ПЛАН

1. Сутність інформаційної культури.

2. Основні аспекти інформаційної культури.

3. Культура інформаційних потреб та проблеми їх реалізації.

4. Інформаційно-правова культура.

5. Сутність правового забезпечення формування інформаційної культури.

6. Світові ментальні системи культури права.

Ключові поняття: правова культура; інформаційна культура; інформаційно-правова культура; правова е-культура особистості.

1. Сутність інформаційної культури

Деякі науковці зробили певний внесок у формування і теоретичне обґрунтування проблем, які стосуються культури інформаційних відносин у суспільстві.

Всебічний аналіз наукових праць дає підставу стверджувати, що інформаційна культура є значною теоретичною основою перебудови свідомості особи, суспільства, світового співтовариства в умовах формування сучасного етапу інформаційного суспільства – кіберцивілізації. Проте проблеми інформаційної культури на сьогодні ще недостатньо однозначно і повно вивчені системно, а отже, потребують комплексного, інтегрованого наукового осмислення. З метою відмежування від різних підходів щодо сутності інформаційної культури на теоретичному рівні вводиться поняття «е-культури» як сучасний рівень розвитку кіберсуспільства – суспільства, в якому домінують комп’ютері технології в мережі глобальної електронної телекомунікації.

Звідси постають завдання вирішення важливих проблем інформаційної культури, зумовлених, зокрема, такими чинниками:

• потребами сучасного державотворення в Україні;

• розкриття змісту інформаційної діяльності в сучасних умовах як одного із проявів загальнолюдських цінностей;

• дослідження структури інформаційної культури як соціального (феноменологічного) явища;

• визначення перспективи взаєморозвитку соціального, індивідуального, морального аспектів інформаційної культури та відображення їх у праві, зокрема щодо правового регулювання суспільних інформаційних відносин;

• визначення основних напрямів формування інформаційної культури.

2. Основні аспекти інформаційної культури

Інформаційна культура (від лат. cultura — освіта, розвиток та informatio — роз’яснення) – це:

1) множина досягнень певного людського суспільства (групи людей, нації, народу, суспільства, держави, міжнародного співтовариства) у сфері інформаційних відносин (у тому числі мистецтва, науки, техніки тощо);

2) відповідний рівень розвитку інформаційних відносин на певний момент часу, у просторі, колі осіб, що визначається порівняно з попередніми показниками інформаційної культури;

3) множина практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини у сфері інформаційних відносин та втілюються в результатах інформаційної діяльності. У вужчому розумінні, інформаційна культура — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, наукової та мистецької творчості, у контексті інформаційних відносин, а також установи й організації, що забезпечують функціонування їх (школи, вищі навчальні заклади, клуби, музеї, театри, творчі спілки, товариства тощо);

4) ступінь (рівень) довершеності в оволодінні знаннями у галузі суспільних інформаційних відносин та діяльності;

5) метод формування визначеного в ідеалі рівня інформаційних відносин;

6) множина умов, які забезпечують високий рівень, продуктивність, безпеку інформаційних правовідносин;

7) рівень фахової підготовки працівників (працівника) у сфері інформаційних правовідносин та особистої їх організованості;

8) рівень відповідності норм, встановлених у суспільстві, нормам інформаційних правовідносин;

9) галузь загальної культури (як науки), що вивчає проблеми унормування суспільних інформаційних відносин;

10) множина духовних цінностей у сфері інформаційних відносин, створених людством протягом його історії;

11) рівень, ступінь досконалості певної галузі розумової діяльності.

Сутність інформаційної культури може розглядатися й у контексті категорії «культура поведінки у сфері інформаційних відносин». Зазначена категорія також має багатоаспектний зміст. Розглянемо кілька таких аспектів, сформульованих за результатами аналітико-синтетичних досліджень.

Розглядаючи сутність інформаційної культури, слід звернути увагу на такий аспект, як культура поведінки у сфері інформаційних відносин.

Культура поведінки у сфері інформаційних відносин – це:

1) множина особистих та суспільних моральних вимог, які стають для людини (чи певного соціуму, соціального утворення) складовою її звичок і навичок, що виявляються в щоденній (повсякденній) поведінці, діяльності (на виробництві, у побуті, у спілкуванні між людьми);

2) розвиток поведінки суспільних інформаційних відносин;

3) сприяння розвитку рівня суспільних інформаційних відносин (культивування);

4) запровадження, насадження, розвиток суспільних інформаційних відносин.

