ПЛАН

1. Банківська система України та роль у ній НБУ

2. Форми регулювання банківської діяльності

3. Правове регулювання грошового обігу в Україні

1. Банківська система України та роль у ній НБУ

Банківська діяльність є одним з елементів фінансової діяльності держави та системою діючих спеціальних суб’єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи щодо грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й товару. З правової точки зору, банківську діяльність можна розглядати як сукупність дій, здійснюваних певними суб’єктами у формі, закріпленій нормативно-правовими актами чи договорами, спрямованими на отримання прибутку.

Однією з особливостей цих відносин є те, що в їх регулюванні значне місце належить диспозитивним нормам (цивільно-правові, господарсько-правові). Саме тому завдання цієї теми — не всебічний аналіз банківських відносин, а конкретизація їх фінансово-правового аспекта.

Банківська система — це складна специфічна структура, що підпорядкована економічним законам, є частиною загального механізму регулювання господарської діяльності в країні, має власні функції та завдання.

Бюджетна, податкова системи, система ціноутворення органічно взаємопов’язані з банківською системою і разом впливають на цінову політику у внутрішньому обігу та зовнішньоекономічній діяльності.

Завдання державного регулювання банківської системи мають складний характер, оскільки, з одного боку, передбачають механізм забезпечення стабільного її функціонування для подолання системних прорахунків, ефективне регулювання та нагляд уповноважених фінансових органів, а з іншого — здійснюють дерегулюючі заходи, спрямовані на розвиток самостійності будь-яких учасників банківської системи.

Заходи, які вживають у межах державного управління (наприклад, обов’язкове ліцензування банківської діяльності; виконання банками спільних правил і норм, регулюючих проведення банківських операцій; здійснення нагляду за банками з боку центробанку; встановлення для банків економічних нормативів, статистичної та бухгалтерської звітності; встановлення режиму банківської таємниці тощо), спрямовані на забезпечення стабільності фінансово-кредитної системи держави загалом і банківської системи зокрема. Можна сказати, що такі заходи спрямовані на задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 7 грудня 2000 року, № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», банківська система України є дворівневою та складається з НБУ й інших банків, що створені й діють на території держави.

Дворівневість банківської системи виявляється в тому, що, з одного боку, банки самостійні щодо НБУ і юридично йому не підпорядковані, тобто НБУ не є вищою інстанцією для банківської установи. З іншого — банки є піднаглядовими НБУ, їх створення та діяльність безпосередньо залежать від нього. Фактично відносини між ними мають вертикальний характер, є владними і тому регулюються нормами публічного права (фінансового, адміністративного).

Банки — це установи, функціями яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки — одні з найстаріших фінансових посередників. Так, наприклад, М. І. Тургенєв у XIX ст., досліджуючи історію виникнення банків, датував виникнення установ під назвою «банки» у 1407 р. (у Генуї) та 1852 р. (у Венеції).

Банки в Україні функціонують як:

1) універсальні — виконують будь-які банківські операції на грошовому ринку;

2) спеціалізовані — виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку (у разі, якщо більше 50% його активів є активами одного типу; банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб):

а) ощадні;

б) інвестиційні;

в) іпотечні;

г) розрахункові (клірингові);

3) за формою власності:

а) акціонерні товариства;

б) товариства з обмеженою відповідальністю;

в) кооперативні;

г) державні.

Банки самостійно визначають напрямки своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Вони мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їх власності.

Держава та НБУ не відповідають за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями держави та НБУ, якщо інше не передбачено законом або договором.

Перший рівень банківської системи України посідає Національний банк України. Визначаючи НБУ як центральну ланку банківської (і кредитної) системи України, слід розуміти, що він становить систему органів та установ, які входять до банківської системи та значно розширюють її склад.

До системи НБУ, крім його центрального апарату та філій (територіальних управлінь), належать: розрахункові палати, Банкнотно-монетарний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ (ст. 22 Закону України «Про Національний банк України»).

Національний банк України є юридичною особою, основною функцію якої є забезпечення стабільності грошової одиниці (ст. 99 Конституції України). Статутний капітал Національного банку України у розмірі 10 млн грн є загальнодержавною власністю. Банк функціонує економічно як самостійна державна установа, здійснює видатки, зазвичай, за рахунок своїх доходів.

