ПЛАН

1. Розвиток ідей про міжнародний захист прав людини. Міжнародні договори у сфері захисту прав людини.

2. Спеціальні права і свободи людини.

3. Міжнародні механізми захисту прав людини.

4. Міжнародний захист прав людини в умовах збройних конфліктів.

 1. Розвиток ідей про міжнародний захист прав людини. Міжнародні договори у сфері захисту прав людини.

Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість.

Вперше права людини були юридично закріплені у Декларації незалежності США 1776 р. та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Першим міжнародно-правовим кроком у сфері захисту прав людини стало прийняття у 1815 р. Декларації відносно торгівлі неграми. Ця декларація оголосила работоргівлю діянням, що суперечить принципам гуманності та загальновизнаним нормам права, проте не містила прямої заборони работоргівлі. Лише 1890 р. була підписана Брюссельська конвенція, яка забороняла рабство і работоргівлю в окремих регіонах Індійського океану та Червоного моря. Мирні договори, укладені після першої світової війни, крім військово-політичних питань, містили також положення про захист прав національних меншин на території новоутворених європейських держав. Після підписання 26.06.1945 р. Статуту ООН права людини набули якості міжнародних універсальних стандартів, починають прийматися багатосторонні договори, спрямовані на забезпечення міжнародно-правового захисту прав людини в цілому, окремих видів прав людини чи прав окремих категорій осіб.

Традиційно розрізняють три покоління прав людини, що зумовлено різним часом виникнення уявлень про необхідність правового захисту, в т.ч. на міжнародному рівні, тих чи інших видів прав та свобод:

1) громадянські і політичні права (право на життя, заборона катувань, право на справедливий судовий розгляд, право на недоторканність приватного життя, свобода думки і слова, свобода об’єднання і т.д.). Ці права юридично закріплюються найпершими, в період утворення демократичних держав у Європі та Америці наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.;

2) економічні і соціальні права (право на освіту, право на працю, право на соціальне забезпечення, право на охорону здоров’я тощо). Ці права починають закріплюються у першій половині ХХ ст., коли у демократичних країнах посилюється державне регулювання економіки;

3) права т.зв. “третього покоління” починають виникати і юридично оформлюватися в останній третині ХХ ст. Ці права, в основному, пов’язані з духовно-культурною сферою та сферою охорони природи. До таких прав, зокрема, відносяться право на безпечні умови проживання, право на вільний культурний розвиток, свобода творчості тощо.

У міжнародному праві, так само як і в національному праві, існують різні підходи до класифікації прав і свобод. Залежно від змісту прав і свобод та порядку їх реалізації права і свободи умовно можна поділити на дві групи:

1) громадянські і політичні права, які кожна людина повинна мати можливість реалізувати, незалежно від того, в якій країні вона проживає. У зв’язку з цим і норми міжнародного права, що закріплюють такі права, мають імперативний характер;

2) економічні, соціальні та культурні права, реалізація яких залежить, перш за все, від економічних можливостей держави їх забезпечити. Тому норми міжнародного права, що закріплюють ці права, мають в основному рекомендаційний або декларативний характер.

Крім наведеної класифікації прав і свобод у міжнародному праві істотне значення має їх поділ на універсальні та спеціальні.

Універсальні права та свободи – це такі права та свободи, які належать усім без винятку людям, безвідносно до їх належності до певної національної, релігійної, мовної, культурної чи іншої групи (спільноти).

Спеціальні права і свободи – це права і свободи, якими наділяються окремі групи (спільноти) населення чи їх представники. Основною метою закріплення таких прав та свобод є попередження дискримінації та ліквідація її наслідків, а також гарантування дотримання прав і свобод особами, які з тих чи інших причин не можуть їх реалізувати самостійно.

Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.

До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний біль про права людини”, до складу якого входять:

· Загальна декларація прав людини 1948 р. Ця декларація стала першим універсальним міжнародно-правовим актом, що проголосив перелік прав та свобод людини. Незважаючи на те, що Декларація приймалася у формі резолюції Ради Безпеки ООН, яка має рекомендаційний характер, в силу авторитетності та широкого застосування набрала загальнообов’язкової юридичної сили;

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.;

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.;

· Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. Цим Протоколом закріплена компетенція Комітету з прав людини розглядати скарги громадян на порушення їх громадянських чи політичних прав з боку держав, які є учасниками Пакту 1966 р. та цього Протоколу;

· Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари 1989 р. Цей Протокол забороняє державам-учасникам застосовувати смертну кару, крім випадків покарання найбільш тяжких злочинів у воєнний час.