3. Культура інформаційних потреб та проблеми їх реалізації

Інформаційні потреби різних соціальних систем є об’єктом дослідження багатьох галузей суспільствознавства. Проте, ця проблематика перебуває на стадії формування. Досліджуючи інформаційні потреби, особливу увагу слід приділити їх соціально-кібернетичному (соціально-управлінському) аспекту.

Потреби як соціальна категорія вивчаються багатьма науками: філософією, політологією, політекономією, психологією, соціологією, біологією тощо. Кожна з них підходить до визначення потреб, виходячи з предмета свого дослідження. Звідси – множина суперечливих спроб визначити це поняття абстрактно, узагальнено.

У науковій літературі культура потреб розглядається подвійно.

З одного боку, їх трактують як усвідомлений чи підсвідомий рівень ставлення людини до об’єктивних (матеріальних) чинників природи, які забезпечують її життєдіяльність.

З іншого боку – як такі, що характеризують суспільні відносини з позицій мотивації.

Інформаційна потреба перебуває у нерозривній єдності зі специфічною пізнавальною здібністю, пізнавальною спрямованістю особистості. Потреба в будь-чому є збуджуючим джерелом соціальної активності окремих особистостей і соціальних груп. Як аксіому визначимо, що будь-яка потреба завжди конкретна настільки, наскільки конкретно визначено завдання для її реалізації.

Інформаційні потреби можуть бути забезпечені як за рахунок відносно незначного збільшення обсягу додатково регульованих потоків вхідної інформації, так і за рахунок глибокого дослідження (аналізу) зібраних даних стосовно соціальних процесів, навколишнього середовища.

Наприклад, теорія організації управління соціальними системами пропонує дослідження потреб в аспекті ієрархії інформаційних чинників у сфері організації управління соціальними системами. Для цього рекомендується застосувати метод формування цільових комплексних структур (штату фахівців, команди однодумців та визначення опонентів).

Так, з погляду лінійної логіки організації, до органів управління соціальною системою в ідеалі сьогодні мають входити спеціалісти з такими фаховими знаннями: організатор (менеджер), економіст, юрист, соціолог, психолог, інженер-програміст (щодо останнього, то це може бути особа, що має високий рівень комп’ютерної грамотності, системотехнік, системний аналітик та ін.). Такого управлінця в одній людині можна визначити як «кібермонстра».

Для нормальної людини, сформованої в умовах індустріального суспільства, такий «кібермонстр» – це фантастика. Але для людини глобального інформаційного суспільства, яка «грається» з комп’ютером в Інтернет, це не є проблемою. Може саме цим пояснюється, чому молодь сьогодні займає ключові позиції у формуванні різних сфер інформаційного суспільства.

З позицій соціальної кібернетики можна визначити низку моментів (факторів), які утворюють зміст поняття «потреба управління інформацією», але серед них найважливіший, – це визначення необхідних умов та потреби конкретного рівня управління інформацією, організації інформування.

З погляду теорії соціального управління та теорії інформації, важливими цілеформуючими факторами є інформаційні потреби, зумовлені даними (відомостями) про соціальні відносини.

З погляду постулатів соціальної кібернетики, аналіз інформаційних потреб суб’єктів – це основа для побудови раціональної системи інформаційного обслуговування як складової функції інформаційного забезпечення. Найбільш рельєфно це проглядається у специфіці інформаційних потреб та інтересів керівників структурних підрозділів органів державного управління.

Сувора ієрархічність і субординаційність структурних підрозділів набувають чіткого відображення в принципі єдиноначальності, зумовленої специфікою завдань, які потрібно вирішувати, та обставинами діяльності (прийняття відповідальних рішень, швидка й радикальна зміна обстановки, підвищена мобільність тощо).

Всі види інформації, потрібної для управління, утворюють його інформаційну систему. У цьому разі під категорією «інформаційна система» слід розуміти організаційно упорядковану та оформлену множину людей, даних (документів), інформаційних потоків, каналів зв’язку, технічних і технологічних засобів, що забезпечують взаємозв’язок між складовими системи соціального управління з метою її ефективного функціонування і розвитку.