Серед основних функцій, закріплених ст. 2 Закону України «Про Національний банк України», можна назвати такі:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику на підставі загальнодержавної програми економічного розвитку, затвердженої Верховною Радою України;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і кредитних установ, організовує систему рефінансування;

4) встановлює для банків та інших кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації та коштів;

5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6) визначає систему, порядок і форми розрахунків, у тому числі між банками та іншими кредитними установами;

7) визначає напрямки розвитку сучасних електронних банківських технологій, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, систем розрахунків, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

8) здійснює банківське регулювання та нагляд;

9) веде реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і кредитних установ, здійснює ліцензування банківських та інших операцій у передбачених законом випадках;

10) складає платіжний баланс і баланс міжнародних інвестицій України, здійснює їх аналіз та прогнозування та інше.

Керівними органами Національного банку України є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ. Так, відповідно до ст. 85 Конституції України Голову НБУ призначає на посаду та звільняє з посади Верховна Рада України конституційною більшістю голосів за поданням Президента України.

Строк повноважень Голови НБУ — 5 років. До головних обов’язків та повноважень Голови НБ належать:

• керування діяльністю НБУ;

• розподілення обов’язків між своїми заступниками;

• діяти від імені НБУ та представляти його інтереси без доручення у відносинах із відповідними органами, організаціями та установами;

• підписання протоколів, постанов Правління НБУ, наказів та розпоряджень, угод;

• видання розпорядчих актів, обов’язкових для виконання всіма працівниками НБУ, та прийняття рішень з питань щодо діяльності НБУ.

До складу Ради НБУ входять 14 членів, які призначаються Президентом України та Верховною Радою України. Голова НБУ входить до складу Ради НБУ. Президент України та Верховна Рада призначають по сім членів Ради НБ шляхом прийняття відповідного указу або постанови. Строк їх повноважень — 7 років, окрім Голови НБУ, який входить до складу Ради НБ на строк здійснення ним повноважень за посадою. Раду НБ очолює не голова НБУ, а свій голова, якого обирають члени Ради строком на три роки. Так, членом Ради може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади, на керівних посадах центральної виконавчої влади або ж наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.

Головним завданням Ради є розробка та контроль щодо здійснення основних засад грошово-кредитної політики. Рада дає оцінку діяльності Правління НБ, вносить рекомендації Правлінню щодо окремих заходів монетарного та регулятивного характеру, політики курсоутворення та валютного регулювання. Правління НБУ зобов’язане розглянути та надіслати письмову мотивовану відповідь на внесені Радою НБУ рекомендації протягом п’яти робочих днів. Крім того, Рада НБУ наділена правом відкладального вето щодо окремих рішень Правління НБУ (наприклад: рішень диверсифікації активів НБУ та їх ліквідності; формування резервів покриття фінансових ризиків та ін.).

Правління НБУ забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти, організує виконання інших функцій НБ відповідно до законодавства та управління його діяльністю (приймає рішення про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет, зміну процентних ставок НБ, встановлює економічні нормативи для банків та фінансово-кредитних установ, встановлює ліміти операцій на відкритому ринку, які здійснює НБ та ін. ). Очолює Правління Голова НБУ. Відповідно до ст. 19 Статуту Національного банку України, затвердженого Постановою Президії Верховної Ради України від 7 жовтня 1991 року, № 1605-XII, кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою НБ за поданням Голови. До складу Правління за посадою входять перший заступник та два заступники Голови НБУ.

Основними елементами територіальної структури НБУ виступають Головне управління НБУ в АРК та управління НБУ в кожній області. Територіальні управління НБУ (філії) не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти. Вони діють від імені НБ у межах отриманих від нього повноважень.

Слід зазначити, що ст. 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» закріплює визначення державного банку як банку, 100% статутного капіталу якого належать державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов’язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку затверджується Постановою Кабінету Міністрів України. Національний банк України здійснює державну реєстрацію державних банків.

Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам та захисту інтересів держави як акціонера державного банку та інші функції, визначені Законом. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити народні депутати України, представники органів виконавчої влади та інші особи, що відповідають вимогам, зазначеним у Законі. Строк повноважень членів наглядової ради державного банку — п’ять років.

Повноваження правління державного банку (виконавчого органу державного банку) визначаються його статутом. Кандидатури голови та членів виконавчого органу узгоджуються з НБУ відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність». Так, наприклад, Державний ощадбанк України був створений шляхом реорганізації на підставі Постанови КМУ «Про деякі питання управління Державним спеціалізованим комерційним ощадним банком України» від 21 травня 1999 року, № 8761.

