ПЛАН

1. Поняття та джерела міжнародного морського права.

2. Правовий режим внутрішніх, територіальних та архіпелажних вод, а також прилеглої зони.

3. Правовий режим відкритого моря.

4. Правовий режим морських проток.

5. Правовий режим виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу.

6. Правовий режим морського дна за межами національних юрисдикцій.

1. Поняття та джерела міжнародного морського права

Міжнародне морське право є однією з найдавніших галузей міжнародного права, що має свої корені ще в античному світі. Перші міжнародні норми морського права виникають тоді, коли держави починають використовувати морські простори для різних потреб (мореплавання, добування живих та неживих ресурсів тощо). Під час цієї діяльності держави вступають між собою у відносини, які і є предметом регулювання міжнародного морського права.

Міжнародне морське право – це сукупність міжнародно-правових норм, що визначають правовий режим морських просторів та регулюють міжнародні відносини з приводу їх використання.

Тривалий час ця галузь міжнародного права розвивалася як звичаєве право. Звичай не втратив свого значення в регулюванні міжнародних морських відносин і сьогодні, однак поступився своєю головною роллю міжнародним договорам. Переважна більшість цих договорів має універсальний характер і представляє собою кодифіковані міжнародно-правові документи.

Перша кодифікація міжнародного морського права відбулася в 1958 р. в Женеві на І Конференції ООН з морського права, коли були прийняті такі конвенції:

· Про відкрите море;

· Про територіальне море і прилеглу зону;

· Про континентальний шельф;

· Про риболовство і охорону живих ресурсів моря.

В результаті було кодифіковано низку принципів і норм морського права, що мали звичаєву основу, зокрема, принцип свободи мореплавання; свободи риболовства; прокладки кабелів та трубопроводів; польотів над відкритим морем; право мирного проходу іноземних держав через відкрите море тощо.

Зазначені конвенції зберігають юридичну силу і сьогодні для держав, що надали згоду на їх обов’язковість. Положення конвенцій в частині закріплених у них загальновизнаних норм міжнародного права повинні поважатися й іншими державами. Однак історичний розвиток, перш за все, поява багатьох нових самостійних країн, що розвиваються, науково-технічний прогрес та ін., зумовили необхідність формування нового міжнародного морського права. Крім того, на І Конференції з морського права не були вирішені з достатньою визначеністю такі питання створення і межі риболовних зон, переважні права прибережної держави щодо добування морських ресурсів та ін. ІІ Конференція ООН з морського права, що відбувалася в 1960 р. не була вдалою і не досягла поставленої мети – модернізації міжнародного морського права.

ІІІ Конференція тривала з 1973 по 1982 рр. і завершилася прийняттям Конвенції ООН з морського права 1982 р., яку підписали представники 159 суб’єктів міжнародного права. Конвенція набрала чинності в 1994 р. Україна ратифікувала її Законом від 03.06.1999 р. № 728-XIV. Конвенція представляє собою великий кодифікований документ, який місить більше 300 статей та 9 додатків і регулює майже всі питання використання морських просторів. Конвенція 1982 р. підтвердила і істотно доповнила положення конвенцій 1958 р. Зокрема, було визначено статус міжнародного району морського дна за межами континентального шельфу та режим розробки його ресурсів; введено нові види морських просторів: виключна економічна зона та архіпелажні води; розроблено інститут транзитного проходу суден через міжнародні протоки, які перекриваються територіальними водами держав та ін.

Незважаючи на прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 р., роль Женевських конвенцій 1958 р. як джерела міжнародного морського права не зменшується, оскільки досить значна кількість держав, в т.ч. і найбільша моська держава світу – США, Конвенцію 1982 р. не ратифікували, тому відносини з ними регулюються саме Женевськими конвенціями.

До джерел міжнародного морського права відносяться також Конвенція про міжнародні правила попередження зіткнень суден 1972 р.; Міжнародна конвенція про охорону людського життя на морі 1974 р; Міжнародна конвенція про пошук та спасіння на морі 1979 р. та ін.

Держави укладають також локальні багатосторонні чи двосторонні угоди з окремих питань використання і охорони моря. Наприклад, Декларація про континентальний шельф Балтійського моря 1968 р., Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 р., Угода про збереження китоподібних Чорного моря, Середземного моря та прилеглої акваторії Атлантичного океану 1996 р. та ін.