Другу групу складають договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування дій, що посягають на права та свободи великих людських спільнот чи окремих осіб. Зокрема, до таких договорів відносяться:

· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;

· Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.;

· Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.;

· Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства 1956 р.

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими договорами, наприклад, є:

· Конвенція про політичні права жінок 1953 р.;

· Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.;

· Декларація прав дитини 1959 р.;

· Конвенція про права дитини 1989 р.;

· Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.;

· Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.;

· Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.;

· Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин 1990 р.;

· Конвенція про статус біженців 1951 р.;

· Конвенція про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних державах 1957 р.;

· Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах 1989 р.

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них, прийняті у 1977 р.:

· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;

· Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.;

· І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.;

· ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:

· Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.;

· Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.;

· Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.;

· Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.;

· Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.;

· Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.

Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини. До таких договорів відносяться:

· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та додаткові протоколи до неї;

· Європейська соціальна хартія 1961 р.;

· Американська конвенція прав людини 1969 р.;

· Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;

· Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;

· Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

 2. Спеціальні права і свободи людини

Юридичне закріплення за окремими категоріями людей спеціальних прав і свобод є механізмом забезпечення рівності у користуванні універсальними правами і свободами. У сучасному міжнародному праві спеціальними правами наділяються:

· національні, релігійні, етнічні, мовні меншини;

· жінки;

· діти;

· особи з обмеженими фізичними можливостями (інваліди) та хворі невиліковними хворобами.

Останнім часом має місце тенденція щодо наділення спеціальними правами і інших категорій осіб, зокрема, мігрантів, сексуальних меншин тощо.

Права національних меншин.

Проблема захисту прав національних меншин у Європі виникає у ХVІІІ-ХІХ ст.ст., коли утворюються великі імперії та колоніальні держави. Утиск національних, мовних, релігійних та інших меншин призводив, з одного боку, до боротьби цих меншин за свої права, а з іншого – до дій держави, спрямованих на забезпечення рівних прав меншин. Тривалий час становище національних та інших меншин регулювалося переважно нормами внутрішнього законодавства тієї чи іншої країни. І лише після другої світової війни права національних, етнічних, мовних та релігійних меншин починають закріплюватися у міжнародному праві.

Основними міжнародно-правовими актами, що стосуються прав національних меншин є:

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 27 якого вказує, що особам, які належать до національних, мовних чи релігійних меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою;

· Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;

· Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1973 р.;

· Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р.;

· Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р.;

· Конвенція СНД про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин 1994 р.

Міжнародне право, як право більшості країн світу, не містить конкретного визначення національної меншини. Незважаючи на це, можна виділити такі ознаки меншини:

1) це група осіб, що проживають на території держави, громадянами якої вони є;

2) це група осіб, що відрізняється від основної частини населення за своїми національними, етнічними, мовними чи релігійними ознаками;

3) це група осіб, що проявляє почуття національної єдності та самоідентифікації.

Загальновизнаними принципами сучасного міжнародного права у сфері прав національних меншин є наділення усіх без винятку людей правом вибору національності та заборона державі займатися реєстрацією етносів на своїй території.

Національні меншини наділяються спеціальними правами з метою збереження їх національної самобутності. До основних прав національних меншин відносяться:

· право на фізичне існування та повагу до культурної самобутності, включаючи свободу від примусової асиміляції;

· заборона дискримінації національних меншин та їх представників;

· право спілкуватися і отримувати освіту своєю мовою, а також використовувати її у відносинах з органами державної влади у місцях компактного проживання меншин;

· право на національне прізвище, ім’я, по батькові;

· право сповідувати національну релігію, створювати релігійні установи, в т.ч. релігійні суди, якщо їх діяльність не суперечить юрисдикції державних судів;

· право видавати друковану продукцію, утворювати засоби масової інформації та заклади освіти, в яких використовується мова відповідної меншини;

· право вимагати від держави враховувати місце проживання національної меншини при встановленні меж адміністративно-територіальних одиниць;

· право встановлювати та підтримувати зв’язки з державою походження, зокрема, отримувати друковану продукцію, телевізійні і радіосигнали з цієї держави.