Відповідно до ст. 338 ГК України, кооперативний банк — це банк, створений суб’єктами господарювання, а також іншими особами за принципом територіальності на засадах добровільного членства та об’єднання пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності й поділяються на:

1) місцеві, у яких мінімальна кількість учасників (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

2) центральні, учасниками яких є місцеві кооперативні банки. До функцій центральних кооперативних банків, крім загальних функцій, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність», належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.

Органами управління кооперативних банків є:

• загальні збори учасників (пайовиків);

• спостережна рада банку;

• правління банку.

Органом контролю є ревізійна комісія банку. Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України. Кожен учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.

2. Форми регулювання банківської діяльності

На забезпечення стабільності банківської системи спрямоване державне регулювання банківської діяльності, яке здійснюється Національним банком України у таких формах:

1. Адміністративне регулювання

1) реєстрація банків і ліцензування їх діяльності;

2) встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

3) застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

4) нагляд за діяльністю банків;

5) надання рекомендацій щодо діяльності банків.

2. Індикативне регулювання

1) встановлення обов’язкових економічних нормативів;

2) визначення норм обов’язкових резервів для банків;

3) встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

4) визначення процентної політики;

5) рефінансування банків;

6) кореспондентські відносини;

7) управління золотовалютними резервами, у т.ч. валютні інтервенції;

8) операції з цінними паперами на відкритому ринку;

9) імпорт та експорт капіталу.

Відповідно до статей 17-22 Закону України «Про банки і банківську діяльність», одним із діючих інструментів управління та контролю Національним банком за всіма ланками банківської системи є інститут державної реєстрації та ліцензування банків. Порядок створення та державної реєстрації банків закріплений Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», а також Постановою Правління НБУ від 31 серпня 2001 року, № 3752.

Процес реєстрації банку умовно можна поділити на декілька етапів.

Перший етап — підготовчий. Засновники банку мають досягти попередньої згоди щодо створення банку та сформувати ініціативну групу. Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники більшої частки у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Статут банку обов’язково має містити інформацію про:

1) найменування банку;

2) його місцезнаходження;

3) організаційно-правову форму;

4) види діяльності, які банк має намір здійснювати;

5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;

6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;

7) порядок реорганізації та ліквідації банку;

8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;

9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;

10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

11) положення про аудиторську перевірку банку;

12) положення про органи внутрішнього аудиту банку.

Рішення про внесення змін до статуту банку чинне з моменту реєстрації таких змін Національним банком України.

Наступний — етап державної реєстрації Національним банком України.

Уповноважені засновниками банку особи подають до територіального управління НБУ за місцем створення банку такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку;

2) установчий договір (крім державного банку);

3) статут банку;

4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;

5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно зі встановленими Національним банком України вимогами;

6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У випадку, коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) — для учасників — юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) — для учасників — фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;

8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;

10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції — для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання цих документів відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку. Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів. Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи. Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

Національний банк України може відмовити в державній реєстрації банку у разі, якщо:

1) порушений порядок створення банку;

2) установчі документи банку не відповідають законодавству України;

3) поданий неповний пакет документів, необхідних для державної реєстрації банку, або ці документи не відповідають вимогам Закону чи нормативно-правових актів Національного банку України;

4) у Національного банку України є докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи відсутність задовільного фінансового стану принаймні одного з засновників, що мають істотну участь у банку;

5) професійна придатність та ділова репутація голови виконавчого органу і головного бухгалтера банку, а також членів виконавчого органу банку не відповідають вимогам Національного банку України.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, яка надається Національним банком України на підставі клопотання відповідного банку за наявності документів, що підтверджують:

1) наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється Законом;

2) забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп’ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;

3) наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

Ліцензія на здійснення банківських операцій (окремих чи всіх) може бути відкликана за поданням регіонального управління Національного банку України у разі:

– виявлення недостовірних даних, на підставі яких була надана ліцензія;

– затримки початку здійснення діяльності, на яку надана ліцензія, більше ніж на один рік з моменту надання ліцензії;

– виникнення становища, яке загрожує інтересам кредиторів та вкладників банку;

– виявлення порушень банком вимог банківського і антимонопольного законодавства, систематичного порушення економічних нормативів, здійснення операцій, на які не одержано ліцензій, надання недостовірної інформації.

Відкликати ліцензію можна на один вид банківської діяльності або на всі банківські операції. Рішення про відкликання ліцензії на всі банківські операції виноситься Правлінням Національного банку України на підставі пропозиції Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Якщо протягом двох тижнів засновники і акціонери банку не винесуть рішення про форми подальшого його функціонування або припинення діяльності шляхом реорганізації чи ліквідації, Правління НБУ виносить рішення про ліквідацію банку.

