ПЛАН

1. Огляд історії розвитку міжнародного права

2. Поняття, предмет, метод і функції міжнародного права.

3. Поняття та класифікація норм міжнародного права.

4. Основні принципи міжнародного права.

5. Джерела міжнародного права.

1. Огляд історії міжнародного права

Існує декілька поглядів на проблему визначення часу виникнення міжнародного права. Основними з них є такі:

· міжнародне право з’явилося ще на стадії міжплемінних відносин до виникнення перших держав;

· міжнародне право з’явилося одночасно з виникненням найдавніших держав;

· міжнародне право з’явилося в кінці середньовіччя, коли в Європі утворилася система суверенних держав.

Найбільш коректною видається думка про те, що міжнародне право виникло саме з утворенням перших держав. Зрозуміло, що певні відносини між племенами існували і до зародження в них держави, однак ці відносини регулювалися не правом, а т.зв. “мононормами”, а з утворенням найдавніших держав і виникненням права мононорми, за допомогою яких регулювалися міжплемінні відносини, переростають у правові норми та стають найдавнішими нормами міжнародного права.

Підходи до періодизації розвитку міжнародного права можуть бути найрізноманітнішими. Слід звернути увагу на те, що використання формаційного підходу навряд чи доцільне, оскільки динаміка міжнародних відносин і міжнародного права більшою мірою пов’язана із значними історичними подіями (війни, перемир’я, географічні відкриття тощо), ніж із певним способом виробництва.

У процесі історичного розвитку міжнародного права доречно виділяти такі основні етапи:

1. Від часу виникнення перших держав до падіння Римської імперії (476 р.).

На додержавній стадії відносини між племенами не мали систематичного характеру. Перші систематичні міжнародні відносини виникають у період зародження найдавніших держав (кін. ІІІ – поч. ІІ тисячоліть до нашої ери). Учасниками міжнародних правовідносин в той час були не народи і не держави, а їх монархи. Найдавніший відомий міжнародний договір був укладений у ХІІІ ст. до н.е. між єгипетським фараоном і царем хетів. Він передбачав встановлення миру між ними, а також надання військової допомоги та допомоги в придушенні повстань рабів. Особливістю цих відносин були спонтанність та вузько регіональний характер. Крім того, народи ранніх держав вважали себе обраними, а всі інші – неповноцінними, варварськими, тому норми, що регулювали міжнародні відносини відзначалися високим рівнем жорстокості та ксенофобії. Наприклад, давньоіндійські Закони Ману (ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) усі сусідні племена та держави визнавали ворогами.

Саме в цей час виникають перші правила війни, засновані на звичаях і традціях. Зокрема, у Стародавніх Римі, Індії та деяких інших державах заборонялося використовувати отруйну зброю. Велике значення для тогочасних міжнародних відносин мали релігійні норми. Зокрема, у Давньому Римі акт оголошення війни завжди супроводжувався релігійним обрядом.

Уже на стародавньому етапі розвитку міжнародного права простежуються зародки дипломатичного та консульського права. Навіть сам термін “дипломатія” походить з античних часів: грецькі держави постійно направляли одна одній посольські місії. Повноваження посольської місії підтверджувалися “дипломатою” – двома стуленими разом дерев’яними дощечками, покритими воском. Тоді ж виник і звичай недоторканності послів. Зокрема, коли у Карфагені були вбиті римські посли, Рим не вжив відповідних заходів, гарантувавши недоторканність карфагенським послам. У давньогрецьких полісах існували проксени – спеціальні посадові особи, діяльність яких спрямовувалася на створення сприятливих умов для іноземців, перш за все купців. Діяльність давньогрецьких проксенів фактично є прообразом сучасних консульських відносин між державами.

Серед характерних ознак правового регулювання міжнародних відносин на першому етапі були антигуманність, спонтанність, епізодичність, відсутність єдиної системи міжнародного права в світі, що зумовлювалося відсутністю єдиної системи міжнародних відносин. Головними центрами міжнародних відносин були Стародавні Єгипет, Індія, Китай, Греція та Римська імперія. Основними джерелами відповідних правових норм були звичаї і міждержавні мирні, торгові та консульські договори.

2. Від падіння Римської імперії до Вестфальського мирного договору 1648 р.