2. Правовий режим внутрішніх, територіальних та архіпелажних вод, а також прилеглої зони

Внутрішні морські води – це частина території прибережної держави, яка представляє собою водний простір, розташований між береговою лінією і вихідними лініями, від яких обчислюється ширина територіальних вод.

До внутрішніх вод прибережної держави належать:

· морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря;

· води портів, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, що найбільше виступають у бік моря;

· води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать прибережній державі, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль;

· води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що історично належать прибережній державі.

Правовий режим внутрішніх морських вод визначається як міжнародно-правовими актами, так і внутрішнім законодавством, оскільки внутрішні води є повноцінною територією держави. Винятково законами держави визначається порядок мореплавання і риболовства в територіальних водах. Іноземцям заборонено займатися в них будь-якими промислами чи дослідною діяльністю без спеціального дозволу.

Прибережна держава визначає порядок заходу іноземних суден до внутрішніх вод, правила їх перебування в цих водах. Як правило, цей порядок має дозвільний характер (крім випадків вимушеного заходу внаслідок стихійного лиха, а також заходу до вод відкритих портів). Однак держава не має права стягувати з іноземного судна плату за перебування в порту, плата може стягуватися лише за конкретні послуги, наприклад лоцманську проводку, ремонтні роботи тощо. При цьому на цивільні (невійськові) судна розповсюджується цивільно-правова юрисдикція прибережної держави (органи судової влади може розглядати позови проти іноземних суден, можуть затримувати судно в інтересах забезпечення позову), адміністративна ( в плані здійснення санітарного, митного, міграційного контролю) та кримінальна (хоча, як правило, якщо злочин, вчинений на іноземному судні, не зачіпає інтересів прибережної держави, і її правоохоронні органи не втручаються в справу).

Військові кораблі іноземних держав вони можуть заходити у внутрішні води держав за наявності дозволу, за запрошенням або з попереднім повідомленням (в залежності від міжнародних домовленостей та вимог національного законодавства). Вони користуються недоторканністю і не підпадають під юрисдикцію прибережної держави, однак теж повинні додержуватися законів і правил, встановлених прибережною державою. У випадку їх порушення судном або членом екіпажу судно може бути примушене залишити внутрішні та (або) територіальні води держави.

Територіальне море (або територіальні води) – це морський пояс, який розташований вздовж берега, а також за межами внутрішніх (а для держав-архіпелагів – архіпелажних вод), на який розповсюджується суверенітет прибережної держави.

До територіального моря належать прибережні морські води шириною до 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах прибережної держави, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують точки, які найбільш виступають в бік відкритого моря.

Вихідною лінією для вимірювання ширини територіального моря є лінія найбільшого відпливу вздовж берега. Якщо берегова лінія нерівна, хвиляста, або поблизу берега є значна кількість островів, то вихідна лінія з’єднує точки, що найбільш виступають в бік відкритого моря. Протягом ХІХ – початку ХХ ст. склалася звичаєва норма, згідно з якою ширина територіального моря може коливатися від 3 до 12 морських миль. На рівні договору питання про межу територіального було вперше вирішене у конвенції 1982 р., яка встановила, що кожна держава має право встановлювати ширину територіального моря не більш як 12 морських миль.

Зовнішня межа територіальних вод є морським державним кордоном відповідної держави. Суверенітет прибережної держави розповсюджується як на морський простір територіальних вод, так і на надра морського дна в їх межах та на повітряний простір над ними. Однак суверенітет держави обмежується щодо права іноземних морських суден користуватися мирним проходом через територіальні води інших країн.

Мирний прохід – це плавання суден з метою перетнути територіальне море без заходу до внутрішніх вод або пройти у внутрішні води чи вийти з них.

Прохід вважається мирним, якщо іноземне судно не порушує мир, порядок і безпеку прибережної держави. Прохід має бути безперервним, зупинки та стоянки можливі тоді, коли вони є звичайними за умовами плавання, або стали результатом дії непереборної сили, чи коли необхідно надати допомогу. Підводні човни мають проходити у надводному стані. Прибережна держава має право тимчасово призупинити прохід у разі коли це необхідно з міркувань безпеки, однак таке призупинення має стосуватися суден всіх іноземних держав без дискримінації.