У разі порушення суб’єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів, порядку, строків та технології виконання банківських операцій, неподання звітності, подання недостовірної звітності, створення становища, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів банку, перешкоджає клієнту обрати собі банк за своїм розсудом, НБУ має право:

1) підвищувати для них норми обов’язкових резервів;

2) відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій;

3) усувати керівництво суб’єкта банківської діяльності від управління;

4) призначати тимчасову адміністрацію для управління суб’єктом банківської діяльності;

5) у безспірному порядку стягувати штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу та застосовувати інші санкції;

6) приймати рішення про виключення з Державного реєстру банків, їх реорганізацію та ліквідацію.

Банк як суб’єкт господарювання здійснює фінансову діяльність (фінансове посередництво) у формі банківських операцій, які проводяться в порядку, встановленому НБУ. Вичерпний перелік банківських операцій визначений ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

4) операції з валютними цінностями;

5) емісія власних цінних паперів;

6) організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

7) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (у т.ч. андеррайтинг) та ін.

Незважаючи на таке різноманіття, всі банківські операції можуть бути класифіковані:

1. За функціональними ознаками:

• депозитні — це операції із залучення тимчасово вільних коштів юридичних та фізичних осіб на рахунки різних типів: поточні, бюджетні, ощадні тощо;

• розрахункові — містять надання таких послуг, як зберігання коштів клієнтів на відповідних рахунках, отримання платежів на користь клієнтів і здійснення грошових переказів за дорученням власників коштів, прийняття готівкових коштів для зарахування на рахунки клієнтів та видача готівки з цих рахунків через операційну касу банків;

• кредитні — це операції з надання банком позичальнику в тимчасове користування вільних грошових ресурсів на умовах платності, забезпеченості, зворотності, строковості та цільового характеру;

• факторингові — це вид кредитних операцій банків, що здійснюються на комісійних засадах на договірній основі і полягають у придбанні банком права вимоги у грошовій формі з постачання товарів або надання послуг з прийняттям ризику виконання такої вимоги та приймання платежів.

Тобто, банк бере на себе зобов’язання передати за плату кошти в розпорядження клієнта, а клієнт бере на себе зобов’язання відступити банкові грошову вимогу до третьої особи, що випливає з відносин клієнта з цією третьою особою;

• лізингові — це вид кредитних операцій банків, за якими банкам надано право купувати за власні кошти засоби виробництва для передавання їх у лізинг;

• засновницькі — за їх допомогою комерційні банки беруть безпосередню участь у створенні нових господарюючих суб’єктів;

• інвестиційні — це операції з вкладання фінансових ресурсів у різноманітні корпоративні та державні цінні папери, інші боргові зобов’язання шляхом придбання цих фондових цінностей на фондових біржах й організованому позабіржовому ринку;

• міжбанківські — це операції з недепозитного залучення ресурсів на міжбанківському ринку: отримання кредитів від НБУ, позик, одержаних від інших комерційних банків; операції з надання позик банкам та розміщення депозитів у НБУ;

• емісійні — діяльність банку з формування власного капіталу та недепозитного залучення фінансових ресурсів, що здійснюється через випуск банківських акцій, облігацій, векселів та інших боргових зобов’язань;

• комісійні — це різноманітні консультаційні, інформаційні, облікові, реєстраторські, трастові послуги, в результаті надання яких банки отримують дохід у вигляді комісії;

• посередницькі — це послуги банків із розміщення цінних паперів емітентів на первинному фондовому ринку, брокерські та дилерські послуги в операціях із фондовими цінностями, іноземною валютою та інші види операцій на грошовому ринку, в яких банки виступають як посередники, поєднуючи інтереси різних сторін фінансових угод.

2. За економічною сутністю:

• активні — це операції з розміщення банками власного капіталу та залучених ресурсів з метою отримання доходу, забезпечення діяльності й підтримання необхідного рівня ліквідності. Згідно з зазначеним вище групуванням банківських операцій, до активних операцій належать: кредитні, засновницькі, інвестиційні, міжбанківські (в частині наданих позик). Також до активних слід віднести операції з придбання позаоборотних активів (приміщень, обладнання, технічних засобів тощо) та формування касових залишків і залишків коштів на кореспондентських рахунках банків;

• пасивні — це операції, які пов’язані з формуванням власного капіталу та ресурсної бази банку, забезпечують проведення активних операцій з метою досягнення запланованих показників дохідності та які є запорукою ліквідності й платоспроможності (емісійні, депозитні);

• комісійно-посередницькі — це операції консультаційного характеру, що виконуються банками за рахунок їх високої інформативності, глибоких професійних знань персоналу, володіння новітніми технологіями, а також операції, де банки діють за рахунок та в інтересах клієнтів. Таким чином, це операції, які приносять банкам прибуток, але не потребують додаткового залучення та використання наявних ресурсів.

