У підручниках, монографіях та інших наукових публікаціях достатньо детально викладена сутність держави в її марксистському, ліберальному та інших трактуваннях цього явища. Панівною є думка, згідно з якою марксисти дотримуються класового підходу в тлумаченні сутності держави, а ліберали та інші буржуазні ідеологічні течії утверджують загальносоціологічний, загальнолюдський підхід у розумінні держави.

Традиційний марксистський підхід у розумінні сутності держави зводиться до того, що К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін розглядали державу як знаряддя класового панування. Класова сутність держави виявляється у тому, що держава є насамперед формою вираження інтересів і волі економічно панівного класу і класового підпорядкування всього суспільства інтересам панівного класу. У класовому аспекті слід звернути увагу на те, що держава, виникаючи як продукт розколу суспільства на класи, є відносно суспільства насамперед інструментом, знаряддям управління, організації, включаючи політичний та ідеологічний вплив на суспільство з боку панівного правлячого класу.

К. Маркс і Ф. Енгельс сформулювали класову сутність держави, стверджуючи, що «насправді держава є не що інше, як машина для придушення одного класу іншим, і в демократичній республіці нітрохи не менше, ніж у монархії» [1, 200–201]. Те саме стверджував В. Ленін: «Держава — це машина для підтримки панування одного класу над іншим» [2, 73]. У цьому, відповідно до марксизму, і полягає соціальна класова сутність держави і, власне, його головне соціальне призначення. Будь-які спроби приховати класову сутність держави, заперечити її класову природу (при визнанні того незаперечного факту, що суспільство розділене на класи) — це прагнення виправдати класове панування економічно, політично та ідеологічно пануючої меншості над більшістю народу. Слід зазначити, що держава і державна влада ніколи не бувають неупередженими. Вони завжди захищають інтереси конкретних класів — привілейованої еліти, невеликого соціального прошарку великої буржуазії, часто іменованої олігархією. Ствердження про те, що сучасна соціально-правова держава є виразником інтересів «середнього» класу, який завжди бажає стабільності за принципом «аби не стало гірше», не витримують випробування практикою. Потужні протестні рухи в Західній Європі та інших країнах незаперечно підтверджують класову сутність сучасної держави. Апологетичні судження про державу як «союз», «спільність» людей, як політичну організацію «всіх і для всіх», як класово нейтральну організацію спростовуються тим фактом, що навіть у найбільш розвинених капіталістичних країнах править великий капітал і, звісно, насамперед у своїх інтересах. Зазначена обставина вказує на те, що соціальна верства, клас, елітна група завжди прагнуть видати свій вузько елітарний, вузькокорисливий інтерес за інтерес всього суспільства і, держави і таким чином, наповнити державну владу своїм особистим особли вим інтересом, своїми цілями, методами, способами і засобами їх досягнення. У класовому суспільстві і державі не може бути державної влади, яка наповнена за змістом лише загальнолюдськими цінностями, як не може бути за природою класового буржуазного соціального ладу загального благоденства, однакових благ для всіх. Коли говорять про загальне благо, хочеться запитати: «Для якого класу?». Адже буржуазне суспільство ми і називаємо буржуазним через те, що там править буржуазія, і всі кращі блага дістаються насамперед їй, а не всьому суспільству. Вважаємо, що К. Гаджиєв мав рацію, наголошуючи, що «було б лукавством стверджувати, що держава однаковою мірою служить інтересам, потребам усіх верств, класів, груп, категорій населення. Ніколи не можна забувати ту істину, що суспільство не гомогенне утворення — воно складається з різнорідних конфліктуючих політичних сил, що володіють різним і впливом, потребами та інтересами. Влада має ієрархічну природу і протягом усієї історії служила інтересам окремих особистостей, груп, класів, кланів, династій» [3, 103–104]. Звісно, будь-яка державна влада стверджує, що вона представляє інтереси народу або його більшості. Однак саме ця помилкова обставина дає великі можливості для зловживання владою. Будь-яка влада прагне, по-перше, видати інтерес пануючої олігархії за загальний і, по-друге, визнання і підтримка населенням державної влади завжди має відносний характер, навіть коли владу підтримує більшість. Вважаємо, що зазначеного достатньо, щоб стверджувати, що сутність держави має класову складову.

