ПЛАН

1. Визначення поняття «інформація». Закріплення поняття «інформація» на законодавчому рівні.

2. Інформаційні правовідносини: поняття та основні принципи.

3. Зміст права на інформацію.

4. Конституційне закріплення права на інформацію.

5. Суб’єкти (учасники) інформаційних правовідносин, їх класифікація.

6. Відповідальність суб’єктів інформаційних правовідносин.

Ключові поняття: інформація; інформаційні правовідносини; право на інформацію;суб’єкти інформаційних правовідносин; відповідальність за порушення законодавства про інформацію.

1. Визначення поняття «інформація». Закріплення поняття «інформація» на законодавчому рівні

Слово інформація походить від латинського «informatio» -виклад, роз’яс­нення, тлумачення, подання, поняття, обізнаність, просвіта. Поняття інформації неодноразово змінювалось, його межі то розширювалися, то звужувалися. Спочатку під цим словом розуміли уявлення, поняття, потім – відомості, передачу повідомлень. Сучасна наука трактує поняття інформації як окремої самостійної суб­станції, яка може передаватись та породжувати новий інформаційний простір.

Важко переоцінити ту роль, яку відіграє у розвитку сучасного суспільства інформація. Можна без перебільшення сказати, що сучасне суспільство є суспільством інформації, її ерою. Ця ера настала з ХХ століття. Інформація дозволяє людству активно працювати з природою, допомагає провести інтеграцію людських зусиль. Причому не тільки у певних галузях, а в усій людській діяльності в цілому. Зараз інформація стала основним ресурсом людства, базою соціального і технічного розвитку.

У наш час проблеми інформації одні з найпопулярніших у науці. Зі створенням теорії інформації посилання на неї часто трапляються в працях учених найрізноманітніших спеціальностей.

Проблеми інформації досліджують інженери, історики, біологи, соціологи, журналісти та представники багатьох інших галузей науки. Деякі розглядають інформацію «як соціальне явище, тобто певний феномен, пов’язаний з діяльністю тих чи інших суб’єктів соціальних спільнот (наприклад, груп) чи соціальних інститутів (наприклад, установ і організацій, які функціонують у суспільстві)». Це точка зору соціологів. Предметом вивчення тут виступає інформаційна діяльність тих чи інших соціальних агентів. При цьому зв’язок інформації з діяльністю полягає у тому, що перша виступає у вигляді предмета, засобу і продукту другої. Крім того, спеціалізована діяльність у суспільстві цих агентів реалізується у формі як спеціалізованої (наприклад, професійної) діяльності, так і неспеціалізованої (спонтанної). У соціології поняття інформації не набуває якогось якісно іншого змісту, хоча і неповністю використовується у тому ж значенні, як у теорії інформації, бо обов’язково розглядає зміст інформації, що аналізується. В цілому під інформацією в соціології розуміється будь-яке повідомлення (текст), яке вміщує якісь відомості (нове знання) відносно того чи іншого об’єкта (предмета повідомлення). На цьому рівні можна вивчати повідомлення і все, що з ними пов’язано за допомогою комунікаційного ланцюжка Г. Д. Лассвелла. Інформація в соціології виявляється за допомогою знакової системи у вигляді різноманітних текстів. Саме за допомогою знаків відбувається об’єктивна фіксація змісту інформації. Це дає змогу, по-перше, відокремити інформацію від її джерела, по-друге, передати її для сприйняття іншими членами суспільства. Як правило, знаки, в яких фіксується інформація, це природна мова, усна чи письмова. Але ж є й інші знакові системи – від формул до азбуки Морзе тощо.

Треба зауважити, що інформація є глобальною проблемою сучасності, бо саме від неї залежить успішний розвиток суспільства. Крім того, інформаційна взаємодія різних груп людства – найважливіша форма соціальної взаємодії. Саме від цього залежить суспільний поступ. Інформаційний чинник в останні роки спричинив революційні зміни. Зараз увесь світ включений в єдину інформаційну систему, причому вона працює фактично в режимі реального часу. Інформація для людства є не тільки умовою, але й стимулом до дії, дезінформація та інформаційний хаос викликають почуття невпевненості і безсилля. Велику роль у самопочутті суспільства відіграє також міра задоволення потреби в інформації. У нездоровому суспільстві, як правило, є почуття інформаційного голоду.