3. Правове регулювання грошового обігу в Україні

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного розвитку, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.

Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісію власних боргових зобов’язань та операції з ними.

Грошовою одиницею України, як це і встановлено ст. 99 Конституції України, є гривня, що дорівнює 100 копійкам. Випуск та обіг на території України інших грошових знаків і використання грошових сурогатів як засобу платежу забороняються. Офіційне співвідношення між гривнею та золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Національний банк встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют та оприлюднює його. Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк використовує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, встановлює і змінює ставку рефінансування та застосовує інші інструменти регулювання грошової маси в обігу.

Регулювання грошового обігу є одним із найбільш важливих напрямків діяльності держави у сфері фінансів. Саме тому високим є рівень нормативно-правових актів, що закріплюють основні правові засади її обігу. Передусім йдеться про Конституцію України, у ст. 92 якої зазначено, що засади створення та функціонування грошового ринку, статус національної валюти, а також іноземних валют на території України встановлюються виключно законами України. У ст. 99 закріплено, що забезпечення її стабільності є основною функцією НБУ.

Не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених Законом.

Грошова система — це державно-правова форма організації грошового обігу, встановлена за допомогою правових норм. Зміст грошової системи необхідно розглядати як внутрішню організаційно-правову форму грошового обігу.

Грошова система містить такі елементи:

1. Функціональні елементи:

а) грошова одиниця України (нац. валюта);

б) масштаб цін;

в) види грошових знаків, що мають статус єдиного законного платіжного засобу на території України.

2. Організаційні елементи:

а) організація готівкового обігу;

б) організація безготівкового обігу;

в) система державних органів, що здійснюють управління грошовим обігом.

Зупинимося на характеристиці саме другого блоку елементів грошової системи.

1. Розрахунки готівкою починаються з випуску грошей в обіг, тобто їх емісії, що є виключною компетенцією НБУ. Готівка перебуває в обігу у вигляді грошових знаків — банкнот і монет.

Емісійну систему розглядають як законодавчо встановлений порядок випуску в обіг грошових знаків, вона є складовою грошової системи.

Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк здійснює:

1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;

2) створення резервних фондів банкнот і монет;

3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;

4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, перевезення, вилучення та інкасації готівки;

6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансових установ, підприємств і організацій;

7) визначення вимог щодо технічного стану і організації охорони приміщень банківських установ.

Готівковий обіг — це обіг у готівковій формі законних платіжних засобів (банкнот та розмінної монети), які обслуговують потреби економіки країни.

Готівкові розрахунки— платежі готівкою юридичних і фізичних осіб між собою за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) і за операції, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.

Для уникнення зловживань у сфері обігу готівки НБУ встановлені відповідні вимоги та нормативи щодо її обігу. Для регулювання готівкового грошового обігу та підтримання касової дисципліни чинне законодавство передбачає, що готівкова виручка, яка надійшла до кас підприємств, має здаватися ними до установ банків для зарахування на їх поточні рахунки.

Документи, які подаються до банку для відкриття рахунків:

1) заява встановленого зразка, підписана керівником і головним бухгалтером (якщо в організації є така посада);

2) нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію;

3) нотаріально засвідчена копія зареєстрованого статуту;

4) картка зі зразками підписів осіб, яким відповідно до установчих документів заявника надане право першого (другого) підписів грошових документів.

Здавання готівкової виручки до денних та вечірніх кас установ банків здійснюється підприємствами (підприємцями) самостійно або через:

– інкасаторів НБУ або установ комерційних банків;

– Державну службу охорони при Міністерстві внутрішніх справ України;

– підприємства поштового зв’язку для переказу на поточні рахунки в установах банків.

Ліміт залишку готівки в касі — це граничний розмір готівки, що може залишатися в касі підприємства на кінець робочого дня, який встановлює установа банку або самостійно визначає підприємство.