Міжнародне право у середньовічній Європі зазнало значного впливу католицької церкви та

римського права, однак за своєю сутністю воно мало чим відрізнялося від міжнародного права, що регулювало стосунки між рабовласницькими державами. Єдиного міжнародного права, загального для всіх не існувало, утворилося кілька центрів міжнародних відносин у Західній Європі, Візантії, арабських халіфатах, Індії та Китаї. Поступово Європа стає центром міжнародних відносин та міжнародного права. Виникають погляди про необхідність відмови від війни як способу розв’язання міждержавних спорів, про необхідність правового регулювання воєн, вільний характер світового океану. Цікавим є той факт, що ще у XV ст. чеський король Іржі Подебрат висунув ідею про утворення єдиного союзу європейських держав та організації колективної безпеки у Європі. В цей час продовжують розвиватися право міжнародних договорів, дипломатичне та консульське право.

На завершення другого етапу склалися такі основні положення міжнародного права:

· Світовий океан має бути вільним для судноплавства всіх держав.

· Кожна держава володіє суверенітетом.

· Ведення війн має підпорядковуватися певним правилам і звичаям.

· Деякі держави можуть не брати участь у війнах, а зберігати нейтралітет.

3. Від Вестфальського мирного договору 1648 р. до Віденського конгресу 1815 р.

Міжнародне право розвивається під впливом здобутків першого етапу, філософських поглядів Нового Часу, ідей природного права, котрі знайшли своє закріплення в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. та Конституціях Франції 1791 та 1793 рр. Найбільший вплив на тогочасне міжнародне право справила робота Гуго Гроція “Про право війни та миру”, у якій він розглядав міжнародне право як право, засноване на звичаях та угодах держав, не заперечуючи, проте, і ролі природи та божественних законів як джерел права.

Вестфальський мирний договір 1648 р. заклав основи класичного міжнародного права. Цим договором встановлювалася система Європейських держав, їхні кордони, принцип політичної рівності, закріплювалося право держав на територію і територіальне верховенство, на рівноправ’я європейських держав незалежно від державного ладу та панівної релігії. На цьому ж етапі відбуваються так звані великі географічні відкриття та колонізація Європою країн Африки, Азії, Америки. Саме відтоді і донині міжнародне право залишається євроцентричним, а європейські цінності набули універсального характеру. Євроцентричність спричинила низку різнопланових наслідків для історичного та сучасного розвитку й функціонування міжнародного права, з одного боку, сприяючи його єдності, з іншого, ускладнивши сприйняття та усвідомлення його цінності неєвропейськими цивілізаціями.

Цей етап ознаменувався такими здобутками міжнародного права:

· Народ розглядається як джерело влади в державі. Звідси змінюються уявлення про державну територію. Якщо в епоху феодалізму це була приватна власність монарха, то тепер територія набуває публічно-правого статусу.

· До міжнародного права входить поняття прав людини як основної, універсальної цінності.

· Остаточно формується принцип свободи відкритого моря.

· Відбувається активний розвиток дипломатичного права.

· Сформувалися основні уявлення про міжнародно-правове визнання.

· З’явилося поняття постійно нейтральних держав.

4. Від Віденського конгресу 1815 р. до наших днів.

На цьому етапі відбувається становлення та розвиток сучасного міжнародного права. В ціломувін поділяється на три періоди:

а) від Віденського конгресу 1815 р. до першої світової війни.

Значний вплив на розвиток міжнародного права цього періоду мали французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Декларація незалежності США 1776 р.

Віденський конгрес 1815 р. завершив боротьбу союзників проти режиму Наполеона. Підсумковий Акт конгресу та додатки до нього закріплювали нові кордони між європейськими країнами, оголошували вільним судноплавство по міжнародних ріках, забороняли торгівлю неграми, фіксували поділ дипломатичних агентів на класи.

Значно зростає роль міжнародних договорів, крім мирних та торгових широке розповсюдження здобули консульські договори, договори про мореплавство, правову допомогу, боротьбу з піратством, торгівлею жінками тощо. Для розв’язання спорів між державами починає використовуватися міжнародний арбітраж.