Обов’язок забезпечувати реалізацію прав національних меншин лежить на державі та органах державної влади і не може перекладатися на громадські організації самих меншин або на державу походження.

Права жінок. Основу міжнародно-правового механізму захисту прав жінок закладено у ст. 1 Статуту ООН, яка покладає на держави обов’язок поважати усіх людей незалежно від статі.

У системі ООН основне місце серед заходів, спрямованих на забезпечення рівності прав жінок, займають заходи, розроблені Комісією з положення жінок – функціональної комісії Економічної і Соціальної ради ООН. Комісія була заснована резолюцією ЕКОСОР 21.06.1946 р. До її складу входять по одному представнику від кожної з держав-членів ООН. До функцій Комісії входять підготовка рекомендацій і доповідей Ради щодо захисту прав жінок у політичній, економічній, соціальній та освітній областях, представлення рекомендацій Раді по невідкладних проблемах у сфері правового, політичного, соціального становища жінок.

Органами системи ООН прийнятий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються конкретних прав жінок. До числа цих актів відносяться:

· Конвенція про політичні права жінок 1952 р.;

· Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 р.;

· Конвенція про згоду на вступ у шлюб, мінімальний шлюбний вік і реєстрацію шлюбів 1962 р. та Рекомендація до неї 1965 р.;

· Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів 1974 р.;

· Конвенція МОП про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.;

· Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.

Головною метою цих конвенції є ліквідація дискримінації жінок за ознакою статі, а також надання їм рівних прав з чоловіками при вступі на державну службу, прийомі на роботу чи навчання, на рівну оплату праці тощо. Відповідно до ст. 1 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. поняття “дискримінація щодо жінок” означає будь-яке означає будь-яке розходження, виняток або обмеження за ознакою статі, що спрямовуються на ослаблення чи скасування можливості жінок здійснювати свої права нарівні з чоловіками.

Крім нормативних документів, ООН виробляє і реалізує конкретні програми, спрямовані на поліпшення положення жінок. Істотний внесок у трактування поняття “рівності статей” зробила Загальна конференція по положенню жінок (Найробі, Кенія, 1985 р.). Рівність стала розглядатися не просто як правове поняття, тобто ліквідація дискримінації de jure, але і як рівність прав, обов’язків і фактичних можливостей для участі жінок у процесі розвитку суспільства. У 1995 р. у Пекіні відбулася Четверта Всесвітня конференція по положенню жінок, на якій були прийняті Пекінська декларація і Платформа дій. У Платформі дій підтверджуються основні принципи міжнародно-правової охорони прав жінок, а саме, що права жінок і дівчинок є невід’ємною складовою і неподільною частиною загальних прав людини.

Права дитини. Міжнародна нормотворчість у сфері прав людини розвивалася за декількома напрямками:

1) закріплення прав дитини в універсальних деклараціях і конвенціях (Загальна декларація прав людини 1948 , Пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. тощо);

2) закріплення прав дитини у міжнародних договорах, що стосуються окремих соціальних груп, тісно пов’язаних з дітьми, зокрема, жінок, біженців та апатридів, а також окремих груп відносин (Конвенція про статус апатридів 1954 р., Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів 1974 р., Конвенція МОП про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці № 182 1999 р. та ін.);

3) розробка декларацій та конвенцій, що спеціально регулюють питання захисту прав дитини в усіх сферах відносин (Женевська декларація прав дитини 1924 р., Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.).

Міжнародний захист прав дитини ґрунтується на таких принципах:

· принцип недопущення дискримінації дитини;

· принцип найповнішого забезпечення прав дитини;

· принцип вільного вираження дитиною своїх поглядів;

· принцип особливого захисту прав дитини.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про права дитини 1989 р. дитиною визнається кожна людська істота до досягнення нею вісімнадцятирічного віку, якщо за законом, застосовуваним до неї, вона не досягає повноліття раніше. Конвенція закріплює широкий перелік прав дитини, зокрема, на життя, на ім’я, на піклування з боку батьків, на достатню турботу про здоров’я, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою під час розгляду будь-якої справи, що стосується дитини, право на освіту (відповідно встановлюється обов’язок держави випускати достатню кількість дитячої літератури за прийнятними цінами, виробляти дитячі телевізійні та радіопрограми тощо), на відпочинок, на особливий захист від викрадань і продажу, будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, право на усиновлення та право на врахування інтересів дитини під час усиновлення тощо.