Усі підприємства, які здійснюють операції з готівкою в національній валюті та мають поточні рахунки в установах банків, можуть тримати у своїй касі на кінець дня готівку в межах, установлених для них обслуговуючими установами банків лімітів каси. Ліміт визначається, виходячи з потреб самого підприємства, і закріплюється при укладанні договору на розрахунково-касове обслуговування з банківською установою. Клієнт має подати до установи банку заявку-розрахунок у двох примірниках для встановлення загального ліміту каси, строків та порядку здавання готівкової виручки. Така заявка-розрахунок є невід’ємною частиною договору на проведення розрахунково-касового обслуговування. Протягом року підприємство може переглядати встановлений ліміт залишку касової готівки.

2. Безготівкові розрахунки ґрунтуються на закріпленні правового режиму використання певних символів, форм цифрових записів, які обертаються у грошовій масі, в умовах якої реальні грошові знаки як засоби платежу відсутні.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті під безготівковими розрахунками закріплюється перерахування відповідної суми із рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученнями юридичних і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою до каси банку на рахунки одержувачів.

Безготівкові розрахунки здійснюють через банки (їхні філії) та інші кредитні установи, у яких відкриті відповідні кореспондентські рахунки.

Правовими формами, у яких можуть здійснюватися безготівкові розрахунки, виступають: акредитивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді. Слід мати на увазі, що банки беруть на виконання тільки розрахункові документи:

– своїх клієнтів, які подають їх у банк у порядку, передбаченому договорами про розрахунково-касове обслуговування цих клієнтів;

– клієнтів інших банків або органів державного казначейства, якщо документи надсилають безпосередньо інші банки або органи державного казначейства;

– платіжні вимоги стягувача на примусове списання коштів, на яких є підписи відповідального виконавця та відбиток штампа банку, що обслуговує цього стягувача, якщо він доставляє їх у банк платника самостійно (посильним, рекомендованим або цінним листом тощо).

Платежі з рахунків клієнтів банк здійснює в межах залишків коштів на цих рахунках на початок операційного дня. Для здійснення безготівкових розрахунків клієнти банків самостійно обирають платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладання договорів з банком на розрахунково-касове обслуговування.

До платіжних інструментів, що використовують при безготівкових розрахунках, чинне законодавство відносить:

1. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень.

Платіжне доручення — розрахунковий документ, що містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунка зазначеної суми коштів та її перерахування на рахунок отримувача.

Платіжне доручення подається платником до банку, що обслуговує його, не менше ніж у двох примірниках. Платник має право зазначати в платіжному дорученні дату валютування, яка не може перевищувати десять календарних днів після складання платіжного доручення, так як в іншому випадку банк таке платіжне доручення може не прийняти.

Банк одержувача до настання дати валютування, яка зазначена в електронному розрахунковому документі, зараховує переказані кошти на відповідний рахунок і не пізніше наступного робочого дня, згідно з порядком, передбаченим у договорі, повідомляє одержувача про надходження на його адресу коштів та дату їх валютування.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:

– за фактично відвантажену (продану) продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);

– у порядку попередньої оплати, якщо такий порядок розрахунків установлений законодавством України та (або) обумовлений договором;

– для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, складених не пізніше строку, установленого законодавством України та ін.

2. Розрахунки із застосуванням платіжних вимог-доручень.

Платіжна вимога-доручення — розрахунковий документ, який складається з двох частин:

– верхньої — вимоги одержувача безпосередньо до платника про сплату визначеної суми коштів;

– нижньої — доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку визначеної ним суми коштів та перерахування її на рахунок одержувача.

У випадку згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину та надає документ до банку, який його обслуговує. Такий банк приймає документ від платника протягом 20 календарних днів із дати оформлення її одержувачем.

Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, зазначена платником, перевищує суму, що є на рахунку платника. Причини ж несплати такого розрахункового документа з’ясовуються безпосередньо між платником і одержувачем коштів.

3. Розрахунки із застосуванням платіжних вимог.

Платіжна вимога — розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або — при договірному списанні — отримувача до банку, який обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ певної суми коштів із рахунку платника на рахунок одержувача. Таким чином, платіжна вимога використовується у двох випадках:

1) примусового списання коштів на підставі виконавчих документів, що видані судами. Відповідно до ст. 1071 ЦК України, кошти можуть бути списані із рахунку клієнта без його доручення на підставі рішення суду.

Примусове списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У разі надходження до банку платіжних вимог на примусове списання коштів із цих рахунків вони передаються для виконання відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено договором між банком та органом державного казначейства, або повертаються стягувачеві без виконання. За необґрунтованість примусового списання коштів, недостовірність даних, зазначених у платіжній вимозі, стягувач несе відповідальність згідно з законодавством України.