З погляду теорії гіберсистем, інформаційна система є підсистемою другого порядку до системи першого порядку – управління соціальними системами. Зміст інформаційної системи (ІC) визначається конкретною сферою суспільних відносин залежно від форми і системи організації управління.

Як показує практика, ефективність інформаційних процесів поряд з іншими заходами найкраще підвищувати шляхом цілеспрямованого, кваліфікованого і багатоаспектного використання засобів і методів математики, технічної кібернетики, інформатики з гуманітарними науками, особливо в результаті взаємодії правових наук з науками математико-кібернетичної спрямованості. Але для цього потрібні сьогодні не просто комп’ютерна грамотність управлінців на рівні навчальної дисципліни «Основи інформатики та обчислювальної техніки», а новий підхід до інформаційної культури.

Наприклад, саме це породило необхідність введення до навчальних програм юридичних навчальних закладів додаткових навчальних дисциплін, пов’язаних з інформатикою (соціальна кібернетика, правова чи юридична інформатика), а в технічних ВНЗ, у яких готують фахівців у галузі інформатики, -нових навчальних дисциплін щодо вивчення права (зокрема інформаційного права).

Названі чинники щодо культури інформаційних потреб, звичайно, не є вичерпними. У цій роботі культуру інформаційних потреб визначено як міжгалузеву інституцію, яка потребує подальшого наукового дослідження і розкриття.

4. Інформаційно-правова культура

Складовою частиною інформаційної культури є інформаційно-правова культура, яка визначається як відповідним чином історично сформована й закріплена в нормах приватного й публічного права сукупність знань, які відображуються в інформації, правомірній діяльності або поведінці.

Таке соціальне явище як інформаційно-правова культура було створено шляхом синтезу інформаційної й правової культури в умовах формування інформаційного суспільства. Наукові засади інформаційно-правової культури можна вивести через низку традиційних постулатів теорії права, інформатики й правової інформатики, що виникла на межі зазначених наук.

Для того, щоб з’ясувати сутність, зміст інформаційно-правової культури слід розглянути що являє собою взагалі правова культура.

Правова культура відрізняється від інших видів культури предметом, оскільки вона функціонує у сфері правових явищ, правомірної діяльності та поведінки.

Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова культура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова культура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої. Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані компоненти – субкультура (антикультура), такі її чинники, як протиправні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур’я, незважаючи на те, як їх було сформовано — свідомо чи несвідомо, стихійно.

Правова культура особистості – це лише позитивні, суспільно корисні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури.

Правосвідомість і правова культура відрізняються одна від одної формами прояву. Правосвідомість особи виявляється перш за все в правовій культурі, хоч і вона, в свою чергу, впливає на формування правосвідомості. Це означає, що правова культура виявляється в різноманітних формах правомірної діяльності та поведінки. Правосвідомість людини може існувати без такого прояву (інформація у свідомості особи). Вона обмежує свій прояв лише в мотивах, позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і фіксуються «в голові» (в інформації). Зазначене можна розглядати як чинники категорії «ментальність особи».

Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у правовій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з правовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існувати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності можуть бути різні.

Правова культура особистості – це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.

Синтез інформаційної та правової культури в умовах формування інформаційного суспільства створює таке соціальне явище, як інформаційно-правова культура -культуру інформаційних правовідносин.

Наукові засади інформаційно-правової культури можна вивести через низку традиційних постулатів теорії права, інформатики та правової інформатики, що виникла на межі зазначених наук, юридичної когнітології тощо.

З погляду юридичної когнітології, правосвідомість функціонує, головним чином, у психічній, інтелектуальній діяльності, яка охоплює не тільки позитивні, а й негативні компоненти, виявляючись також у протиправній діяльності й поведінці та інформації про неї. За названим чинником правову культуру можна розглядати як важливий складовий аспект інформаційної культури людини, групи людей, суспільства. Щодо цього можна навести такі аргументи.

Правова культура охоплює тільки позитивні психічні процеси і стани (у формі інформації), виявляється в них, а також у правомірній діяльності та поведінці. Наприклад, можна говорити про культуру правового мислення, спілкування, про інтелектуальну культуру, про емоційно-правову культуру тощо. Зовнішньо вони виявляються через інформацію.