У рамках Конвенції про права дитини 1989 р. був утворений спеціальний міжнародний орган, що здійснює контроль за додержанням прав дитини – Комітет з прав дитини. Усі держави-часники Конвенції зобов’язані періодично подавати Комітету звіти про проведені ними заходи щодо забезпечення прав дитини. Захист прав дітей у відповідних сферах також здійснюють спеціалізовані установи ООН – Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВОЗ), Організація ООН з питань науки, культури і мистецтва (ЮНЕСКО) та інші.

3. Міжнародні механізми захисту прав людини

Міжнародні механізми захисту прав людини – це спеціалізовані міжнародні інструменти, організації та установи, які безпосередньо займаються захистом прав людини.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини розрізняються:

· універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприклад, Рада з прав людини при Генеральній Асамблеї ООН, Комісія з прав людини ЕКОСОР ООН, Комітет з прав людини, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців і т.д.);

· регіональні механізми, що діють на території певного регіону (Організація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд по правах людини, Американський комітет з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, спрямовані на захист прав людини, поділяються на два види:

· конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.

· органи утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій. До таких органів відносяться Комісія ООН з прав людини, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці).

Виділяється загальна та петиційна компетенція органів і організацій, діяльність яких спрямовується на захист прав людини.

Переважна більшість міжнародних органів та організацій, утворених з метою захисту прав людини, наприклад Комітет з прав дитини, Комісія по положенню жінок, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців, Європейська комісія з прав людини, мають загальну компетенцію. Діяльність цих органів спрямована на перевірку стану дотримання прав людини у тій чи іншій державі. Основними формами перевірок є прийняття від держав періодичних звітів та проведення інспекцій. Органи (організації) контрольної компетенції, як правило, можуть виносити тільки рекомендаційні рішення.

Органи петиційної компетенції розглядають індивідуальні або колективні скарги (петиції) на порушення прав людини з боку певної держави. Такими органами, зокрема, є Комісія з прав людини при ЕКОСОР, Європейський та Американський суди з прав людини тощо. В окремих випадках відповідні органи (організації) наділяються як загальною, так і петиційною компетенцією. Наприклад, Комітет з прав людини згідно з Пактом про громадянські та політичні права 1966 р. наділений загальною компетенцією у сфері захисту прав людини, а згідно з І Факультативним протоколом до Пакту 1966 р. – петиційною компетенцією. Таким чином, у відносинах з державами, які приєдналися і до Пакту, і до І Факультативного протоколу, Комітет має загальну і петиційну компетенцію, а у відносинах з державами, які приєдналися лише до Пакту – загальну компетенцію.

Процедура звернення до Комісії з прав людини Економічної та соціальної ради ООН встановлена Резолюцією ЕКОСОР № 1503 1970 р. Особливостями цієї процедури є:

· скарга може бути подана будь-якою особою, їх групою, державою чи організацією;

· скарга має стосуватися масових і грубих порушень прав людини;

· скарга може стосуватися порушень прав людини, що вчиняються у будь-якій державі;

· скарга має містити конкретні факти, підтвердженні необхідними доказами.

За результатами вивчення скарги Комісія приймає рекомендації, які передаються на розгляд ЕКОСОР. Санкції чи інші примусові заходи до держав-порушників ні Комісія, ні ЕКОСОР застосовувати не мають права.

Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 24.02.2006 р. замість Комісії з прав людини ЕКОСОР ООН має бути створена Рада з прав людини як допоміжний орган Генеральної Асамблеї ООН. Діяльність Комісії з прав людини має бути припинена до 16.06.2006 р., а перше засідання з Ради з прав людини призначено на 19.06.2006 р.

Порядок звернення зі скаргами до Комітету з прав людини визначається І Факультативним протоколом до Пакту про громадянські і політичні права 1966 р. Протокол передбачає такі умови звернення до Комітету:

· звертатися до Комітету можуть лише особи, що перебувають під юрисдикцією держав, які ратифікували Пакт про громадянські та політичні права 1966 р. та І Факультативний протокол до нього;

· порушення має стосуватися громадянських та політичних прав людини, передбачених цим Пактом;

· звернення може бути прийняте Комітетом до розгляду лише за умови, якщо було вичерпано усі національні засоби захисту порушеного права;

· звернення не може бути прийнятим до розгляду, якщо воно подане анонімно або є проявом зловживання правом на звернення.