Іноземні судна при здійсненні мирного проходу повинні додержуватися правил, встановлених міжнародним правом і законодавством прибережної держави щодо безпеки судноплавства, збереження ресурсів, охорони морського середовища, морських наукових досліджень, а також митного, санітарного, фіскального та імміграційного режимів. До суден-порушників можуть бути застосовані заходи, необхідні для припинення правопорушення і притягнення правопорушника до відповідальності.

Кримінальна юрисдикція прибережної держави не повинна розповсюджуватися на борт іноземного судна за винятком випадків, коли наслідки злочину поширюються на прибережну державу, якщо злочин порушує спокій у країні або порядок в територіальних водах, якщо капітан судна, дипломатичний агент або консул держави прапору звернувся до місцевої влади з проханням надати допомогу; якщо такі заходи необхідні для попередження незаконної торгівлі наркотичними чи психотропними речовинами.

Цивільна юрисдикція прибережної теж не розповсюджується на іноземне судно, крім випадків, коли зобов’язання виникли у судна під час або для такого проходу.

Військові кораблі користуються правом мирного проходу і володіють повним імунітетом від юрисдикції прибережної держави у територіальних водах. Якщо іноземний військовий корабель не додержується правил та законів прибережної держави і ігнорує звернуту до нього вимогу про їх дотримання, прибережна держава вправі вимагати від нього негайно покинути територіальне море.

Архіпелажні води (води держав архіпелагів: Індонезії, Філіппін, Фіджі та ін.) – складаються з вод, розташованих між островами, що входять до складу держави-архіпелагу, що відмежовуються від інших морських просторів прямими вихідними лініями, що з’єднують найбільш віддалені точки островів і рифів архіпелагу.

Довжина таких ліній не повинна перевищувати 100 морських миль і 3% таких ліній можуть мати максимальну довжину 125 морських миль. Від цих ліній вимірюється ширина територіальних вод держави-архіпелагу. Співвідношення площ води і суші в межах архіпелагу має бути від 1:1 до 9:1. На архіпелажні води, їх дно та надра поширюється суверенітет держави. Судна іноземних держав користуються правом мирного проходу через ці води. Якщо ж через ці води проходять загальновизнані морські шляхи, то здійснюється право архіпелажного проходу – тобто нормального судноплавства з метою швидкого і безперервного транзиту з однієї частини відкритого моря до іншої через визначений архіпелажною державою морський коридор шириною 50 морських миль.

Мал. 1. Архіпелажні води

Прибережні держави наділені правом встановлювати за межами свого територіального моря з метою здійснення контролю за іноземними суднами в частині дотримання ними імміграційних, митних, фіскальних і санітарних правил особливу прилеглу зону.

Прилегла зона – це частина морського простору шириною до 24 морських миль, що відраховується від тих же ліній, що й територіальне море, і встановлюється прибережною державою з метою здійснення контролю за іноземними суднами в частині дотримання ними імміграційних, митних, фіскальних і санітарних правил.

Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох морських миль, які відраховуються від тих же вихідних ліній, що і територіальне море, тобто власна ширина прилеглої зони за зовнішньою межею територіального моря складатиме дванадцять морських миль.

В межах прилеглої зони здійснюється адміністративна юрисдикція прибережної держави. Військові судна прибережної держави у випадку, якщо є достатні підстави вважати, що іноземне судно порушило закони і правила цієї держави, можуть здійснювати переслідування такого судна по гарячих слідах (англ. „hot pursuit”; фр. „droit de poursuite”), причому переслідування повинно бути почато не пізніше моменту знаходження судна-порушника до прилеглої зони. Переслідування має бути безперервним і, якщо воно не завершилося затриманням переслідуваного судна, має закінчитися, коли судно-правопорушник досягне територіального моря іноземної прибережної держави

3. Правовий режим відкритого моря

Відкрите море – це сукупність просторів морів та океанів, які знаходяться які не входять до складу територіальних вод якої-небудь держави і знаходяться за зовнішньою межею територіальних вод.

Відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, всі держави мають право користуватися відкритим морем в мирних цілях на засадах рівності (свобода мореплавства, польотів, наукових досліджень і т.д.). Відкрите море резервується для мирних цілей. Жодна держава не має права претендувати на підпорядкування якої-небудь частини відкритого моря своєму суверенітету.