Щодо окремої особистості, у зв’язку з цим правову культуру можна поєднати з інформаційною культурою у категорії «інформаційно-правова культура». Для з’ясування сутності інформаційно-правової культури, її умовно можна поділити на внутрішню і зовнішню, як і інші види культури особистості.

Внутрішня сторона інформаційно-правової культури особистості охоплює позитивні психічні стани і процеси, які виражаються в інтелектуальній діяльності (аналітико-синтетичній чи евристичній діяльності): у процесі правового мислення, пошуку правової інформації для розв’язання юридичних казусів тощо.

Зовнішня сторона правової культури особистості набуває втілення в правомірній фізичній чи інформаційній діяльності, поведінці. Прояв зовнішньої сторони інформаційно-правової культури може мати різні форми. Разом із тим, внутрішня і зовнішня сторони інформаційно-правової культури дуже тісно взаємопов’язані, тобто об’єктивно утворюють єдине ціле, не можуть існувати одна без одної.

Інформаційно-правова культура відрізняється від правового безкультур’я у сфері інформаційних правовідносині його крайніх форм – правового нігілізму, протиправної діяльності та поведінки (правопорушень, злочинів). Особливу увагу слід звернути на таке соціальне явище, як правовий нігілізм.

Правовий нігілізм -це заперечення або ігнорування загальновизначених у суспільстві права, інших юридичних норм, негативне ставлення до них. Тобто через правовий нігілізм виявляється ігнорування одним суб’єктом суспільних відносин суб’єктивних прав і законних інтересів інших суб’єктів правовідносин, у тому числі держави і суспільства.

Правовий нігілізм можливий у двох формах:

• «чиновницький» – відомчо-адміністративний або на державному рівні (серед працівників органів державної влади, державних діячів, політиків, державних службовців);

• масовий соціальний нігілізм на побутовому рівні.

На державному рівні правовий нігілізмвиявляється, коли приймаються такі, що суперечать один одному, чи взагалі протиправні закони, укази, декрети, постанови, а також підзаконні нормативно-правові акти. Такі акти можуть ігнорувати суб’єктивні права, свободи й інтереси громадян та інших суб’єктів суспільних відносин тощо.

На побутовому рівні правовий нігілізмвиявляється, коли самі громадяни, керівники підприємств і організацій ігнорують прийняті органами державної влади закони і підзаконні нормативні акти. Причиною може бути гонитва «державних мужів» за кількістю прийнятих нормативно-правових актів як демонстрацією своєї чиновницької активності.

Все це виявляється в протиправній діяльності та поведінці, в різноманітних правопорушеннях: адміністративно-правових, цивільно-правових, трудових (дисциплінарних), кримінальних. Всі ці явища не можуть належати до правової культури, хоча можуть розглядатись як чинники антикультури чи ментальності окремих індивідів, організаційних структур, поганих звичаїв суспільного життя, які є чинниками для визначення правової ментальності окремих суб’єктів суспільних відносин.

Таким чином, відмежувавши інформаційно-правову культуру від правосвідомості, безкультур’я і правового нігілізму, можна дати її визначення.

Інформаційно-правова культура особистості -це відповідним чином історично сформована і закріплена в нормах приватного та публічного права множина знань, які виявляються в інформації, правомірній діяльності чи поведінці.

Вужчим за змістом щодо поняття «інформаційно-правова культура» можна вважати поняття «правова культура в умовах формування «кіберцивілізації» (правової е-культури) особистості.

Правова е-культура особистості – це відповідним чином історично сформована і закріплена в нормах приватного та публічного права множина знань, які виявляються в інформації, правомірній діяльності чи поведінці суб’єкта суспільних відносин, об’єктом яких є комп’ютерні техніка, технології, засоби електронної телекомунікації.

З погляду юридичної когнітології, інформаційно-правова культура набуває втілення у відповідній рефлексії суб’єкта суспільних правовідносин, у тому числі щодо інформації як об’єкта (предмета) правовідносин.

Сьогодні інформаційно-правова культура особистості -це позитивна частина правосвідомості та її прояв у правомірній діяльності, висловлюваннях і поведінці у глобальному кіберпросторі.