За результатами розгляду звернення Комітет приймає резолюції, які підлягають обов’язковому виконанню відповідною державою у 6-місячний строк.

Європейський суд з прав людини утворений і діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Порядок діяльності цього Суду та процедура звернення до нього зі скаргами визначається Розділом ІІ Конвенції з урахуванням змін, внесених Протоколом № 11 (1994 р.).

Судді цього Суду обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи по одному від кожного члена Ради Європи, що ратифікував Конвенцію 1950 р. більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих відповідною державою.

Для розгляду справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк. На прохання пленарного засідання Суду Комітет Міністрів може одностайним рішенням і на встановлений строк зменшити кількість суддів у палатах до п’яти осіб. Коли суддя засідає одноосібно, він не розглядає жодної заяви проти Високої Договірної Сторони, від якої цього суддю було обрано.

Суддя, обраний стосовно заінтересованої Високої Договірної Сторони, засідає як ex officio член палати або Великої палати. У разі відсутності такого судді або якщо суддя не може брати участі у засіданнях, Голова Суду вибирає зі списку, поданого заздалегідь цією Стороною, особу, яка засідає як суддя.

До складу Великої палати входять також Голова Суду, заступники Голови, голови палат і інші судді, яких визначено відповідно до Регламенту Суду. Якщо справа в порядку перегляду передається до Великої палати, у Великій палаті не може засідати жоден суддя з палати, яка прийняла рішення у справі, за винятком голови палати і судді, який засідав від заінтересованої Високої Договірної Сторони.

З метою ефективної організації діяльності Суду у його складі функціонують Канцелярія та доповідачі.

Суддя, який засідає одноосібно, може оголосити неприйнятною або вилучити з реєстру справ заяву, подану відповідно, якщо таке рішення може бути прийняте без додаткового вивчення. В усіх інших випадках заява передається до комітету або палати для подальшого вивчення.

Комітет у складі трьох суддів може одностайним голосуванням:

· оголосити її неприйнятною або вилучити її з реєстру справ, якщо таке рішення може бути прийняте без подальшого вивчення;

· оголосити її прийнятною і одночасно постановити рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання стосовно тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї є предметом усталеної практики Суду.

Якщо предмет спору не врегульовано усталеною практикою Суду, він має розглядатися Палатою у складі семи (п’яти) суддів. Найбільш важливі справи, які вимагають офіційного тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, розглядаються Великою палатою. Офіційними мовами Суду є французька та англійська мова, проте у виняткових випадках Голова Палати або Голова

великої Палати може прийняти рішення про використання іншої мови держави-учасника Конвенції. Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у випадку необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови.

Право на звернення до Європейськими суду зі скаргою про порушення прав людини, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, мають держави-учасники конвенції, окремі фізичні особи або їх групи, а також неурядові організації. Колективна скарга від групи фізичних осіб може бути прийнята Судом до розгляду, якщо вона стосується одночасного порушення кількох однорідних прав двох чи більше осіб. Комерційні організації можуть звертатися зі скаргами про захист права власності та про захист права на добре ім’я.

Конвенція передбачає такі особливості процедури розгляду скарг Європейським судом з прав людини:

· скарга може бути прийнята до розгляду лише за умови, що вичерпані усі національні засоби захисту порушеного права;

· скарга може бути подана протягом шести місяців з дня остаточного вирішення справи органом національної юрисдикції;

· скарга визнається неприйнятною і не підлягає розгляду, якщо вона є анонімною, не стосується прав, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, порушує питання, що вже були предметом розгляду Європейським судом з прав людини чи іншої процедури міжнародного розгляду, а також якщо скарга не містить інформації, необхідної для розгляду скарги;

· рішення по суті справи, винесене Великою палатою є остаточним, рішення по суті справи, винесене Палатою у складі семи суддів, може бути протягом трьох місяців оскаржене до Великої палати;

· рішення Суду по справі є обов’язковим для держав-учасників Конвенції і після набрання ним чинності передається Комітету міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.

