдикції. Дипломатичні агенти не можуть бути відповідачами у цивільних справах, за винятком речових позовів щодо приватного рухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування і не використовується для потреб дипломатичного представництва; позовів у спадкових справах, якщо дипломатичний агент виступає як приватна особа, а не представник акредитуючої держави; а також позовів, що стосуються будь-якої професійної чи комерційної діяльності дипломатичного агента поза межами його офіційних функцій;

в) імунітет від адміністративної юрисдикції, тобто заборона притягувати дипломатичних агентів до адміністративної відповідальності за вчинені ними адміністративні правопорушення.

4. Фіскальний імунітет. Дипломатичні агенти звільняються від сплати усіх податків і зборів, за винятком непрямих податків, що включаються у вартість товарів чи послуг, податків на спадщину, рухоме і нерухоме майно, а також податків та зборів, що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.

5. Митний імунітет. Дипломатичні агенти звільняються від сплати ввізного (вивізного) мита при переміщенні через митний кордон предметів, призначених для особистого споживання. Особистий багаж дипломатичного агента звільняється від митного огляду, якщо нема підстав вважати, що в ньому перевозяться предмети, ввезення чи вивезення яких заборонене.

Особистими дипломатичними привілеями та імунітетами користуються також члени сім’ї дипломатичного агента, якщо вони проживають разом з ним і не є громадянами держави перебування.

Працівники адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу та члени їх сімей, що проживають разом з ними і не є громадянами держави перебування, користуються обмеженими дипломатичними привілеями та імунітетами. Обсяг їх привілеїв та імунітетів завжди менший, ніж обсяг привілеїв та імунітетів дипломатичного персоналу. Так, члени адміністративно-технічного персоналу мають такі ж привілеї і імунітети, що і дипломатичний персонал, за винятком імунітету від цивільної та адміністративної юрисдикції за дії, вчинені не у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Члени ж обслуговуючого персоналу користуються імунітетом лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов’язків, та фіскальним імунітетом щодо отриманого заробітку.

Вчинення дипломатичним агентом або членом його сім’ї серйозного правопорушення чи недружніх дій щодо держави перебування може бути підставою для оголошення агента та (або) членів його сім’ї небажаною особою (persona non grata). У цьому разі акредитуюча держава зобов’язана відкликати таких осіб. Якщо протягом розумного строку таке відкликання не відбулося, вважається persona non grata позбулася дипломатичного імунітету і може бути притягнута державою перебування до юридичної відповідальності на загальних підставах як іноземний громадянин.

Імунітет дипломатичних агентів від юрисдикції держави перебування не звільняє їх від юрисдикції акредитуючої держави.

Спеціальна дипломатична місія – це тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.

Правовий статус та засади діяльності спеціальних дипломатичних місій визначаються Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

Відповідно до цієї Конвенції можливе направлення однієї і тієї ж спеціальної місії у дві чи більше держави, а також спільної спеціальної місії двома чи більше державами.

Направлення спеціальної місії в іншу державу здійснюється за взаємною згодою держав, попередньо отриманою дипломатичними чи іншими каналами. Функції, повноваження, порядок та строк діяльності спеціальної місії визначається за домовленістю між направляючою та приймаючою державами.

Спеціальна місія може складатися з одного чи декількох представників направляючої держави. В останньому випадки призначається голова спеціальної місії. До складу спеціальної місії також може входити дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал.

Правовий статус спеціальної місії та представників, що входять до її складу, за окремими винятками подібний до статусу дипломатичного представництва та його персоналу. Проте, якщо головою спеціальної місії є глава направляючої держави, голова уряду чи міністр закордонних справ направляючої держави, їхній статус, в т.ч. привілеї та імунітети, прирівнюється не до статусу голови дипломатичного представництва, а до статусу глави іноземної держави, голови уряду чи міністра закордонних справ іноземної держави.

 4. Консульські установи

Консульська установа – це закордонний орган зовнішніх зносин держави, що представляє її на визначеній угодою території держави перебування і здійснює захист прав та інтересів своєї держави, її громадян та юридичних осіб.

Консульський корпус у вузькому розумінні означає це сукупність глав усіх консульських установ, розташованих у державі перебування, а у широкому – сукупність усіх консульських посадових осіб цих установ.