Розвиток техніки та промисловості у другій половині ХІХ ст. призвів до включення до сфери міжнародного права норм, спрямованих на регулювання міжнародної системи транспорту та зв’язку. Зокрема, був встановлений режим свободи судноплавства на міжнародних ріках – Рейн, Дунай, Ельба в Європі, Міссісіпі та Св. Лаврентія в Америці, Конго і Нігер в Африці. У 1874 р. було засновано Всесвітній поштовий союз та встановлено свободу транзиту поштових відправлень. У1875 р. прийнято конвенцію про Телеграфний союз, а у 1890 р. – багатосторонню Залізничнуконвенцію.

Починаючи з другої половини ХІХ ст., значна увага приділялася попередженню війни,врегулюванню порядку ведення бойових дій та забороні окремих видів зброї. Однак більшістьдосягнень цього періоду була перекреслена першою світовою війною. Так, у 1856 р. була прийнятаПаризька декларація про право морської війни. Низку міжнародних конвенцій з права війни і мирубуло прийнято на Гаазьких конференціях 1883, 1899, 1907 рр., зокрема, Конвенції про закони і звичаїсухопутної війни, про заборону розривних куль, про бомбардування під час війни за допомогоюморських сил, про права та обов’язки нейтральних держав у морській війні тощо. Проте підчас війнипрактично усі держави вели бойові дії із застосуванням заборонених видів зброї та недозволенимиспособами.

б) між світовими війнами (1919-1939 р.).

Головною метою міжнародного права на цьому етапі було закріплення системи миру,встановленої Версальською мирною угодою. З метою підтримки миру і безпеки у 1919 р. створеноЛігу Націй. Проте через політичний тиск з боку різних країн ця організація не стала дієвиммеханізмом попередження війни.

Найбільшим недоліком Ліги Націй була відсутність механізмів забезпечення примусовоговиконання прийнятих рішень та істотний політичний тиск на неї з боку провідних держав. Зокрема,через такий тиск фактично було зірвано спробу встановити інститут притягнення до міжнародноїкримінальної відповідальності військових злочинців, оскільки західні держави не сприймали ідеюзасудження кайзера Вільгельма ІІ. З боку СРСР мала місце спроба дати визначення агресивної війнита розробити механізми запобігання агресивних воєн, але через протидію західних держав відповіднуконвенцію підписали лише СРСР та його сусіди (Естонія, Латвія, Польща, Румунія, Туреччина,Персія та Афганістан) і особливого значення вона не мала.

В цей же час стає очевидним необхідність систематизації міжнародного права та визначенняйого основних принципів. У 1930 р. була скликана Гаазька конференція з кодифікації міжнародногоправа, проте її робота не дала результатів, що не в останню чергу зумовлювалося небажанням державзв’язувати свої руки в умовах загальної мілітаризації.

в) після другої світової війни (з 1945 р.).

Цей етап розпочався зі створенням ООН і отримав назву сучасного міжнародного права.Головною тенденцією сучасного міжнародного права є спрямованість на захист прав людини тазабезпечення міжнародної безпеки. Рисами сучасного міжнародного права є:

· гуманізм;

· універсальність – міжнародне право єдине для всіх держав і народів;

· євроцентризм;

· наявність міжнародно-правових механізмів, які дозволяють примушувати ту чи іншу державу виконувати норми міжнародного права, наприклад, заходів міжнародної відповідальності;

· загальна спрямованість на захист прав людини;

· відсутність регіональних систем міжнародного права. Це не означає відсутності регіональних особливостей, наприклад, європейського чи мусульманського права, але всі регіональні норми мають бути підпорядковані загальним принципам міжнародного права.

2. Поняття, предмет, метод і функції міжнародного права

Існують дві самостійні правові системи – внутрішньодержавна і міжнародна. Термін“міжнародне право” склався історично. У середні віки, коли виникла ідея створення права, щорегулювало б відносини між державами, юристи звернулися до авторитету римського права. Протеостаннє не знало подібного поняття. Воно оперувало поняттям “jus gentium” (право народів), доякого включалися норми, що регулювали відносини римських громадян з іноземцями і відносиниостанніх між собою на території Риму, а також норми, спільні для країн, залежних від Римськоїімперії. Згодом назву було модифіковано – “jus inter gentes” (“право між народами” чи “міжнароднеправо”). Слід, проте, зауважити, що назва “міжнародне право” досить умовна, оскільки це праворегулює відносини не між народами, а між державами та їх об’єднаннями.