Проте сутність держави не зводиться тільки до класового змісту. К. Маркс вказував, що в обов’язки держави входить «виконання спільних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства» [4, 422]. Дійсно, держава зобов’язана займатися такими суспільними потребами, як підтримання громадського порядку, оборони країни, екологічна та інші види безпеки, соціальною підтримкою малозабезпечених верств населення, боротьбою з кризами тощо. Проте потре ба, інтерес змушує населення, громадян контактувати, взаємодіяти з будь-якою владою, навіть якщо між державною владою і населенням існує повне відчуження. І, беручи до уваги цей факт, не можна перебільшувати значення загальносоціальної сутності держави, хоча роль держави в останнє сторіччя і в теперішній час постійно зростає. Насамперед посилилося прагнення різних політичних сил, класів використовувати державу в своїх вузькоегоїстичних економічних, політичних та ідеологічних цілях.

Роль держави посилюється і через необхідність втручатися у капіталістичне відтворення, щоб перешкоджати глобальним економічним фінансовим кризам, здійснювати антикризові заходи. Відомо, що в країнах Західної Європи, США, Японії, Австралії та деяких інших країн досягнутий високий рівень соціального споживання населення. Однак наприкінці минулого століття і в столітті нинішньому спостерігається тенденція до «урізання» соціальних прав своїх громадян, позбавлення їх того високого рівня благ, якого вони досягли в період протистояння різних за своїм соціальним ладом світових політичних систем. Ця тенденція посилюється також у зв’язку з глобалізаційними процесами та світовими фінансовими кризами. Тому актуалізувалося питання про соціальне призначення держави.

Деякі вчені, виходячи з загальносоціальної сутності держави, вважають, що «оскільки будь-яке суспільство складається з різних груп і верств населення, які мають протилежні і навіть антагоністичні потреби та інтереси, держава зобов’язана усувати конфлікти шляхом угод і компромісів. Такий компроміс не може задовольнити всіх і врахувати всі інтереси. Але він здатний усунути протистояння груп і верств населення і передбачає демократичні засоби управління суспільством замість насильства і придушення» [5, 61]. Вони вважають, що цей підхід має переваги порівняно з класовим. При цьому вчені наголошують, що класовий і загальносоціальний підходи до розуміння сутності держави є протилежними. Вважаємо, що таке розуміння загальносоціальної сутності держави не відповідає соціальній природі класового суспільства. У класовому суспільстві найбільш дискусійними і постійно актуальними є дві категорії, два поняття, дві найголовніші проблеми — забезпечення соціальної свободи та соціальної справедливості. За допомогою компромісів і угод досягають стану формальної соціальної свободи і навіть формальної конституційної рівності, але практично ніколи — соціальної справедливості. Проте соціальний підхід щодо сутності держави не здатний пояснити і зняти те постійне соціальне протистояння між класами, яке притаманне класовому суспільству і державі. У загальносоціальному аспекті сутність держави класового суспільства полягає не в тому, щоб шукати згоду і компроміси між соціальними групами, класами, а насамперед у тому, щоб вирішувати ті загальні справи, у вирішенні яких зацікавлені всі у державно організованому суспільстві. Отже, економічно і політично панівний клас зацікавлений у класовому мирі та злагоді і використовує державу для досягнення такого миру і компромісів. Але біда в тому, що інші класи не зацікавлені. В умовах експлуатації та державних утисків вони відчувають себе пригноб леними, обкраденими, а тому вимагають соціальної справедливості. І саме тут досягти компромісу не вдається.