Найбільш узагальненим визначенням інформації є її трактування: «як відбиток розмаїття, яке дозволяє розглядати у рамках загальної концепції і інформацію в неживій природі, пов’язану з поняттям впорядкованості, структури, організації, і інформацію в усіх кібернетичних системах (біологічних, механічних, насамкінець, соціальних), перш за все пов’язану з поняттям управління». Інші вчені вважають, що «інформація –це знання, але не все знання, яке має людство, а тільки та його частина, яка використовується для орієнтації, для активної дії, для управління». Справді, те знання, яке не ввійшло в ужиток, не можна вважати інформацією, бо ним не користуються інші члени суспільства, воно до них не дійшло і не може дійти.

Існують два підходи до природи інформації:

- атрибутивний;

- функціональний.

Прихильники першого розглядають інформацію як об’єктивну властивість усіх матеріальних об’єктів (інформація – атрибут матерії); прихильники другого стверджують, що інформація є умовою i результатом спрямованої активності й тому вона виникає тільки на соцiально-свiдомому рiвнi. Не викликає сумніву, що інформація, якою обмінюються члени суспільства, обов’язково пов’язана з відбиттям реальності. Ще Н. Вінер розумів під інформацією позначення змісту, який надходить із зовнішнього світу у процесі пристосування до нього людини. При цьому слід підкреслити різницю у ставленні до пошуку та обробки інформації людини та машини.

ЕОМ, безперечно, значно швидше обробляє інформацію, ніж людина, але це стосується тільки замкнутої системи. Із зовнішнім світом людина працює набагато ефективніше.

У вузькому значенні теорія інформації – це математична теорія передачі повідомлень у системах зв’язку. Виникла вона внаслідок досліджень американського вченого К. Шеннона. Основні її постулати такі. Повідомлення (точніше, їх коди) надходять з джерела інформації через канал зв’язку до приймача інформації. Ці повідомлення змінюють систему знань (тезаурус) приймача, зменшують рівень його розмаїття, невизначеності, який вимірюється ентропією. Ентропія системи повідомлень визначається їх вірогідностями як середнє значення логарифмів величин, які є зворотними до цих вірогідностей. Виміряти середню кількість інформації можна по зменшенню ентропії сприймача у результаті зміни його уявлень. До речі, звідси й приходить одиниця виміру інформації. Вона визначається кількістю інформації про те, яка з двох однаково вірогідних подій реалізувалася і називається «біт» (початок і кінець англійського словосполучення binary digit (бінарний розряд). Теорія інформації знайшла розвиток у кібернетиці. Саме за допомогою теорії інформації вдалося науково довести загальновідомий принцип кібернетики про те, що розмаїття системи управління має бути не нижче розмаїття об’єкта, який керується цією системою.

Пануючі у закордонних учених точки зору на інформацію добре систематизував Ф. Махлуп:

1) інформація – процес передачі знань, сигналу чи повідомлення;

2) інформацією є поточні дані про перемінні величини в деякій галузі діяльності, систематизовані відомості щодо основних причинних зв’язків, котрі містяться у знанні як понятті більш загального класу, по відношенню до якого інформація є підлеглою;

3) інформація є знання, які передані кимось іншим чи набуті шляхом власного дослідження чи вивчення;

4) інформація є знання про якусь особу, подію, випадок чи щось подібне.

В. З. Коган виділив з усіх визначень спільні моменти. Це чотири компоненти: 1) процес пізнання чогось, про що передається інформація; 2) того, хто передає інформацію; 3) того, хто сприймає інформацію; 4) самої інформації.

Інформація – це знання, яке передається від джерела до приймача інформації. Актуальною проблемою є вивчення взаємодії та взаємовпливу між інформацією та тим, що її викликає. Справді, якісь властивості неживої природи є потенційною інформацією, але стають нею тільки після того, як про них набуває знання людина. Тут можна погодитися з Ю. І. Черняком, який зазначає: «інформація – це не річ, це й не атрибут речей чи явищ. Говорити про інформацію, яка міститься в якомусь економічному документі, який розглядається сам по собі, так само безпідставно, як і про інформацію, яка міститься в якійсь картині, на яку ніхто не дивиться. Правомірно користуватися поняттям інформації тільки у тому випадку, коли ми маємо справу з системою: більше того, інформація є невід’ємною частиною цієї системи».