Консульські установи, на відміну від дипломатичних представництв, діють не в масштабах держави перебування в цілому, а в межах консульського округу, що визначається за згодою держави перебування та представленої держави. Кількість консульських округів, місце знаходження консульств, а також їх повноваження визначаються двосторонніми консульськими договорами (конвенціями) між державою перебування та представленою державою. Загальні засади діяльності консульських установ та їх правовий статус визначаються Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р. та Факультативними протоколами до неї, а також актами національного законодавства, зокрема, Консульським статутом України, затвердженим Указом Президента України від 02.04.1994 р. № 127/94, Положенням про нештатних (почесних) консулів України, затвердженим Указом Президента України від 17.02.1997 р. № 150/97, Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженою наказом МЗС України від 04.06.2002 р. № 113 тощо.

Консульські відносини виникають одночасно зі встановленням дипломатичних відносин, а при їх відсутності – за окремою угодою між державами. Згода держави перебування на відкриття на її території консульської установи є обов’язковою.

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. передбачає такі класи консульських установ:

· генеральні консульства;

· консульства;

· віце-консульства;

· консульські агентства.

Консульські установи у своїй діяльності підпорядковуються міністерству закордонних справ чи іншому зовнішньополітичному відомству, а також постійно діючим дипломатичним представництвам представленої держави. У випадку, коли на території держави перебування консульські установи певною державою не утворені, виконання консульських функцій покладається на консульський відділ постійних дипломатичних представництв цих держав.

Консульські установи виконують такі функції:

· захист інтересів представленої держави, її громадян та юридичних осіб;

· сприяння розвиткові торгівельних, економічних, культурних, наукових та інших зв’язків між державами;

· з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і повідомлення про них власному уряду;

· видача паспортів громадянам своєї держави та віз чи інших подібних документів особам, що виїздять у представлену державу;

· консульський та військовий облік громадян представленої держави, які постійно проживають чи тимчасово перебувають на території консульського округу;

· надання допомоги і сприяння громадянам і юридичним особам представленої держави у представництві їхніх інтересів у судових та інших органах держави перебування;

· надання допомоги морським та повітряним суднам, зареєстрованим у представленій державі, а також їх екіпажам;

· вчинення нотаріальних дій;

· вчинення актів громадянського стану та інших актів адміністративного характеру.

Названі функції виконуються консулами особисто, а за їх дорученням – і іншими консульськими посадовими особами.

Штат консульської установи складається з таких категорій осіб:

1) консульські посадові особи – будь-які особи, включаючи голову консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій (генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент і секретар консульської установи), а також особи, прикомандировані до консульської установи для підготовки до служби в консульських установах (стажисти);

2) консульські службові особи – будь-які особи, що виконують адміністративні чи технічні обов’язки в консульській установі;

3) працівники обслуговуючого персоналу.

Виділяються дві категорії консульських посадових осіб – штатні консульські посадові особи і почесні консульські посадові особи. Останні призначаються з числа громадян держави перебування за особливі заслуги перед представленою державою, за умови отримання відповідного дозволу з боку держави перебування. Почесні консули хоча і виконують консульські функції за дорученням представленої держави, але не перебувають на дипломатичній, консульській чи державній службі цієї держави.

Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції про консульські зносини встановлено такі класи голів консульських установ:

· генеральний консул (очолює генеральне консульство);

· консул (очолює консульство);

· віце-консул (очолює віце-консульство або тимчасово заміщує консула);

· консульський агент (очолює консульське агентство).

Голова консульської установи (консул) призначається, як правило, зовнішньополітичним відомством представленої держави з повідомленням держави перебування. Процедура призначення консула складається з таких стадій:

1. Прийняття компетентним органом представленої держави рішення про призначення певної особи на посаду голови консульської установи. Таке рішення може прийматися главою держави, головою уряду чи головою зовнішньополітичного відомства. Відповідно до ст. 9 Консульського статуту консул призначається на посаду Міністром закордонних справ України.

2. Видача особі на підставі рішення про її призначення на посаду консула спеціального посвідчення, що підтверджує її повноваження – консульського патенту. У консульському патенті вказуються повне ім’я та прізвище консула, його клас, консульський округ та місцезнаходження консульської установи.

3. Передача дипломатичними каналами консульського патенту державі перебування.

4. Надання державою перебування згоди на призначення цієї особи на посаду голови консульської установи (екзекватури). Екзекватура може мати будь-яку форму – від окремого письмового документа (посвідчення, ноти) до напису на консульському патенті. З моменту отримання екзекватури консул вважається призначеним на посаду і може приступати до виконання своїх обов’язків.

У випадку, якщо консульська установа на території держави перебування не утворюється, а виконання консульських функцій покладається на консульські відділи дипломатичних представництв, завідуючий консульським відділом посольства чи постійної місії призначається в загальному порядку призначення працівників дипломатичного представництва.

Повноваження голови консульської установи припиняються з таких підстав:

1. Відкликання представленою державою.

2. Анулювання екзекватури державою перебування.