Відповідно до ст. 87 Конвенції 1982 р. всі держави (у тому числі і такі, що не мають виходу до моря) мають у відкритому морі право на:

· свободу судноплавства;

· свободу польотів;

· свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;

· свободу рибальства;

· свободу створювати штучні острови і інші споруди та установки, не заборонені міжнародним правом;

· свободу наукових досліджень.

Вказаний перелік не є виключним.

У відкритому морі судно підкоряється юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Винятки із цього правила встановлюються міжнародними договорами. Так, що військовий корабель має права піддавати огляду іноземне торгове судно, якщо є підстави підозрювати, що судно займається піратством або работоргівлею, або воно має ту ж національність, що і даний військовий корабель, хоча на ньому піднятий іноземний прапор,

Кожна держава визначає умови надання своєї національності судам, правила реєстрації судів на його території і права судна плавати під його прапором. При цьому кожна держава веде реєстр суден, приймає юрисдикцію над кожним судном, що плаває під його прапором, і над його екіпажем, а також забезпечує контроль придатності судів до плавання та безпеку мореплавства, запобігає аваріям.

Ні арешт, ні затримання судів не можуть бути проведені у відкритому морі за розпорядженням інших органів влади, крім органів влади держави прапора судна (за винятком випадків переслідування судна „по гарячих слідах”). Таке переслідування іноземного судна може бути зроблено, якщо компетентні органи прибережної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони і правила цієї держави. Переслідування повинне розпочатися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, в територіальному морі або в прилеглій зоні переслідуючої держави, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони лише за умови, що воно є безперервним. Право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить в територіальне море своєї країни або третьої держави. Переслідування повинно бути почато після подачі зорового або світлового сигналу. Переслідування може здійснюватися лише військовими кораблями або військовими літальними апаратами, або судами і апаратами, що перебувають на урядовій службі (наприклад, поліцейськими) і спеціально на це уповноваженими. Право переслідування не може здійснюватися відносно військових, поліцейських та митних кораблів.

 4. Правовий режим морських проток

Міжнародна протока – це природний морський прохід, що сполучає райони одного і того ж моря або моря і океани між собою.

Конвенція ООН по морському праву 1982 р. встановила такі види проток, використовуваних для міжнародного судноплавства:

· протоки між однією частиною відкритого моря або економічної зони, в яких будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу в цілях безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку;

· протоки між островом і континентальною частиною прибережної держави, в яких застосовується право мирного проходу як для транзиту, так і для заходу в територіальні і внутрішні води;

· протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, в яких також застосовується право мирного проходу;

· протоки, правовий режим в яких регулюється спеціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.).

Право транзитного проходу через міжнародну протоку означає право здійснення свободи судноплавства і польоту з метою безперервного і швидкого транзиту через протоку. Прибережна держава (держави) не вправі скасовувати чи обмежувати право транзитного проходу. Зі свого боку, судна і літальні апарати при здійсненні даного права зобов’язані дотримуватися загальноприйнятих правил, процедур і практик, що стосуються безпеки на морі, скорочення і запобігання забруднення із суден, а також діючих правил польотів і використання радіочастот, виділених для передачі сигналів лиха.

Загальна вимога до судів і літальних апаратів, що здійснюють транзитний прохід у міжнародній протоці, полягає в тому, що вони повинні утримуватися від будь-якої погрози силою або її застосування проти прибережних держав, а також від будь-якої іншої діяльності, не властивої звичайному порядку транзитного проходу, крім випадків дії випадків, спричинених лихом або обставинами непереборної сили.

Держави, що межують з міжнародною протокою, мають право в межах, передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний прохід судів і літальних апаратів через протоку, зокрема, встановлювати правила відносно:

· безпеки судноплавства;

· запобігання забрудненню з судів;

· недопущення рибальства;

· навантаження і розвантаження товарів, посадки і висадки осіб тощо.

Режим чорноморських проток (протоки Босфор, Дарданелли та Мармурове море) визначається Конвенцією про режим проток 1936 р. Торгові судна у мирний час мають право вільно проходити через ці протоки у будь-який час доби. Такий же принцип діє і під час війни, якщо Туреччина не бере в ній участі, а якщо Туреччина є стороною у війні – свобода проходу зберігається для торгових суден третіх держав. Військові кораблі чорноморських держав у мирний час користуються повною свободою проходу через чорноморські протоки, а для військових суден інших держав встановлено суттєві обмеження по тоннажу (не більше 15 тис. тонн) та по строку перебування у Чорному морі (не більше 21 дня). У випадку війни Туреччина закриває свої протоки для суден усіх держав, які беруть у ній участь.