Інформаційно-правова культура суспільства також надзвичайно складний феномен. Вона пов’язана із суспільною правосвідомістю, з формами реалізації і застосування правових норм, зі станом законності та правопорядку, з правотворчою діяльністю, її інформаційним забезпеченням, з демократією, суспільною ментальністю тощо.

На суспільному рівні до структури інформаційно-правової культури входять всі позитивні правові явища, що набувають прояву у правовій інформації, в тому числі знання основ теорії права, системи права і системи законодавства, кращих здобутків теорії правотворення.

5. Сутність правового забезпечення формування інформаційної культури

Актуальність правового аспекту інформаційної культури визначається тим, що всі соціальні процеси – економічні, психологічні, інформаційні, технологічні та ін., що виникають, відбуваються і припиняються в суспільстві, державі потребують правового регулювання. Ці процеси з’являються, розвиваються, удосконалюються і відмирають чи ліквідуються у правовому середовищі (правовому полі), на його базі. При цьому виникає потреба урегулювання суспільних відносин з урахуванням необхідності визначення правил поведінки людей, співвідношення їхніх, потреб та інтересів з потребами та інтересами окремих соціальних корпорацій, суспільства, держави, міжнародного співтовариства.

З розширенням меж публічно-правового регулювання суспільних відносин відбуваються істотні зміни характеру і змісту правового регулювання. У науці та практиці з’явилося поняття «правове забезпечення суспільних інформаційних відносин».

Правове забезпечення суспільних інформаційних відносин – це діяльність відповідних суб’єктів суспільних відносин щодо формування комплексу норм правил поведінки, прав і обов’язків учасників у сфері суспільних інформаційних відносин.

Правові норми забезпечують відповідній соціальній системі нормативно-правовий статус, регулюють розробку, впровадження, ефективне функціонування та подальший розвиток суспільних інформаційних відносин згідно з поставленою метою.

Право як регулятор суспільних відносин можна охарактеризувати під різним кутом зору, з різних підходів, у різних аспектах. Категорію «право» можна розглядати у кількох аспектах: як інституціональний нормативний регулятор, як соціальну цінність, як управлінський засіб тощо.

Але слід пам’ятати, що право в соціологічному аспекті перш за все є регулятором поведінки людей. Тобто, виходячи з положень теорії гри, право визначає роль кожного учасника конкретної соціальної одиниці: людини, групи людей (корпорації) та інших соціальних утворень. Практична роль права полягає в тому, що воно є мірою юридичне дозволеної правомірної поведінки людей у конкретних соціальних утвореннях (сім’я, громада, колектив, суспільство, держава та ін.).

Відображаючи співвідношення потреб особи, суспільства, колективу (як форми корпорації), право є масштабом потрібної, бажаної поведінки, масштабом суспільної і державної дисципліни, об’єднувачем співвідношення потреб усіх членів суспільства в процесі життєдіяльності.

Право також визначає юридичні умови підтримання та охорони встановленого в державі правопорядку. Такі властивості права, як нормативність, інформативність, чітка визначеність, висока матеріальна і фінансова забезпеченість з боку держави, дають змогу широко використовувати його як засіб організації суспільних відносин. При реалізації суспільних відносин є потреби використання права, юридичних форм для розв’язання найрізноманітніших суспільних (економічних, політичних, культурних та ін.) проблем. До найважливіших проблем правового регулювання належать захист безпеки конституційного ладу як основи реалізації інтересів особи, суспільства, держави від будь-яких посягань, у тому числі у сфері інформаційної безпеки особи, суспільства, держави, світового співтовариства.

Щодо загально організаційного значення права, то цей його аспект як засобу забезпечення суспільних інформаційних відносин постійно зростає і зростатиме. Інформаційні суспільні відносини зумовлюють рівень всебічного розвитку виробничих сил, зрілості культури суспільних відносин, налагодження культури господарського механізму, що є критеріями визначення рівня сучасної інформаційної цивілізації певної країни. У комплексі це має утворювати зміст напрямку стратегічного курсу держави на перспективу і не може бути здійсненим без досконалого, науково обґрунтованого механізму правового регулювання.