3. Оголошення голови консульської особи небажаною особою (persona non grata) у державі перебування.

4. Вихід території консульського округу зі складу держави перебування.

5. Закриття консульської установи.

6. Оголошення стану війни між державами.

Розірвання дипломатичних зносин між державами не визнається автоматичною підставою для розірвання і консульських зносин. Щоправда, в таких випадках представлена держава через побоювання за безпеку власних громадян часто призупиняє і роботу консульських установ, а їх функції за взаємною згодою можуть бути передані консульським установам або дипломатичним представництвам третіх держав. Наприклад. Під час Другої світової війни консульські інтереси багатьох воюючих держав за кордоном представляла Швейцарія.

За аналогією з дипломатичними привілеями та імунітетами виділяються привілеї та імунітети консульської установи та особисті привілеї та імунітети консульських працівників.

До привілеїв та імунітетів консульської установи відносяться:

1. Право використання державного прапора і офіційної символіки представленої держави. Щоправда, уже склався стійкий звичай, згідно з яким на приміщенні консульської установ державний прапор представленої держави не піднімається, якщо у тому ж населеному пункті розташоване і дипломатичне представництво цієї держави.

2. Недоторканність приміщень консульських установ, включаючи резиденцію голови консульської установи. Щоправда, на відміну від недоторканності приміщень дипломатичних представництв, держава перебування може порушувати недоторканність приміщень консульської установи у випадку пожежі чи іншого стихійного лиха, що вимагає застосування невідкладних заходів захисту.

3. Недоторканність архівів, документів, офіційного листування та транспортних засобів консульської установи.

4. Свобода відносин з урядом і дипломатичним представництвом своєї держави, в т.ч. з використанням дипломатичних кур’єрів та криптографічних шрифтів. Використання засобів зв’язки консульським установами здійснюється в тому ж порядку, що і дипломатичними представництвами.

5. Фіскальний імунітет, тобто звільнення консульської установи від сплати будь-яких податків і зборів, крім тих що представляють собою плату за надання конкретних видів послуг.

6. Митний імунітет, тобто звільнення консульської установи від сплати ввізного (вивізного) мита та митного огляду при ввезенні (вивезенні) товарів і транспортних засобів, призначених для офіційного використання представництвом.

Встановлюються такі особисті привілеї та імунітети працівників консульських установ:

1. Особиста недоторканність – консульські посадові особи не можуть бути заарештовані чи затримані інакше, ніж за рішенням судових органів за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину.

2. Імунітет від юрисдикції адміністративних і судових органів щодо відповідальності за дії, вчинені при виконанні своїх службових обов’язків, крім вимог про відшкодування шкоди, заподіяної транспортним засобом, а також вимог про виконання договорів, укладених поза межами службових повноважень.

3. Звільнення від обов’язку реєстрації як іноземців на території держави перебування, отримання дозволу на проживання та працевлаштування.

4. Фіскальні імунітети. Консульські посадові особи і адміністративно-технічний персонал консульства звільняються від сплати усіх податків і зборів, за винятком непрямих податків, що включаються до ціни товару, податків на особисте нерухоме майно, податків (зборів), що стягуються при відчуженні майна, податків на спадщину та деяких інших податків та зборів. Обслуговуючий персонал звільняється від сплати податків і зборів на отриману заробітну плату.

5. Митний імунітет. Працівники консульських установ та члени їх сімей звільняються від сплати ввізного (вивізного) мита при переміщенні через митний кордон предметів, призначених для особистого споживання. Особистий багаж цих осіб звільняється від митного огляду, якщо нема підстав вважати, що в ньому перевозяться предмети, ввезення чи вивезення яких заборонене.

Двосторонніми консульськими договорами може встановлюватися більш широкий перелік консульських привілеїв та імунітетів. Останнім часом, як правило, для консульських установ та їх голів передбачаються такі ж привілеї та імунітети, як для дипломатичних представництв та їх голів. Віденська конвенція про консульські зносини забороняє консульським посадовим особам займатися професійною чи комерційною діяльністю з метою отримання особистого прибутку. Якщо такою діяльністю займаються працівники адміністративно-технічного чи обслуговуючого персоналу, вони втрачають належні їм привілеї та імунітети.

5. Торгівельні представництва

Торговельні представництва (місії) – це зарубіжні органи зовнішніх зносин, які на території держави перебування представляють та захищають інтереси своєї держави у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

На діяльність торговельного представництва (місії) поширюється дія Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., оскільки вони розглядаються як структурний підрозділ дипломатичного представництва. Порядок організації та компетенція торговельного представництва (місії) визначається національним законодавством акредитуючої держави, зокрема Законами України “Про дипломатичну службу” та “Про дипломатичні ранги України”, Положенням про дипломатичне представництво України за кордоном, а також Положенням про торговельно-економічну місії у складі дипломатичного представництва України за кордоном, затвердженим Указом Президента України від 30.04.1994 р. № 200/94.