Порядок виконання в Україні рішень Європейського суду з прав людини визначається Законом України від 23.02.2006 р. № 3477-IV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Відповідно до ст.ст. 4 та 7 цього Закону протягом трьох днів з моменту набуття рішенням Суду статусу остаточного Орган представництва України у Європейському суді з прав людини:

· надсилає стислий виклад Рішення Стягувачеві, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим суб’єктам, прямо причетним до справи, за якою постановлено Рішення, разом з копією оригінального тексту;

· надсилає Стягувачеві повідомлення з роз’ясненням його права подати до державної виконавчої служби заяву про виплату відшкодування, в якій мають бути зазначені реквізити банківського рахунка для перерахування коштів;

· надсилає до державної виконавчої служби оригінальний текст і переклад резолютивної частини Рішення. Автентичність перекладу засвідчується Органом представництва. Державна виконавча служба упродовж трьох днів з дня надходження документів, відкриває виконавче провадження.

 4. Міжнародний захист прав людини в умовах збройних конфліктів

Перші спроби розробити універсальні міжнародно-правові механізми захисту прав людини в умовах війни мали місце ще у другій половині ХІХ ст. Так, у 1864 р. з ініціативи Міжнародного комітету допомоги пораненим (нинішня назва – Міжнародний Комітет Червоного Хреста) 12 європейських держав підписали Конвенцію про полегшення долі поранених на полі бою. Ця Конвенція передбачала, що спеціально підготовлений персонал буде надавати допомогу пораненим на полі бою та доставляти їх до госпіталю, при цьому персонал, що надає таку допомогу, є нейтральним, недоторканним та не може бути взятий у полон.

Процес формування сучасної системи міжнародно-правових норм, спрямованих на забезпечення захисту прав людини в умовах збройних конфліктів (т.зв. “женевське право”) складається з трьох основних етапів:

1) прийняття у 1929 р. двох перших Женевських конвенцій – про поліпшення долі поранених та хворих у діючих арміях та про режим військовополонених. Норми, закріплені цими конвенціями почали розглядатися як основоположні принципи міжнародного гуманітарного права, що підлягають неухильному виконанню воюючими державами незалежно від того, чи ратифіковані вони цими державами. Основною рисою цих конвенцій є їх спрямованість на забезпечення захисту прав поранених, хворих та полонених військовослужбовців держав;

2) прийняття у 1949 р. чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни, На відміну від попереднього етапу, прийняті конвенції спрямовані на захист прав не лише військовослужбовців воюючих держав, а й цивільного населення. Це такі конвенції:

· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.;

· Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.;

· Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.

3) прийняття у 1977 р. двох додаткових протоколів до Женевських конвенцій 1949 р., спрямованих на забезпечення прав жертв військових конфліктів, що не розглядаються міжнародним правом як війни:

· І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.;

· ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

Виділяються такі основні принципи “женевського права”:

· воюють армії, а не народи;

· мирне населення користується спеціальним правовим захистом під час війни чи інших збройних конфліктів;

· військовополонені користуються спеціальним правовим захистом;

· поранені і хворі мають право не медичну допомогу, в т.ч. і з боку противника та нейтральних держав;

· заборона застосовувати особливо жорстокі види зброї (розривні кулі, протипіхотні міни) та зброю масового знищення (хімічна, токсична і бактеріологічна зброя тощо);

· наділення особливими правами персоналу Червоного Хреста та Червоного Півмісяця.

Відповідно до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. армія воюючої держави поділяється на дві категорії осіб – комбатантів і некомбатантів.

Комбатанти – це особи, що беруть безпосередню участь у бойових діях, тобто особовий склад частин і з’єднань сухопутних, морських і повітряних збройних сил, а також особовий склад внутрішніх військ, міліції, поліції та служб безпеки, що безпосередньо приймає участь у бойових діях. Крім того, до числа комбатантів також належать учасники збройного ополчення, загонів добровольців, партизан та цивільне населення, яке стихійно вчиняє збройний спротив противнику. Характеристикою належності до комбатантів є наявність у них постійних ознак, що відрізняють від цивільного населення – військової форми, знаків розрізнення, а також підпорядкування єдиному командуванню та відкрите носіння зброї у зоні ведення бойових дій.