Виконавчий документ, на підставі якого оформлена платіжна вимога, банку не подається;

2) договірного списання. Так, фізичні та юридичні особи, укладаючи договори між собою, передбачають у них право отримувача на договірне списання коштів з рахунка платника за його дорученням. Це право отримувач може використати в разі настання строку платежу, обумовленого в договорі з платником, або прострочення платником цього терміну. Право банка на договірне списання з рахунка платника за його дорученням закріплюється в договорі розрахунково-касового обслуговування.

Договір повинен містити інформацію, потрібну для належного виконання банком доручення платника, зокрема:

– умови, за якими банк повинен здійснити (здійснювати) договірне списання;

– номер рахунка платника, з якого має здійснюватися договірне списання;

– назву одержувача;

– номер і дату договору з одержувачем, яким передбачається право одержувача на договірне списання коштів з рахунку платника;

– перелік документів, які одержувач має надати банку, що обслуговує платника (якщо вони передбачені в договорі).

Одержувач для здійснення договірного списання оформляє платіжну вимогу, яку подає до банку, що обслуговує платника.

4. Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків.

Розрахунковий чек — розрахунковий документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банкуемітента, у якому відкритий його рахунок, про сплату чекодержателю зазначеної в чеку суми коштів.

Чекодавець — юридична чи фізична особа, яка здійснює платіж за рахунок чека та підписує його.

Чекодержатель — юридична чи фізична особа, яка є одержувачем коштів за чеком.

Чеки виготовляються на замовлення банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов’язкових вимог, брошуруються в розрахункові чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів.

Чеки, що використовуються фізичними особами для здійснення одноразових операцій, виготовляються як окремі бланки, облік яких банки ведуть окремо від чекових книжок.

Чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку. Для гарантованої оплати чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку «Розрахунки чеками» відповідних балансових рахунків — аналітичний рахунок у банку-емітенті. Для цього разом із заявою про видачу чекової книжки чекодавець подає до банку-емітента платіжне доручення для перерахування коштів на аналітичний рахунок «Розрахунки чеками» (фізична особа може вносити суму готівкою). Чекову книжку на ім’я чекодавця (фізичної особи) банк-емітент видає на суму, що не перевищує залишку коштів на його рахунку.

Строк дії чекової книжки — один рік, а чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, — три місяці з дати їх видачі. Чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються. Строк дії невикористаної чекової книжки може продовжуватися за погодженням з банком-емітентом, про що він робить відповідну позначку на обкладинці чекової книжки (у правому верхньому куті), засвідчуючи її підписом головного бухгалтера і відбитком штампа банку.

Чек заповнюється від руки (кульковою ручкою, чорнилом темного кольору) або з використанням технічних засобів (місяць видачі та сума чека мають зазначатися словами). Не дозволяється внесення до чека виправлень та використання замість підпису факсиміле. Чек із чекової книжки пред’являється до оплати в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів (день виписки чека не враховується). Забороняється передавання чека (чекової книжки) його (її) власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків чека і проставляння на них відбитка печатки юридичними особами.

За бажанням фізичної особи чек може виписуватися на ім’я іншої особи, яка стає його власником. Видача чеків на пред’явника не проводиться.

Підприємствам не дозволяється здійснювати обмін чека на готівку та отримувати готівкою решти з суми чека. Фізичні особи можуть обмінювати чек на готівку або отримувати решту із суми чека готівкою (але не більше ніж 20% від суми цього чека). Власник чека повертає до банку-емітента невикористаний чек для зарахування суми на свій рахунок або обміну його на готівку.

5. Розрахунки за акредитивами.

Акредитив — договір, що містить зобов’язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) чи від себе проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов’язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

За операціями за допомогою акредитивів всі зацікавлені сторони мають справу лише з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов’язань, з якими можуть бути пов’язані ці документи.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

1) покритий — акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному рахунку «Розрахунки за акредитивами» відповідних балансових рахунків;

2) непокритий — акредитив, оплата за яким (якщо тимчасово немає коштів на рахунку платника) гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту;

3) відкличний — зазначається на кожному акредитиві. Він може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом). Відкликання акредитива не створює зобов’язань банку-емітента перед бенефіціаром;

4) безвідкличний — у разі відсутності позначки на акредитиві «відкличний», акредитив вважається безвідкличним. Безвідкличний акредитив — це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені лише за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

6. Меморіальний ордер — розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для оформлення операцій зі списання коштів з рахунку платника, внутрішньо-банківських операцій відповідно до нормативно-правових актів НБУ.