Взагалі, у людському суспільстві інформація відіграє все важливішу роль. Деякі вчені вважають, що інформація за своїм обсягом і важливістю є продуктом, який можна порівняти з усіма іншими продуктами нашої цивілізації. Від її запасів та впорядкованості залежить спосіб розв’язання тієї чи іншої проблеми. Тобто вона первинний продукт, який треба переробити для отримання інших продуктів. Вони пропонують уважати переробку інформації першим промисловим циклом. Причому виробництво інформації стосується всього суспільства. Як справедливо підкреслив Б. І. Шенкман, духовна праця є виявом людської спільності, вона має розглядатися як загальна форма діяльності. Будь-яке відкриття є “безпосереднім результатом загальної праці і разом з тим передумова загальної праці”. Тут треба звернути увагу на таку важливу обставину. Справа в тому, що виробництво інформації весь час збільшується. Це закономірний процес і боротися з ним – все одно, що воювати з вітряками. Але постає проблема споживання інформації. Людина не може охопити і маленької частки того потоку, який проходить за різними інформаційними каналами кожного дня. Цю проблему можна вирішити тільки шляхом упорядкування інформації, її сортування і спеціалізації.

Існує велика кількість думок різних вчених щодо поняття інформації. Досить важливим є визначення інформації на законодавчому рівні. В України цей термін закріплений в ст. 1 Закону України “Про інформацію” від 02.10.1992р.: «інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді».

2. Інформаційні правовідносини: поняття, основні принципи та види

Інформаційні правовідносини – це суспільні відносини, які виникають з приводу одержання, використання, поширення, зберігання та/або захисту інформації, необхідних для реалізації прав, свобод та законних інтересів їх учасників.

Інформаційні правовідносини, як і будь-які інші суспільні відносини, базуються на певних принципах, що регламентуються на рівні національного законодавства. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992р. основними принципами інформаційних відносин є:

- гарантованість права на інформацію;

- відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією;

- достовірність і повнота інформації;

- свобода вираження поглядів і переконань;

- правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації;

- захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Учасники (суб’єкти) інформаційно-правових відносин здійснюють певну діяльність в інформаційній сфері, що має назву інформаційної діяльності.

Інформаційна діяльність – це сукупність певних дій із застосуванням відповідних способів і методів, пов’язаних із створенням, одержанням, збиранням, зберіганням, використанням та поширенням, а також охороною та захистом інформації. Об’єктом в такому разі виступає саме те, на що безпосередньо спрямовані зазначені дії суб’єктів інформаційних правовідносин, а саме – інформація будь-якого характеру.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про інформацію» основними видами інформаційної діяльності є наступні дії по відношенню до інформації:

- створення;

- збирання;

- одержання;

- зберігання;

- використання;

- поширення;

- охорона;

- захист.

Створення інформації – це процес розумової діяльності людини, що полягає у певних логічних перетвореннях. Характерним, але не у всіх випадках, є досягнення певної поставленої мети, а також наступне відображення створеної інформації на матеріальних носіях, в електронному вигляді або в усній формі тощо.

Збирання інформації є певним пошуком необхідної інформації за допомогою використання особою певних методів та засобів.

Одержання інформації полягає в набутті, придбанні, накопичення кожним інформації будь-якого характеру, а також держави.

Зберігання інформації – це забезпечення належного стану інформації та її носіїв.

Використання інформації – задоволення інформаційних потреб будь-яких осіб, а також держави.

Поширенням інформації є розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законодавством порядку інформації.

Охорона інформації здійснюється відповідно до законодавства України про інформацію і є комплексом відповідних гарантій держави щодо рівності прав доступу до інформації, неможливості обмеження прав особи щодо вибору форм, джерел одержання інформації тощо.

Захистом інформації є комплекс правових, організаційних, інформаційно-телекомунікаційних засобів і заходів, спрямованих на запобігання неправомірним діянням щодо інформації.

3. Зміст права на інформацію

Згідно ч. 2 ст. 34 Конституції України право на інформацію викладено наступним чином: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір».

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про інформацію» кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Право на інформацію також гарантується державою. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про інформацію»

право на інформацію забезпечується:

- створенням механізму реалізації права на інформацію;

- створенням можливостей для вільного доступу до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, інших інформаційних банків, баз даних, інформаційних ресурсів;

- обов’язком суб’єктів владних повноважень інформувати громадськість та засоби масової інформації про свою діяльність і прийняті рішення;

- обов’язком суб’єктів владних повноважень визначити спеціальні підрозділи або відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації;

- здійсненням державного і громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію;

- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про інформацію» право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб’єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.

Забороняється вилучення і знищення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених законом випадків або на підставі рішення суду.

Право на інформацію, створену в процесі діяльності фізичної чи юридичної особи, суб’єкта владних повноважень або за рахунок фізичної чи юридичної особи, Державного бюджету України, місцевого бюджету, охороняється в порядку, визначеному законом.