Режим Керченської протоки визначається Договором між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 2003 р. Ст. 1 цього Договору встановлює, що Азовське море та Керченська протока історично є внутрішніми водами України і Російської Федерації; Азовське море розмежовується лінією державного кордону між Сторонами; врегулювання питань, що відносяться до акваторії Керченської протоки, здійснюється за угодою між Сторонами. Фактично, Договір створює підстави розглядати Азовське море та Керченську протоку як внутрішні води України та Росії. Юридичний статус Керченської протоки має похідний характер щодо статусу Азовського моря, тому води Керченської протоки також мають розглядатися як історично внутрішні води цих держав. Договір 2003 р. встановлює наступні елементи режиму використання Керченської протоки:

· торгівельні судна та військові кораблі, а також інші державні судна під прапором України або Російської Федерації, що експлуатуються в некомерційних цілях, користуються в Керченській протоці свободою судноплавства;

· торгівельні судна під прапорами третіх держав можуть проходити Керченською протокою, якщо вони прямують до українського чи російського порту або повертаються з нього;

· військові кораблі або судна третіх держав, що експлуатуються в некомерційних цілях, можуть проходити Керченською протокою, якщо вони прямують з візитом чи діловим заходженням до порту однієї із Сторін за погодженням з іншою Стороною.

5. Правовий режим виключної економічної зони і континентального шельфу

Питання про створення виключної економічної зони за межами територіального моря в прилеглому безпосередньо до нього районі відкритого моря виникло на межі 60-70 рр. ХХ століття. Ініціатива його постановки виходила від країн “третього світу” які вважали, що в умовах величезного технічного та економічного переважання розвинених країн принцип свободи рибальства та добування мінеральних ресурсів у відкритому морі не відповідає їх інтересам. Цей принцип, з позицій країн, що розвиваються, вигідний лише розвиненим морським державам (які мають сучасний риболовний флот, необхідні технічні, економічні та інші можливості), а, отже, несумісний з ідеєю справедливого та рівного економічного правопорядку в міжнародних відносинах.

Після певного періоду заперечень та коливань, великі морські держави прийняли в 1974 р. концепцію виключної економічної зони за умови вирішення гострих питань морського права на взаємоприйнятній основі. В результаті багаторічних зусиль названа концепція втілилися у Конвенції ООН з морського права. В Україні прийнято Закон “Про виключну (морську) економічну зону України”, від 16.05.1995 р., який базується на положеннях Конвенції ООН по морському праву 1982 року і визначає правовий режим виключної (морської) економічної зони України.

Виключна економічна зона – це особливий район, який знаходиться за межами територіального моря, прилягає до нього та підпадає під особливий правовий режим, згідно з яким встановлюються права і юрисдикція прибережної держави та права і свободи інших держав.

Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Виключна економічна зона, так само як і континентальний шельф, є специфічним видом території у міжнародному праві. Це територія зі змішаним правовим режимом, вона не включається до складу території прибережної держави. Однак прибережна держава має у цій зоні певні суверенні права цільового характеру, обсяг і межі яких визначається Конвенцією.

Ці суверенні права стосуються розвідування, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також щодо управління цими ресурсами, та інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони, таких як виробництво енергії шляхом використання води, течій і вітру.

Прибережна держава у виключній економічній зоні також розповсюджує свою юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, ведення морських наукових досліджень, захисту і збереження морського середовища.

Конвенція детально регулює порядок здійснення кожного з названих прав. Так, ст. 60 вказує на виключне право прибережної держави щодо створення штучних островів та інших споруд і установок у виключній економічній зоні, а також надання дозволу на їх створення, експлуатацію і використання іншими державами. Прибережна держава має виключну юрисдикцію над такими штучними островами, установками і спорудами, в тому числі юрисдикцію щодо митних, фіскальних, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил стосовно безпеки.