Торговельне представництво (місія) виконує такі функції:

· представництво інтересів держави в галузі зовнішньоекономічної діяльності та сприяння розвитку торговельних відносин із зарубіжними країнами;

· вивчення загального стану економіки держави перебування та її ринків;

· видача дозволів на здійснення зовнішньоекономічної діяльності на території держави перебування, якщо видача таких дозволів передбачена законодавством держави перебування чи акредитуючої держави;

· інформування держави перебування та її суб’єктів господарювання про умови та особливості господарської діяльності в акредитуючій державі;

· затвердження та реєстрація укладених зовнішньоекономічних угод у встановленому порядку;

· здійснення зовнішньоекономічних операцій та угод тощо.

Торговельно-економічні місії України знаходяться у подвійному підпорядкуванні. Ці місії входять до складу дипломатичного представництва і організаційно підпорядковуються МЗС України, а функціонально – Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України.

Торговельно-економічну місію очолює її керівник, який за посадою є радником-посланником або радником відповідного представництва (посольства). Керівник торговельно-економічної місії призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Мінекономіки та погодженням з МЗС України. Кандидатура для призначення на посаду керівника торговельно-економічної місії попередньо погоджується з Президентом України. Керівник торговельно-економічної місії несе персональну відповідальність за виконання покладених на торговельно-економічну місію завдань і функцій. Заступник керівника торговельно-економічної місії призначається на посаду та звільняється з посади Міністром економіки України за погодженням з Міністерством закордонних справ України. Інші співробітники торговельно-економічної місії призначаються Міністром економіки України.

Якщо торговельне представництво (місія) в межах встановлених повноважень укладає зовнішньоекономічні договори (контракти), то права та обов’язки за цими договорами (контрактами), так само як і відповідальність за їх виконання, несе відповідна держава.

6. Представництва держав у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях

Правовий статус представництв держав у міжнародних міжурядових організаціях універсального характеру (ООН, МАГАТЕ тощо) та на скликаних цими організаціями конференціях визначається Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., установчими документами цих організацій, зокрема Статутом ООН 1945 р. та Статутом МАГАТЕ 1956 р., а також міжнародними договорами, безпосередньо спрямованими на врегулювання питань дипломатичних відносин держав та міжнародних організацій, наприклад, Конвенцією про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй 1946 р., Конвенцією про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р., Угодою про привілеї та імунітети МАГАТЕ 1959 р. і т.п.

Держави, які є членами міжнародної організації, можуть утворювати постійні представництва при міжнародних організаціях, делегації для участі у роботі органу міжнародної організації та делегації для участі у проведенні міжнародної конференції, що скликається цією організацією. Держави, які не є членами міжнародної організації, відповідно можуть призначати постійну місію спостерігача, делегацію спостерігача в органі та делегацію спостерігача на конференції.

Виділяються наступні функції постійного представництва держави у міжнародній організації:

· забезпечення представництва надсилаючої держави при міжнародній організації;

· забезпечення участі надсилаючої держави у діяльності міжнародної організації;

· підтримання зв’язків між надсилаючою державою та міжнародною організацією;

· захист інтересів надсилаючої держави у відносинах з міжнародною організацією;

· ведення переговорів з міжнародною організацією та в її межах;

· з’ясування діяльності міжнародної організації та повідомлення про неї уряду надсилаючої держави;

· сприяння співробітництву з міжнародною організацією та іншими державами в її межах.

Штат постійного представництва держави при міжнародній організації або надісланої нею делегації може включати голову представництва (делегації), дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Надсилаюча держава може призначити одну і ту ж особу в якості представника при одній чи декількох міжнародних організаціях, а також призначити голову представництва в якості одноосібного представника держави. Крім того, дві чи декілька держав можуть надіслати спільне представництво чи спільну делегацію.

Голова постійного представництва чи делегації, а також їх персонал мають такі ж привілеї та імунітети, як голова та персонал дипломатичного представництва. Ці привілеї та імунітети мають гарантуватися як міжнародною організацією, так і державою перебування міжнародної організації.

Специфікою правового статусу голови та персоналу постійного представництва та делегації є те, що на їх призначення не вимагається агреман ні держави перебування міжнародної організації, ні самої міжнародної організації, вони не можуть бути оголошені небажаними особами (persona non grata), крім того, держава перебування не може застосовувати реторсії та інші дії на принципах взаємності.