Міжнародне право також часто називають “міжнародним публічним правом”, відмежовуючийого таким чином від міжнародного приватного права. Між міжнародним приватним та публічнимправом існує певний взаємозв’язок, зумовлений тим, що їхнім предметом є правовідносини, яківиходять за межі юрисдикції однієї держави. В той же час, міжнародне публічне і приватне правоявляють собою абсолютно різні правові явища. Міжнародне публічне право регулює публічно-правові відносини між суверенними державами, їх об’єднаннями та утвореними ними міжнароднимиорганізаціями. При цьому міжнародне публічне право як система норм існує незалежно віднаціонального права, тобто паралельно з ним. Норми міжнародного публічного права не можуть бутиприйняті однією окремо взятою державою, вони завжди виражають погоджену волю декількохдержав. Міжнародне ж приватне право регулює приватноправові відносини транскордонногохарактеру, тобто такі, чия структура ускладнена одним або кількома іноземними елементами (такимиелементами можуть витупати іноземний суб’єкт, об’єкт, що знаходиться закордоном, юридичнийфакт, який мав місце поза межами держави). Норми міжнародного приватного права складаютьчастину національної системи права і видаються державою самостійно, погодження змісту цих нормз іншими державами не є вимагається.

Міжнародне право – це сукупність юридичних норм та принципів, створених шляхомспільного волевиявлення держав з метою регулювання їх взаємних правовідносин та іншихправовідносин, що виникають у сфері інтересів міжнародного співтовариства.

Предмет регулювання міжнародного права, так само як і права внутрішнього, становитьпевний комплекс суспільних відносин. Ці відносини складаються між суб’єктами міжнародногоправа: державами, міжнародними організаціями та деякими іншими. Головною рисою міжнароднихправовідносин є те, що вони за своїм характером і змістом виходять за межі компетенції таюрисдикції окремої держави. Такі відносини стають об’єктом спільної компетенції і юрисдикціїкількох держав або міжнародної спільноти в цілому.

Предмет міжнародного права складають такі основні групи суспільних відносин:

1) правовідносини, що виникають з приводу загальнолюдських цінностей та інтересів, якіневіддільні від співробітництва всіх держав і потребують узгоджених рішень. Це стосується, зокрема,міжнародної безпеки, глобальних екологічних проблем, правового режиму космічного просторутощо;

2) правовідносини, що хоча і не складають загальнолюдського інтересу, але можуть бутивирішені лише на основі спільних зусиль двох або кількох держав (наприклад, визначення державнихкордонів, встановлення дипломатичних стосунків);

3) правовідносини, які, для забезпечення їх більш ефективної реалізації, повністю чи частковопереводяться із сфери виключної внутрішньої компетенції держав до компетенції міжнародної. Так,права людини як вища та універсальна цінність не відносяться сучасним міжнародним правом довиняткової компетенції держави. Якщо держава порушує визнані міжнародною спільнотою права неїнаслідки, наприклад, виключення з міжнародної організації, економічна блокада тощо.

Міжнародне право характеризується наявністю особливого методу. Застосування доміжнародного права класифікації методів правового регулювання за аналогією з національнимправом (зокрема, виділення методів зобов’язання, заборон та дозволу) було б необґрунтованим,оскільки національне право виражає суверенну волю держави, обов’язкову для усіх підпорядкованихосіб, тоді як міжнародне право виражає взаємну погоджену волю рівноправних учасників (держав таміжнародних організацій). В цілому міжнародне право використовує погоджувальний методправового регулювання. Специфіка методу міжнародного права полягає, преш за все, у порядкуутворення міжнародно-правових норм, які не можуть виникнути інакше, ніж в результаті погодженняволі суб’єктів міжнародних правовідносин. Крім того, у міжнародному праві відсутній механізмпримусу, а міжнародно-правові норми мають виконуватися державами та міжнароднимиорганізаціями добровільно.

Сучасне міжнародне право виконує такі основні юридичні функції:

· координаційна – у нормах міжнародного права втілюються спільні для усіх держав стандарти та моделі поведінки. Так, дотримання норм міжнародного космічного права дозволяє державам уникати взаємних перешкод під час використання космічних просторів;

· регулятивна – норми міжнародного права встановлюють конкретні правила поведінки у тих чи інших міжнародних сферах;

· охоронна – норми міжнародного права покликані захищати законні права і інтереси держав та народів;

· забезпечувальна – норми права спонукають держави виконувати міжнародні зобов’язання. Це, зокрема, стосується інститутів міжнародної відповідальності та механізмів контролю за дотриманням міжнародних договорів.