Тому й загальносоціальна сутність держави не виходить за межі «спільних справ», вигідних і необхідних «всім і для всіх». А що стосується пошуку державою згоди і компромісів між класами, то цей елемент сутності держави є продовженням її класової суті. Це елемент класової боротьби, класового протистояння, де гостра боротьба може бути пошуком компромісу і на якийсь час навіть класового примирення, поступок, згоди (особливо в умовах досконалих технологій маніпуляції свідомістю). Але це не елемент загальнонаціональної сутності держави і тим більше немає підстав розглядати сучасну державу як владну систему, яка управляє суспільством і державою в інтересах окремої людини і суспільства загалом. У сучасній державі кожен громадянин об’єднує в собі і «окрему людину», і представника класу, до якого він, згідно зі своїм соціальним становищем у суспільстві, інтересами і потребами, належить. І від цього факту не втекти, якщо тільки не спотворювати істину.

Тому загальносоціальна сутність держави не протистоїть її класовій суті, а лише доповнює її, вказуючи на те, що в класовому суспільстві держава, будучи інструментом, знаряддям панівного класу, змушена вирішувати і «загальні справи», що випливають зі спільного проживання людей, а також із зацікавленості пануючих в утриманні державної влади.

Головне, що перешкоджає загальносоціальній сутності держави бути пріоритетною у визначенні змісту, поняття держави — це неможливість досягнення у класовій державі соціальної справедливості. Це помітно при розгляді соціального призначення держави. Адже соціальне призначення держави неминуче випливає з її сутності і разом з тим більш послідовно розкриває сутність явища. У цьому аспекті найбільш вагомий внесок у розробку розуміння сутності держави та її соціального призначення зробив видатний італійський мислитель і теоретик держави А. Грамші. Автор долає вузькопрагматичне марксистське розуміння поняття держави як лише насильства економічно пануючого класу над пригнобленими класами. А. Грамші звернув увагу, що основна сила сучасної влади полягає в єдності сили і згоди. Видатний російський політолог С. Кара-Мурза так характеризує розробки А. Грамші про сутність держави: «Згідно з Грамші, влада пануючого класу тримається не тільки на насильстві, а й на згоді. Механізм влади — не лише примус, а й переконання… Таким чином, держава, який би клас не був панівним, стоїть на двох китах — силі та згоді. Положення, за якого досягнуто достатній рівень порозуміння, Грамші називає гегемонією» [6, 59]. Враховуючи це, А. Грамші розуміє ге гемонію не у вузькопрагматичному сенсі, а як загальноісторичну фундаментальну категорію. «Гегемо нія — це таке відношення політичних і класових сил у державі, коли провідна правляча група, здійснюючи владу, спирається не тільки на державний примус, а й на свою здатність, незважаючи на можливі і навіть неминучі протиріччя з підлеглими групами, стверджувати в їх середовищі свої цінності, забезпечує добровільну згоду (соnsenso) цих груп на засадах визнання свого авторитету. Згідно з цим, соціальна група може і навіть повинна стати керівною ще до завоювання державної влади, що часто є найважливішою умовою цього завоювання… Треба зазначити, що в розумінні Грамші гегемонія — категорія, яка історично розвивається: більша або менша поширеність гегемонії обумовлює в одних випадках стабільність держави, а в інших — кризу державної влади» [7, 73]. При цьому «держава є гегемонією, одягнена у броню примусу». Тобто примус — це лише броня більш значного вмісту. Більше того, гегемонія передбачає не просто згоду, а доброзичливу (активну) згоду, за якої громадяни бажають того, що потрібно панівному класу. А. Грамші дає таке визначення держави: «Держава — це сукупність практичної і теоретичної діяльності, за допомогою якої панівний клас виправдовує і утримує своє панування, домагаючись при цьому активної згоди тих, ким керують» [6, 60].