Про створення таких штучних островів, установок або споруд повинно даватися відповідне повідомлення, а постійні засоби попередження про їх наявність повинні утримуватися у справному стані. Будь-які покинуті установки або споруди, або ті, що більше не використовуються, мають бути прибрані з метою забезпечення безпеки судноплавства з урахуванням загальноприйнятих міжнародних стандартів, Прибережна держава може там, де це необхідно, встановлювати навколо таких штучних островів, установок і споруд розумні зони безпеки, в яких вона може вживати належних заходів для забезпечення безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок і споруд. Ширина зон безпеки визначається прибережною державою з урахуванням міжнародних стандартів. Ці зони встановлюються таким чином, щоб вони розумно співвідносились з характером і функцією штучних островів, установок або споруд і не простягались навколо них більше ніж на 500 метрів, які відмірюються від кожної точки їхнього зовнішнього краю, за винятком випадків, коли це дозволено загальноприйнятими міжнародними стандартами або рекомендовано компетентною міжнародною організацією. Про довжину зон безпеки дається відповідне повідомлення.

Всі судна повинні поважати ці зони безпеки і дотримуватися загальноприйнятих міжнародних стандартів щодо судноплавства поблизу штучних островів, установок, споруд і зон безпеки. Штучні острови, установки і споруди та зони безпеки навколо них не можуть встановлюватися, якщо це може створити перешкоди для використання визнаних морських шляхів, які мають істотне значення для міжнародного судноплавства. Такі штучні об`єкти не мають статусу островів. Вони не мають свого територіального моря, і їх наявність не впливає на визначення меж територіального моря, виключної економічної зони або континентального шельфу.

Прибережна держава визначає допустимий вилов живих ресурсів у своїй виключній економічній зоні, з урахуванням наявних найбільш достовірних даних забезпечує, щоб живі ресурси у виключній економічній зоні не наражалися на небезпеку в результаті надмірної експлуатації. Прибережна держава та компетентні міжнародні організації, субрегіональні, регіональні чи всесвітні, залежно від обставин, співробітничають для досягнення цієї мети.

Прибережна держава визначає свої можливості промислу живих ресурсів виключної економічної зони. Якщо держава не має можливості виловити весь допустимий вилов, вона шляхом угод та інших домовленостей надає іншим державам доступ до залишку допустимого вилову. Без згоди прибережної держави ніхто не може добувати живі ресурси у виключній економічні зоні.

Громадяни інших держав, які ведуть рибний промисел у виключній економічній зоні, повинні дотримуватися заходів по збереженню та інших положень і умов, встановлених у законах і правилах даної прибережної держави. Ці закони і правила повинні відповідати Конвенції і можуть стосуватися, зокрема, наступного:

· ліцензування рибалок, рибальських суден і обладнання, включаючи стягнення зборів та інші форми оплати, які по відношенню до прибережних держав, що розвиваються, можуть являти собою адекватну компенсацію у вигляді коштів, обладнання і технології, що стосуються рибної промисловості;

· визначення видів, які можуть виловлюватися, встановлення квот вилову;

· регулювання сезонів і районів рибного промислу, видів, розмірів і кількості знаряддя вилову, а також типів, розмірів і кількості рибальських суден, які можуть бути використані;

· встановлення віку і розміру риби та інших видів, які можуть виловлюватися;

· проведення з дозволу і під контролем прибережної держави певних програм рибогосподарських досліджень і регулювання проведення таких досліджень, включаючи взяття проб виловів, використання проб і подання пов’язаних з цим наукових даних;

· розміщення прибережною державою спостерігачів або стажистів на борту таких суден тощо. Прибережні держави відповідним чином повідомляють про закони і правила щодо збереження живих ресурсів і управління ними.

Прибережна держава на здійснення своєї юрисдикції має право регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження у своїй виключній економічній зоні. Іншими державами такі дослідження проводяться лише з дозволу прибережної держави. Держави та міжнародні організації, які здійснюють дослідження у виключній економічній зоні зобов`язані забезпечити право прибережної держави взяти участь у морському науково-дослідному проекті, а також надати, на її прохання інформацію про результати дослідження.

Прибережна держава при здійсненні у виключній економічній зоні своїх прав і виконанні своїх обов’язків за Конвенцією відповідним чином враховує права та обов’язки інших держав.