Належність особи до категорії комбатантів наділяє її правом участі у бойових діях, а у випадку захоплення у полон – статусом військовополоненого та поширення на неї режиму військового полону. На комбатантів покладається обов’язок неухильного виконання законів і звичаїв війни, зокрема дотримання заборон чи обмежень у застосуванні окремих видів зброї, правил поводження з військовополоненими та цивільним населенням тощо. Невиконання подібних вимог є підставою для позбавлення особи статусу комбатанта та оголошення її воєнним злочинцем.

Некомбатанти – це особи, що входять до складу воюючої армії, але не беруть безпосередньою участі у бойових діях (медичний та інтендантський персонал, військові музиканти, юристи, інженери, капелани, похоронні команди тощо). Ці особи мають право застосовувати зброю лише для самооборони. До некомбатантів не можуть бути застосовані заходи воєнного насильства та режим військового полону. Воююча сторона, що захопила некомбатанта зобов’язана забезпечити йому можливість виконувати свої функції, зокрема, надавати медичну, духовну чи легальну допомогу, некомбатанти не можуть бути зобов’язані до виконання будь-яких примусових робіт, не пов’язаних з їх безпосередніми обов’язками.

Відповідно до ІV Гаазької конвенції 1907 р. особливим юридичним статусом наділяються парламентери, особи, спеціально уповноважені військовим командуванням однієї воюючої держави на ведення переговорів з військовим командуванням іншої держави. Парламентер і всі особи, що його супроводжують, користується недоторканністю під прикриттям білого прапора. Незважаючи на те, що підняття білого прапора не зобов’язує противника припиняти бойові дії, обстріл парламентерської групи вважається неприпустимим, а порушення недоторканності її членів розглядається як військовий злочин.

Не відносяться ні до категорії комбатантів, ні до категорії некомбатантів найманці та військові шпигуни.

Військові шпигуни (лазутчики, вивідачі) – це особи, які таємно чи під фальшивим приводом діють на території однієї з воюючих держав з метою збирання відомостей, що мають військове значення. Як військові шпигуни розглядаються особи, які виконують таємні розвідувальні операції не лише в місцях розташування військ противника, але і в його тилу. На військових шпигунів не може бути поширений режим військового полону, у випадку захоплення противником вони підлягають суду і покаранню за шпигунство відповідно до законодавства противника. Від військових шпигунів слід відрізняти військових розвідників, які на ворожій території виконують розвідувальні операції, не приховуючи свого статусу, в т.ч. і у власній військовій формі. На військових розвідників повністю поширюється статус комбатантів.

Найманці – це особи, що беруть участь у бойових діях на стороні однієї з воюючих держав, не є громадянами цієї держави, не перебувають у складі її збройних сил та отримують винагороду, яка значно перевищує звичайний розмір оплати у відповідній армії. Найманці розглядаються як воєнні злочинці і на них не поширюється режим військового полону.

Механізми захисту прав поранених і хворих визначаються Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р. та Конвенцією про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р. Поранені і хворі особи, що входять до складу діючої армії, незалежно від жодних обставин мають право на отримання необхідної медичної допомоги. Будь-якій стороні, під владою якої перебувають поранені чи хворі військовослужбовці іншої держави, забороняється:

· посягати на життя і особисту (фізичну) недоторканність поранених і хворих;

· використовувати їх як заручників;

· посягати на їх людську гідність;

· застосовувати будь-які примусові заходи і заходи покарання інакше, як на підставі законного рішення невоєнного суду.

Механізми захисту прав військовополонених встановлені Конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 р. Елементами режиму військового полону є:

· заборона застосовувати до військовополонених акти насильства;

· заборона дискримінації за ознаками національності, віросповідання, політичних переконань;

· військовополонені зберігають свою правосуб’єктність;

· військовополонені зобов’язані підпорядковуватися законам і правилам, які діють в армії держави, що їх полонила;

· утримання військовополонених рядового, молодшого офіцерського та старшого офіцерського складу має бути роздільним;

· військовополонені зобов’язані називати своє ім’я, військове звання і номер частини. Інші відомості повідомляти вони не зобов’язані;

· військовополонені рядового складу можуть залучатися до примусових робіт, що не мають військового характеру;

· до військовополонених має допускатися персонал Червоного Хреста для надання допомоги, обліку та інспектування умов утримання;

· після закінчення стану війни військовополонені мають бути звільнені.