До такого історично важливого, фундаментального висновку про розуміння держави і державної влади прийшли й інші великі мислителі. Наприклад, М. Гайдеґґер також писав про те, як правити владою, використовуючи «ненасильницький примус», щоб маніпулювати підлеглими групами проти їх волі, згоди, в інтересах панівної меншості. Згідно з А. Грамші, якщо головна сила держави і основа влади панівного класу — гегемонія, то питання стабільності політичного порядку і, навпаки, умови його зламу зводиться до питання про те, як досягається або підривається гегемонія. За А. Грамші, встановлення і підрив гегемонії — «молекулярний» процес, який відбувається не як зіткнення класових сил, а як непомітна, поступова зміна думок і настроїв у свідомості кожної людини. Гегемонія спирається на «куль турне ядро» суспільства, яке включає в себе сукупність уявлень про світ і людину, про добро і зло, прекрасне і огидне, безліч символів і образів, традицій і забобонів, знань і досвіду багатьох століть. Поки це ядро стабільне, у суспільстві є «стійка колективна воля», спрямована на збереження існуючого порядку. Підрив цього «культурного ядра» і руйнування цієї колективної волі — умова революції. Створення цієї умови — «молекулярна» агресія в культурне ядро. На що в культурному ядрі необхідно насамперед впливати, щоб встановити або підірвати гегемонію? Не на фундаментальні теорії противника, а на об’єднану свідомість, повсякденні «маленькі» думки звичайної людини. І найефективніший спосіб впливати — невпинне повторення одних і тих же тверджень, щоб до них звикли і стали сприймати не розумом, а на віру. При цьому головною дійовою особою у встановленні або підриві гегемонії А. Грамші вважав інтелігенцію. Тут викладене вчення А. Грамші про гегемонію як сутність держави, в інтерпретації видатного російського політолога С. Кара-Мурзи, говорить про те, що сучасні уявлення про державу об’єднують два начала: класовий підхід і загальносоціологічні уявлення про сутність держави. За кономірно, що сутність держави визначає і її соціальне призначення, включаючи цілі і завдання, які ставить перед собою конкретна держава. Виходячи з двоєдиної сутності держави, її соціальне призначення визначається необхідністю і потребою забезпечення влади економічно панівного класу і вирішення загальних справ, що випливають з природи людського суспільства. При цьому пріоритетним напрямом діяльності держави завжди було, є і буде забезпечення інтересів панівного класу, в руках якого зосереджена основна власність суспільства і політична влада. Отже, це умова існування сучасної буржуазної держави, в якій буржуазія як великий сукупний приватний власник володіє власністю і владою. Тому захист та забезпечення інтересів буржуазії є першочерговим соціальним призначенням буржуазної держави, як держави класової. Не змінюючи своєї головної сутності з моменту свого виникнення, пройшовши через такі формації, як рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична, — держава залишається у своєму соціальному призначенні інструментом захисту інтересів панівних класів. Проте історичний розвиток суспільства змінює і розвиток держави, яка від класового панування і класової диктатури трансформується у більш ліберальні і демократичні форми, для яких характерними є ідеологічний плюралізм, багатопартійність, гласність, вільні вибори, поділ влади, верховенство закону, наявність парламенту, декларація прав і свобод громадян, діяльність судової влади тощо. Таким чином, виникає необхідність виконання державою спільних справ, спрямованих на задоволення різноманітних потреб суспільства, а саме: організація охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення; охорона навколишнього середовища; встановлення засобів зв’язку, транспорту, водопостачання; боротьба з епідеміями, кризами, злочинністю; оборона країни; забезпечення різних видів безпеки держави тощо. Звісно, сучасна буржуазна держава з урахуванням розвитку в суспільстві ідей демократії, верховенства права, соціальної справедливості, формальної рівності й утвердження свободи особистості намагається приховати свою класову сутність і не демонструвати класову диктатуру. Однак у період соціального протистояння, протестних дій пригнобленої більшості її класова сутність і призначення проявляється відверто й нещадно. Разом з тим панівний клас робить все необхідне, щоб використовувати державу як інструмент соціального компромісу, пошуку злагоди і співробітництва різних соціально-політичних сил, пом’якшення та подолання протиріч класового характеру. У цьому напрямі діяльності держави використовується цілий набір засобів: від маніпуляції свідомістю мас через ЗМІ до відвертого насильства, залякування, дискредитації та дискримінації своїх класових супротивників. Разом з тим держава — це організація всього суспільства, покликана обслуговувати інтереси всього суспільства і діяти в ім’я загального блага, для організації спільних справ. У держави і суспільства є загальнодержавні та загальнонародні інтереси, які держава зобо в’я зана забезпечити. У цьому сенсі держава повинна встановлювати в суспільстві певний правопорядок і підтримувати його, використовуючи свою монополію на офіційний примус, аж до насильства; забезпечувати соціальний мир і стабільність у суспільстві; обмежувати зіткнення між класами і політичними силами суспільства; забез печувати умови для реалізації конституційних прав і свобод громадян, а також створювати умови для підвищення якості життя населення країни.