Крім юридичних, міжнародне право виконує також і соціально-політичні функції, зокрема,інтегруючу, стабілізуючу, інформаційну, ідеологічну, виховну тощо.

В науці не існує єдиного підходу до визначення системи міжнародного права. Зокрема,традиційним є розуміння міжнародного права як системи загальних принципів, договірних тазвичаєвих норм, які об’єднуються у галузі, підгалузі, інститути та субінститути. З таким підходомтісно пов’язаний і поділ міжнародного права на загальну та особливу частини. Якщо першаскладається з основних норм та принципів, спільних для усіх галузей міжнародного права, то другустановлять самі ці галузі права, наприклад, міжнародне консульське, дипломатичне, гуманітарне,морське, економічне, космічне, транспортне та інші галузі міжнародного права. Існує також поділсистеми міжнародного права на загальне (універсальне) міжнародне право та регіональні системиміжнародного права (європейську, ісламську, латиноамериканську тощо).

3. Поняття та класифікація норм міжнародного права

Міжнародно-правова норма – це правило поведінки, що визнається обов’язковим державамита іншими суб’єктами міжнародного права і забезпечується юридичними засобами.

Поряд із традиційним для усіх галузей права поділом норм на матеріальні та процесуальні,норми-цілі, норми-принципи, регулятивні, охоронні та захисні норми тощо, існують специфічнікласифікації правових норм, притаманні саме міжнародному праву.

1. За сферою дії виділяються такі види міжнародно-правових норм:

· універсальні – норми, що діють на загальносвітовому, глобальному рівні. Специфікою цих норм є те, що вони утворюються не окремими державами чи їх групами, а світовим співтовариством в цілому. Більшість цих норм є або звичаєвими, або утвореними в результаті нормативно- договірного закріплення звичаєвих правил;

· регіональні – норми, що діють на рівні певного регіону. Досить часто регіональні норми переростають в універсальні. Наприклад, принцип непорушності кордонів вперше був закріплений Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. як регіональна (європейська) норма-принцип, проте майже одразу цей принцип був визнаний і загальним принципом міжнародного права;

· партикулярні (локальні) – норми, дія яких поширюється на відносини з обмеженим колом учасників, як правило з двома. Партикулярні норми найчастіше встановлюються міжнародними договорами, проте існують і партикулярні міжнародно-правові звичаї, зокрема, Міжнародний Суд ООН посилався на локальні міжнародні звичаї при розгляді справи про право транзиту через територію Індії та в деяких інших справах.

2. За юридичною силою норми міжнародного права поділяються на:

· імперативні норми або норми jus cogens – незмінні норми, обов’язкові для всіх учасників міжнародних правовідносин. Ці норми завжди є універсальними і виражають волю світового співтовариства в цілому. Тому норми jus cogens, зокрема, не можуть бути змінені за згодою двох чи більшої кількості країн. Відповідно до ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. імперативною нормою міжнародного права є норма, що приймається і

визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої недопустиме і яку може бути змінено тільки наступною нормою міжнародного права, що носила б такий же характер. Будь-який міжнародний договір, що суперечить нормам jus cogens, має визнаватися недійсним;

· диспозитивні – норми, які дозволяють відступати від їх вимог за взаємної згоди усіх учасників правовідносин. Іноді в науці заперечується наявність подібних норм у міжнародному праві, проте практика діяльності Міжнародного Суду ООН доводить їх існування. Міжнародний суд ООН неодноразово визнавав законними ситуації, коли сторони за взаємною згодою у відносинах між собою не лише уточняли зміст загальних норм міжнародного права, а й призупиняли їх дію.

3. За способом утворення та формою існування розрізняються:

· звичаєві норми міжнародного права;

· договірні (конвенційні);

· норми рішень міжнародних організацій, зокрема міжнародних судів та арбітражів.