4. Конституційне закріплення права на інформацію

Воля думки і слова є важливою умовою і проявом здійснення демократії, реальності права на інформацію, ідеологічного і політичного плюралізму, перетворенням у життя принципу гласності, формування суспільної думки, вільної оцінки державної політики, існуючих напрямків наукової і художньої творчості, розмаїтості підходів до оцінки усіх хвилюючих суспільство питань, у ній знаходить своє відображення духовна свобода особи.

Положення Конституції України відповідають міжнародним стандартам у відношенні прав людини, що закріплені в ст. 19 Загальної Декларації прав людини 1948 р., ст. 19 Міжнародного Пакту про цивільні і політичні права, ст. 10 Європейської конвенції про права людини й інших міжнародно-правових документів. Вони конкретизуються і деталізуються в законах України «Про інформацію» (1992 р.), «Про доступ до публічної інформації» (2011 р.), «Про друковані засоби масової інформації (пресі) в Україні» (1992 р.), «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.), «Про інформаційні агентства» (1995 р.), «Про державну таємницю» (1994 р.), частково в законах «Про захист інформації в автоматизованих системах» (1994 р.), «Про науково-технічну інформацію» (1993 р.), «Про рекламу» (1996 р.).

Заснована на волі думки і слова інформація повинна відповідати двом умовам: бути достовірною і не виходити за дозволені законом межі.

Інформація може зберігатися, використовуватися і поширюватися громадянами як індивідуально, так і через створені ними чи іншими особами засоби масової інформації. Вони можуть направляти індивідуально і колективно письмові звертання до державних органів, органів самоврядування, їх посадових осіб, які у свою чергу, зобов’язані розглянути і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін.

Здійснення встановлених у ст. 34 Конституції прав повинне бути гарантовано. Найважливішою гарантією в цій сфері є ліквідація цензури. Завдяки цьому держава відповідно до чинного законодавства зобов’язано забезпечити захист права на інформацію, права громадянина на вільне без перешкод вираження своїх поглядів і переконань. Для всіх громадян та їх об’єднань у цій області повинні бути забезпечені рівні права й умови. Деякі додаткові права в сфері збору, використання і поширення інформації надаються законом журналістам, деяким іншим професійним працівникам інформаційного обороту, що відбиває специфіку їхньої роботи.

Право на одержання інформації гарантується створенням системи вільного доступу до інформації, архівних, статистичних, бібліотечних і музейних фондів. У відповідності зі ст. 32 Конституції України кожен громадянин має право ознайомлюватись з офіційними даними про себе, що не є таємницею, що захищається законом. Посадові особи не повинні втручатися в діяльність засобів масової інформації. Вони зобов’язані піклуватися про забезпечення сприятливих умов для використання громадянином усіх доступних йому відомостей, отриманих через засоби масової інформації.

Можливість використання і поширення різнопланової інформації в Україні гарантується також забороною монополізації засобів масової інформації, прояви якого є досить вагомими не тільки в країнах Заходу. Встановлюється мовний режим роботи засобів масової інформації на державній мові (українській). У той же час, допускається використання, у тому числі засобами масової інформації для окремих районів чи груп населення російської мови, інших мов національних меншин України.

Держава здійснює контроль за дотриманням інформаційного законодавства. У сфері телебачення і радіомовлення він покладається на Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення.

Масова інформація не може нав’язуватися населенню, а за своїм змістом повинна відповідати вимогам суспільної думки.

Передбачені ст. 34 Конституції права не мають абсолютного характеру. При їхньому здійсненні необхідно враховувати інтереси загальнолюдські, державні, читачів, слухачів, кіно і телевізійних глядачів усіх категорій. Саме для забезпечення прав і воль інших людей, інтересів і потреб суспільства в цілому установлюються певні границі здійснення цих прав громадянином. Ці обмеження не повинні бути надмірними, невідповідними тому суспільному інтересу, що з їх допомогою захищається. У більшості випадків вони прямо встановлюються законом і спрямовані на попередження зловживання громадянином наданими йому правами і т. ін.

Так, ст. 37 Конституції прямо забороняється створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, скинення насильницьким шляхом конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалення міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, зазіхання на права і волі людини, здоров’я населення. Звідси випливає заборона використання конституційних прав для пропаганди відповідної ідеології.