Виходячи з викладеного, може виникнути враження, що держава своє належне соціальне призначення виконує. Але, на жаль, це далеке від реальності. Незважаючи на тривале культивування ліберальних ідей про державу, право, «народний» капіталізм тощо, у суспільстві не утвердилися такі цінності, як демократія, рівність і справедливість, свобода особистості, безпека, гуманізм, викорінення бідності, чесне й об’єктивне правосуддя та ін.

Боротьба за право, про яку писав Г. Еллінек ще в ХІХ ст., триває й у столітті ХХІ, так само як і боротьба за свободу, соціальну справедливість, рівність і умови життя, гідні людини, для абсолютної більшості населення землі. Тому, на жаль, ми не можемо говорити про те, що держава стала виразником інтересів усіх верств суспільства в багатьох аспектах соціального життя. Держава залишається абсолютно класовою за своєю суттю, а загальносоціальну роль виконує через необхідність і на тому рівні, до якого змушена класовою боротьбою в суспільстві. Чим гостріше класова боротьба, тим глибше й об’ємніше реалізується загальносоціальна сутність держави. Загасання класової боротьби, зниження протестних дій опозиції та населення загалом неминуче веде до згортання соціальних напрямів діяльності буржуазної держави. Тому є всі підстави у визначенні поняття держави поділяти позицію тих авторів, які вважають, що «держава — це організація політичної влади, необхідна для виконання як суто класових завдань, так і спільних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства» [8, 52]. Це коротке, але, на нашу думку, дуже глибоке визначення поняття держави, яке дав професор М. Байтін, охоплює сутність держави і дозволяє досліджувати державу в різних аспектах.

Таким чином, сутність держави, виходячи з викладених аргументів, базується на трьох підставах: насильстві над противниками панівного класу, згоді між владою і населенням і культурному ядрі, представленому насамперед інтелігенцією, яке пояснює, обґрунтовує і виправдовує владу пануючого класу.

Отже, держава має двоєдину сутність: класову і загальносоціальну у своїй практичній і теоретичній діяльності, що спирається на культурне ядро суспільства, забезпечує і виправдовує його існування.

Зміцнення або руйнування культурного ядра — умова передумови існування держави. Однак це тема для окремого обговорення.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — М., 1962. — Т. 22.
2. Ленин В. И. Полнoе собрание сочинений : в 55 т. — М., 1969. — Т. 39.
3. Гаджиев К. С. Политология. — М., 2001.
4. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — М., 1961. — Т. 25. — Ч. І.
5. Морозова Л. А. Теория государства и права. — М., 2008.
6. Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием. — М., 2000.
7. Шабалин В. И. «Тюремные тетради» Антонио Грамши: тема государства // Государство и право. — 2010. — № 9.
8. Теория государства и права. — М., 1997.

В. Сіренко, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік НАПрН України, головний науковий співробітник відділу теорії держави і права (Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України) – “Право України”, №1, 2014р.