7. Розрахунки за допомогою систем дистанційного обслуговування.

Платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб, що має вигляд емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншої картки, яку використовують для ініціювання переказу грошей із рахунку платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, фінансових установ, пунктах обміну іноземної валюти уповноважених банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Оперативне ведення клієнтом своїх рахунків у банку та обмін технологічною інформацією, визначеною в договорі між банком та клієнтом, клієнт може здійснювати за допомогою систем дистанційного обслуговування.

Дистанційне обслуговування може здійснюватися за допомогою систем «клієнт — банк», «клієнт — Інтернет — банк», «телефонний банкінг» тощо.

Юридичною підставою для роботи клієнта за допомогою систем дистанційного обслуговування і оброблення банком дистанційних розпоряджень клієнта є договір про розрахунково-касове обслуговування. У договорі обов’язково повинні зазначатися права, обов’язки та відповідальність сторін, порядок вирішення спорів у разі їх виникнення тощо.

Платник може формувати електронні розрахункові документи на підставі належним чином оформлених платіжних доручень, платіжних вимогдоручень, а також з використанням платіжних карток.

Ідентифікація клієнта для доступу до системи «телефонний банкінг» здійснюється за допомогою засобів ідентифікації, передбачених в договорі між банком та клієнтом. Засоби ідентифікації (номер клієнта, особистий ПІН-код, сукупність цифрових та літерних компонентів тощо) банк надає клієнту після укладення договору. Дистанційне розпорядження вважається таким, що передане клієнтом та прийняте банком до виконання, якщо клієнт:

– для доступу до системи ввів правильне значення засобу ідентифікації;

– увів код операції та всі параметри, які запитуються системою;

– підтвердив це розпорядження.

Банк, що обслуговує платника, здійснюючи на підставі дистанційного розпорядження списання коштів з рахунку платника, оформляє розрахунко-вий документ, у реквізиті «Призначення платежу» якого зазначає інформа-цію про платіж і документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів. Якщо клієнт не підтвердив розпорядження на здійснення операції, то банк операцію не виконує, про що інформує клієнта.

8. Розрахунки за допомогою векселів.

Вексель — це цінний папір (борговий документ), який засвідчує безумовне грошове зобов’язання однієї особи сплатити після настання строку, визначеного у веселі, певну суму коштів власникові векселя (векселедержателю) і який складений за точно встановленою законом формою.

Векселі бувають простими та переказними.

1) простий вексель — містить просте, нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця сплатити векселедержателю певну суму грошей у визначений строк. Так, первинними учасниками вексельних відносин виступають векселедавець та перший векселедержатель (ремітент) (векселедавець зобов’язується сам сплатити на користь ремітента відповідну суму);

2) переказний вексель — містить простий, нічим не обумовлений наказ або пропозицію платнику сплатити на користь векселедержателя певну суму грошей у визначений термін. Так, первинними учасниками вексельних відносин виступають векселедавець (трасант), платник (трасат, якщо акцептує вексель, стає акцептантом) та перший векселедержатель (ремітент) (векселедавець надає наказ платникові сплатити на користь третьої особи — ремітента — визначену суму).

Основу законодавства України про вексельний обіг становлять міжнародні правові акти, зокрема: Женевські конвенції 1930 р., які запровадили «Унифікований закон про переказні векселі та прості векселі», «Про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», «Про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів», до яких Україна приєдналася 6 липня 1999 року.

Порядок емісії та обігу векселів, операції з ними регулюються законами України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про обіг векселів в Україні».

Так, питання векселездатності в Україні врегульоване ст. 3 Закону України «Про обіг векселів в Україні», згідно з якою зобов’язуватися та набувати права за переказними та простими векселями на території України можуть юридичні та фізичні особи. Правом кредитора за вексельним зобов’язанням є право вимагати оплати векселя, тобто здійснення платежу.

Обов’язком боржника за векселем є обов’язок сплатити грошову суму, вказану у векселі. Тобто змістом вексельного зобов’язання є обов’язок боржника оплатити вексель згідно з умовами векселя та право кредитора вимагати оплати векселя. Об’єктом вексельного зобов’язання є передання боржником кредиторові визначеної у векселі суми коштів, тобто здійснення акцептантом (векселедавцем у простому векселі) платежу на користь векселедержателя. Матеріальним об’єктом вексельного зобов’язання виступатимуть гроші.