Від норм міжнародного права необхідно відрізняти міжнародні узвичаєння, тобто певнінорми поведінки держав чи їх представників, які не мають правового характеру. Міжнародніузвичаєння стосуються найменш важливих аспектів відносин між державами, зокрема міжнародногоетикету, і не мають юридичних засобів захисту. Порушення узвичаєнь може тягти різноманітнінеправові наслідки, в т.ч. політичні, моральні, культурні, але характеру міжнародногоправопорушення порушення міжнародного узвичаєння не має.

4. Основні принципи міжнародного права

Основні принципи міжнародного права – це найважливіші керівні засади міжнародногоправа, загальні норми, які мають найвищу юридичну силу і становлять основу всієї міжнародно-правової системи.

Значення основних принципів міжнародного права полягає в тому, що вони виступаютьголовним критерієм оцінки правомірності дій держав та міжнародних організацій, а такожправомірності новостворюваних норм міжнародного права. Крім того, у випадку виникненняміжнародного спору, не врегульованого нормами права, він має вирішуватися саме на підставіосновних принципів.

Основні принципи міжнародного права сформульовані як норми jus cogens, тобто норми, щомають вищу імперативну силу і не можуть бути змінені інакше, як за спільною згодою усіх безвинятку країн.

Основні принципи міжнародного права сформульовані у ст. 2 Статуту ООН та у Деклараціїпро принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державамивідповідно до Статуту ООН 1970 р., а також у деяких інших міжнародних актах, зокрема уЗаключному акті Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р. Такими принципами є:

· принцип поваги до прав людини;

· принцип незастосування сили чи погрози силою;

· принцип вирішення міжнародних спорів мирним шляхом;

· принцип територіальної цілісності та недоторканності кордонів;

· принцип невтручання у внутрішні справи інших держав;

· принцип рівноправ’я та самовизначення народів;

· принцип суверенної рівності держав;

· принцип співробітництва;

· принцип добросовісного виконання міжнародних договорів;

Наведені принципи є взаємопов’язаними, тому при тлумаченні та застосуванні кожнийпринцип має розглядатися виключно з урахуванням усіх інших принципів. Всі названі принципимають однакову юридичну силу норми jus cogens. Проте це не означає, що основні принципи неутворюють ієрархічної системи. Так, наприклад, у випадку порушення певною державою правлюдини інші держави можуть застосовувати до неї різноманітні санкції, в т.ч. бойкотування таекономічні ембарго. У цьому випадку чітко простежується пріоритет принципу поваги прав людиниперед принципами невтручання у внутрішні справи, співробітництва та добросовісного виконанняміжнародних договорів.

5. Джерела міжнародного права

Джерела міжнародного права – це зовнішні форми, в яких закріплюються міжнародно-правові норми.

Формальний перелік джерел міжнародного права наведено у ст. 38 Статуту МіжнародногоСуду ООН. Такими джерелами є:

· міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами;

· міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою;

· загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

· судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців публічного права різних націй як засіб для визначення правових норм.

Основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародно-правовийзвичай. Саме вони безпосередньо містять норми міжнародного права. Інші джерела маютьдопоміжний характер, використовуються в тих випадках, коли відсутня писана або звичаєва нрма, атакож для тлумачення норм міжнародних договорів або звичаїв.

Судові рішення і правова доктрина Статутом Міжнародного Суду ООН визначені якдопоміжні джерела права, і у своїй діяльності Суд може посилатися на них лише при розглядіконкретної справи і тільки за умови, що сторони попередньо на це погодилися.

Міжнародний договір в цілому можна визначити як угоду між двома або більше державамичи іншими суб`єктами міжнародного права, спрямовану на встановлення, зміну або припинення їхвзаємних прав та обов’язків.

Міжнародні договори можуть мати різні форми та назви (конвенція, пакт, трактат, протокол,обмін нотами, підсумковий акт міжнародної конференції тощо), але вони мають єдину сутність якджерела міжнародного права. Структура договору, як правило, містить преамбулу, основну частинута заключні положення. В залежності від кількості сторін міжнародні договори бувають двосторонній багатосторонні. За рівнем укладення розрізняють міждержавні, міжурядові та міжвідомчі договори.

За предметом регулювання договори поділяються на політичні, економічні, договори з спеціальнихпитань та інші. Крім того, є міжнародні договори, котрі підлягають ратифікації і такі, що невимагають для набрання чинності цієї процедури.