Правове забезпечення електронно-обчислювальних (комп’ютерних) інформаційних систем як складових систем вищого порядку -соціального управління – вирішує взаємопов’язані й водночас відносно самостійні завдання. Серед цих завдань визначають такі:

• збирання та систематизація правової інформації щодо регулювання суспільних відносин у межах умовно визначених підсистем;

• визначення функцій, що мають виконуватися системою органів соціального управління;

• обсяг правової регламентації процесів створення, впровадження, експлуатації та удосконалення комп’ютерних автоматизованих інформаційних систем тощо.

Неврахування у минулому цих положень викликало низку проблем не тільки правового, а й організаційного та інженерно-технічного характеру.

На рівні правової доктрини у нашій країні визначено, що правові відносини в умовах інформатизації регламентуються як республіканськими органами державної влади, так і органами управління інших рівнів, у тому числі установ, організацій, підприємств.

У науковому і практичному аспектах значущість такого юридичного підходу зумовлена тим, що є можливість змістовніше зрозуміти роль права у використанні досягнень науково-технічного прогресу в різних сферах суспільної діяльності. Також є можливість побачити типове, універсальне у складі правового забезпечення будь-якої галузі суспільних відносин.

Нерідко правове забезпечення ігнорують, створюючи та розвиваючи автоматизовані (комп’ютерні) інформаційні системи в державному управлінні. У результаті, особливо у разі зміни кадрів, виникають проблеми забезпечення функціонування цих систем. Трапляються випадки, коли такі системи просто виключаються з інформаційних процесів державного управління. Система управління «скочується» до примітивних (паперових та ін.) технологій інформаційного забезпечення. Говорити сьогодні про якість функціонування такої системи управління марно.

Правовий аспект державного управління соціальними системами у контексті державної інформаційної політики складається, серед іншого, з визначення таких провідних компонентів:

- напрямків функціонування та розвитку соціальних систем;

- цілеспрямованого й упорядкованого їх формування.

Публічна урегульованість і порядок як такі необхідні для будь-якого соціального процесу, особливо, якщо він має набути суспільної стійкості та незалежності від простого випадку (маргінального фактора) чи свавілля окремих індивідів. Не є винятком й інформаційні правовідносини в умовах формування кіберцивілізації.

В основі правового регулювання як процесу лежить низка закономірностей, що виявляють себе як тенденції удосконалення регулювання суспільних відносин. В юридичній літературі обґрунтовано звертається увага також на те, що кожне історично визначене суспільство з метою уникнення можливих негативних для соціальної системи наслідків (неорганізованості чи надмірної регламентації) потребує чітко визначеної міри юридичного врегулювання. Таким чином, через право у соціальних процесах поряд з підвищенням конкретності та визначеності збільшується роль інформативності нормативного регулювання. Тобто через право орган управління соціальною системою інформує суб’єктів суспільних відносин про те, що необхідно робити, як робити, кому робити тощо.

Отже, розвиток соціального регулювання супроводжується формуванням відносно незалежних (від економічного базису, матеріального виробництва) регулятивних механізмів, які ускладнюються й удосконалюються у міру необхідності узгодження задоволення економічних, культурних та інших потреб, які виникають під час розвитку суспільства в цілому.

6. Світові ментальні системи культури права

У світі поширені різні правові системи регулювання. Кожна країна розробила та вдосконалила в ході історичного розвитку, з урахуванням його особливостей, менталітету народу, свою культурну систему права. Проте є дві найбільш поширені євроатлантичні системи, що сформувалися на засадах давньоримського права:

- англо-американська;

- європейська континентальна.

З проголошенням незалежності Україна постала перед вибором шляхів формування власної правової системи. Виникло питання, яку із зазначених моделей вибрати. Практика правотворення у нашій країні, зокрема на законодавчому рівні, пішла шляхом застосування у комплексі окремих здобутків англо-американської та європейської моделей. Наприклад, поряд із збереженою континентальною традицією кодифікації законодавства, з’явилася велика кількість спеціальних законів щодо сфер суспільних відносин. Не становить винятку й інформаційне законодавство. Відповідно, на розвиток цих законів органами державної виконавчої влади приймаються підзаконні нормативні акти.

Слід звернути увагу на те, що сам стан розвитку правового регулювання залежить також від двох важливих елементів: наявності та якості засобів регулювання і потреб об’єкта регулювання, тобто стану суспільних відносин, які необхідно упорядкувати.