Воля слова обмежується в інтересах охорони державної, військової, комерційної, службової, лікарської й іншої таємниці, охорони конфіденційно отриманої інформації. Перелік даних, що є державною таємницею встановлюється законом. У відповідності зі ст. 39 Конституції обмеження права громадянина на збори, мітинги, ходи і демонстрації може встановлюватися тільки судом і тільки в інтересах національної безпеки і суспільного порядку. Таким чином, мова йде про перелік корисних для суспільства обмежень волі слова. Ті ж цілі переслідує заборона неправдивої реклами, обмеження певних видів реклами і таке інше. Окремі обмеження прав і свобод громадянина передбачає ст. 64 Конституції в умовах військового або надзвичайного стану з указівкою терміну дії цих обмежень.

Законодавство України встановлює дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну чи кримінальну відповідальність за порушення передбачених ст. 34 Конституції України прав людини. Підлягають відповідальності особи, винні в безпідставному відмовленні на одержання інформації, чи в її приховуванні знищенні; безпідставному відмовленні в поширенні певної інформації; поширенні інформації у відношенні особистого життя громадянина без його згоди особою, яка володіє нею в наслідок своїх службових обов’язків; поширення не відповідних дійсності відомостей, що принижують честь і гідність людини і т. ін.

Громадяни мають право вимагати офіційного спростування відомостей, невідповідних дійсності, або принижуючих їх честь і гідність. Відповідно до ст. 32 Конституції кожному громадянину гарантується судовий захист права спростування недостовірної інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяного збиранням, збереженням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.

5. Суб’єкти (учасники) інформаційних правовідносин, їх класифікація

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про інформацію» суб’єктами інформаційних правовідносин є:

- фізичні особи;

- юридичні особи;

- об’єднання громадян;

- суб’єкти владних повноважень.

В якості індивідуальних суб’єктів інформаційних відносин виступають такі фізичні особи як громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Іншими словами практично всі люди. Крім того окремі видові нормативно-правові акти називають індивідуальних суб’єктів інформаційних відносин за сферами правового регулювання. Наприклад, у сфері діяльності засобів масової інформації це редактори, оператори журналісти. Тут використовується фаховий критерій. В сфері правового регулювання статистичною діяльністю встановлюються такі назви індивідуальних та колективних суб’єктів як респонденти, замовники статистичної інформації. В сфері регулювання відносин щодо обороту інформації в автоматизованих системах нормативно визначається існування, операторів, користувачів інформаційних систем. Окремими нормативно-правовими актами визначаються й інші види індивідуальних суб’єктів, які утворюють загальну категорію фізичні особи.

В якості колективних суб’єктів інформаційно-правових відносин, юридичних осіб виступають, наприклад, засоби масової інформації, органи держави, провайдери інформаційних автоматизованих мереж, статистичні установи, архівні установи, органи місцевого самоврядування та інші структури різної форми власності.

Держава, особливо в міжнародно-правових стосунках виступає в якості спеціального суб’єкту інформаційно-правових відносин, що визначається завдяки поширеним інформаційно-правовим можливостям у стосунках з іншими державами. Зокрема це може проявлятись у формі офіційних дипломатичних звернень та запитів.

Суб’єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, інший суб’єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Поряд з традиційною системою суб’єктів, що є поширеною в більшості відносин, регульованих нормами права, в інформаційно-правових відносинах приймають активну участь і особливі суб’єкти.

6. Відповідальність суб’єктів інформаційних правовідносин

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про інформацію» учасники інформаційних правовідносин несуть юридичну відповідальність, яка може бути дисциплінарною, цивільно-правовою, адміністративною та кримінальною.

Інформація не може бути використана учасниками інформаційно-правових відносин для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Що стосується звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства, то ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Суб’єкти інформаційних відносин звільняються від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно необхідною. Додаткові підстави звільнення від відповідальності засобів масової інформації та журналістів встановлюються законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства» та іншими.

У разі якщо порушенням права на свободу інформації особі завдано матеріальної чи моральної шкоди, вона має право на її відшкодування за рішенням суду. Суб’єкти владних повноважень як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати в судовому порядку лише спростування недостовірної інформації про себе і не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадових і службових осіб права на захист честі, гідності та ділової репутації в суді.

Контрольні питання:

1. Визначення поняття «інформація».
2. Закріплення поняття «інформація» на рівні національного законодавства.
3. Поняття інформаційних правовідносин.
4. Основні принципи інформаційних відносин.
5. Поняття інформаційної діяльності.
6. Основні види інформаційної діяльності.
7. Право на інформацію.
8. Забезпечення права на інформацію.
9. Закріплення права на інформацію в Основному Законі.
10. Відповідальність суб’єктів (учасників) інформаційно-правових відносин в разі порушення законодавства про інформацію.
11. Випадки звільнення суб’єктів (учасників) інформаційно-правових відносин від відповідальності.