Міжнародно-правові звичаї, на відміну від договорів, не мають писаної форми. Вонистворюються внаслідок тривалої практики держав, яка в силу тривалого і беззаперечного повтореннянабуває загальнообов’язкового характеру. Для того, щоб сформувався міжнародно-правовий звичай,потрібно, щоб мав місце певний акт поведінки держав; цей акт повторювався протягом більш чименш тривалого часу; такі акти поведінки держав мають суттєве значення і визнані правомірними впрактиці міжнародних відносин.

Кваліфікація правила поведінки як міжнародно-правового звичаю є складним питанням, томудля встановлення існування звичаю використовують допоміжні засоби: рішення Міжнародного судуООН, інших міжнародних судових та арбітражних органів, доктрини, рішення міжнароднихорганізацій тощо.

Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями – це відомі ще з часів ДавньогоРиму правила, характерні для права взагалі (як міжнародного, так і внутрішнього). Ці принципи слідчітко відмежовувати від загальних принципів міжнародного права. На відміну від останніх,принципи права, визнані цивілізованими націями, не мають характеру норм jus cogens, тому сторониможуть уточняти їх зміст чи призупиняти їх дію (Зауважимо, що Суд Європейських співтовариств урішенні від 12.12.1972 р. вказав, що загальні принципи права включають також і основні принципиміжнародного права. Однак в практиці діяльності Міжнародного Суду ООН загальні принципи,визнані цивілізованими націями, і принципи міжнародного права завжди чітко розмежовувалися). Доцих принципів, зокрема, відносять такі: “ніхто не може бути суддею у власній справі”, “ніхто неможе передати більше прав, ніж має сам”, “наступний закон скасовує попередній”, “спеціальна нормаскасовує дію загальної” та інші. Загальні принципи права застосовуються, як правило, притлумаченні змісту міжнародно-правових норм, а також при вирішенні міжнародно-правових спорів.

Рішення міжнародних судових органів дають визначення звичаєвим нормам, вони такожможуть започаткувати виникнення нового міжнародно-правового звичаю. Характеру прецеденту(рішення у справі, обов`язкового при вирішенні інших спорів з аналогічними фактичнимиобставинами) вони, як правило, не мають, хоча, звичайно, можуть бути враховані міжнароднимсудовим чи арбітражним органом.

Доктрини (праці видатних вчених у галузі міжнародного права) в минулому розглядалися якодне з найважливіших джерел міжнародного права. Нині доктрина міжнародного права допомагаєтлумаченню змісту окремих міжнародно-правових норм, узгодженню правових позицій держав. Так,сторони міжнародно-правового спору в документах, які вони подають до міжнародних судовихорганів, іноді посилаються на думку спеціалістів з різних питань міжнародного права.

Останнім часом часто виникає питання про доцільність доповнення наведеного перелікуновими видами джерел міжнародного права. До подібних джерел можна віднести резолюціїміжнародних організацій та так зване “м’яке право”.

Резолюції (рішення) міжнародних організацій не мають обов`язкової юридичної сили, вониносять рекомендаційний характер. Обов`язковість резолюцій для держав-учасниць організаціївиникає у двох випадках:

· коли резолюції стосуються внутрішніх питань організації (наприклад, щодо прийняття нових членів),

· коли держави заздалегідь, ще при створенні міжнародної організації, домовились про обов’язковість її резолюцій. Наприклад, відповідно до ст. 25 Статуту ООН члени ООН зобов’язані підкорятися рішенням Ради Безпеки ООН та виконувати їх.

До “м’якого права” відносяться різноманітні політико-правові джерела (заяви, попереднідомовленості про проведення переговорів, комюніке тощо), які безпосередньо не створюютьправових наслідків для держав, але виконуються ними з метою підтримання власного авторитету. Іноді такі політико-правові джерела мають важливіше значення та виконуються більш чітко і неухильно, ніж традиційні міжнародні договори. На нашу думку в таких випадках можнаконстатувати, що положення політико-правових джерел стають нормами-звичаями, визнаними впрактиці діяльності держав, і саме цим слід пояснювати їхню юридичну силу. Так, наприклад, Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. (т.зв. “Гельсінський акт”), який задекларував принцип непорушності кордонів у Європі, заклав основи сучасної колективної безпеки Європи, є нічим іншим, як спільною заявою глав європейських держав.