Розгляд питання про роль права у формуванні інформаційної культури можна забезпечити такими взаємопов’язаними напрямками:

• якісною характеристикою права (щодо публічно-правового (державного) та приватно-правового регулювання);

• знанням його можливостей (зокрема на рівні державного права, його галузей);

• характеристикою відносин (зокрема тих, що виникають);

• характеристикою системи органів управління (їхніх юридичного статусу, функцій, повноважень);

• іншими чинниками.

У сучасних умовах роль права і культури регулювання суспільних інформаційних відносин значно підвищується, що зумовлено потребою чіткого упорядкування соціальних процесів з метою прискорення соціально-економічного розвитку.

З наукового погляду, цінність публічного (державного) права визначається тим, наскільки воно здатне задовольнити потреби суб’єкта суспільних відносин: індивіда, груп, держави, суспільства. Якщо публічне право не адекватно відображає суспільні відносини, то суб’єкти їх починають визначати і регулювати стосунки між собою на приватно-правовому рівні: шляхом правочинів, угод, договорів, звичаїв, норм професійної, ділової етики, суспільної моралі.

Право єднає діалектичне пов’язані, суперечливі тенденції, які складаються з необхідності забезпечення культури організованості, ментальності населення (дисципліни, свободи, активності, розуміння рівності людей тощо).

Право (і публічне, і приватне) можна розглядати як нормативний регулятор, який є критерієм юридичне правомірної та неправомірної поведінки і нормативною основою та гарантом суб’єктивних юридичних прав.

У цілому, з погляду теорії гіперсистем, право можна розглядати як розгалужену ієрархічну систему (гіперсистему) взаємопов’язаних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, їхні гарантії, широкий арсенал засобів та методів взаємодії в суспільних відносинах.

У когнітивному аспекті право формує у свідомості всіх суб’єктів суспільних відносин відповідні механізми регулювання співвідношення потреб та інтересів усіх учасників (суб’єктів) суспільних відносин. Воно, з одного боку, має стимулювати масову творчу активність окремих індивідів, відкрити простір для проявів ініціативи й самостійності, а з іншого — забезпечити високу організованість і чіткий порядок у суспільних відносинах.

Значущість ролі права як відображення державної політики реалізується через різні чинники системи правового регулювання, тобто шляхом реалізації системи правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне регулювання соціальних відносин.

Важливо зазначити, що здійснення можливостей права багато в чому залежить від комплексу об’єктивних і суб’єктивних факторів, які на практиці зумовлюють один одного. Серед цих факторів виділяють такі:

• досягнутий рівень економічного розвитку країни;

• стан ментальної культури – сприйнятливість певних груп населення країни до потреб у новаціях всієї соціальної системи, суспільства;

• рівень соціально-політичної та державницько-ідейної єдності членів суспільства;

• ступінь цивілізованої зрілості суспільних відносин;

• рівень правової культури громадян та керівників усіх ланок соціального управління, їхнє ставлення до закону, законності, діяльності юридичних інституцій;

• правова ментальність, що набуває втілення у виборі учасниками суспільних відносин як найбільш діючих засобів та методів дозволеної і не забороненої законодавством поведінки тощо.

На суспільні відносини щодо інформації цілком поширюються можливості чинників правового регулювання, які охоплюють такі головні юридичні засоби, як норми права, юридичні факти та інші аспекти застосування права. У правовому механізмі визначаються, зокрема, правовідносини як акти реалізації прав та обов’язків учасників суспільних відносин.

У такому аспекті слід зазначити, що важливою рисою правового регулювання суспільних інформаційних відносин є забезпечена нормами права бажана для суспільства стійкість, відносна стабільність конкретних соціальних зв’язків, у тому числі інформаційних. Таким чином, публічне (державне) право є межею між культурою і антикультурою суспільства, традиціями і новаціями.

Контрольні питання:

1. Сутність інформаційної культури.
2. Поняття інформаційної культури.
3. Культура поведінки у сфері інформаційних відносин.
4. Культура інформаційних потреб.
5. Інформаційно-правова культура.
6. Правова культура.
7. Правовий нігілізм.
8. Правове забезпечення формування інформаційної культури.
9. Світові ментальні системи культури права.