Інші держави, як морські, так і ті, що не мають виходу до моря користуються у виключній економічній зоні свободами судноплавства і польотів, прокладення підводних кабелів і трубопроводів та іншими правомірними з точки зору міжнародного права видами використання моря, пов’язаними з експлуатацією суден, літальних апаратів і підводних кабелів і трубопроводів. Тобто, у виключні й економічній зоні іншими державами реалізуються передбачені Конвенцією свободи відкритого моря, за винятком конкретних, прямо передбачених для виключної економічної зони обмежень.

Прибережна держава на здійснення своїх суверенних прав на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів і управління ними у виключній економічній зоні може вживати таких заходів, включаючи огляд, інспекцію, арешт і судовий розгляд, які можуть бути необхідними для забезпечення дотримання законів і правил, прийнятих нею відповідно до Конвенції.

У разі арешту або затримання іноземного судна прибережна держава негайно повідомляє державу прапора відповідними каналами про вжиті заходи і про будь-яке наступне покарання. Заарештоване судно і його екіпаж звільняються негайно після надання розумної застави або іншого забезпечення.

Покарання, що накладаються прибережною державою за порушення законів і правил рибальства у виключній економічній зоні, не можуть включати тюремне ув’язнення, за відсутністю домовленості заінтересованих держав про інше, або будь-яку форму особистого покарання.

Правове поняття континентального шельфу не співпадає з його геоморфологічною характеристикою. За своєю будовою (рельєфом) морське дно має такі частини, як підводна окраїна материка та ложе океану. Підводна окраїна, в свою чергу, включає материкову мілину, материковий схил та материкове підніжжя. Таким чином, шельф – це мілина, яка оточує материк до різкої зміни рельєфу морського дна, тобто до його схилу. Глибини зовнішньої межі шельфу звичайно складають 100-200 м, але в окремих районах вони можуть бути й значно більшими – до 1500 – 2000 м.

Правове визначення континентального шельфу та характеристика його правового режиму містяться у Конвенції про континентальний шельф 1958 р. і в частині VІ Конвенції ООН з морського права 1982 р. До континентального шельфу прибережної держави входять морське дно i надра підводних районів, що простягаються за межі її територіального моря на всій довжині природного продовження її сухопутної території до зовнішніх меж підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань.

В тих випадках, коли підводна окраїна материка простягається більш, ніж на 200 морських миль, його ширина визначається з урахуванням місцезнаходження та дійсної протяжності шельфу. Проте в усіх випадках зовнішні межі континентального шельфу повинні знаходитися не далі 350 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати (лінії, що з’єднує глибини у 2500 метрів).

Відповідно до Конвенції створено Комісію з кордонів континентального шельфу. Межі континентального шельфу, встановлені прибережною державою на підставі рекомендацій комісії є остаточними та загальнообов’язковими.

Прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою його розвідування i розробки його природних ресурсів. Ці права є винятковими в тому розумінні, що якщо прибережна держава не здійснює розвідування континентального шельфу або не розробляє його природні ресурси, ніхто не може робити цього без ясно висловленої згоди прибережної держави. Права прибережної держави на континентальний шельф не залежать від ефективної або неефективної експлуатації нею шельфу або від прямої про це заяви.

Природні ресурси континентального шельфу включають мінеральні та інші неживі ресурси морського дна i його надр, а також живі організми, що належать до „сидячих видів”, тобто організми, які в період, коли можливий їх промисел, або перебувають у нерухомому стані на морському дні або під ним, або не здатні пересуватися інакше, як перебуваючи у простійному фізичному контакті з морським дном або його надрами.

Права прибережної держави на континентальний шельф не зачіпають правового статусу покриваючих вод i повітряного простору над цими водами. Здійснення прав прибережної держави стосовно континентального шельфу не повинно перешкоджати судноплавству та обмежувати інші права i свободи інших держав.

Усі держави мають право прокладати підводні кабелі i трубопроводи на континентальному шельфi. За умови дотримання права прибережної держави вживати розумних заходів для розвідування континентального шельфу, розробки його природних ресурсів i відвернення, скорочення i збереження під контролем забруднення від трубопроводів ця держава не може перешкоджати прокладенню або підтриманню у справному стані таких кабелів або трубопроводів. Визначення траси для прокладення таких трубопроводів на континентальному шельфі здійснюється за згодою прибережної держави.

Прибережна держава має право визначати умови прокладення кабелю або трубопроводів, що проходять по її території або в територіальному морі, або її юрисдикцію стосовно кабелів i трубопроводів, прокладених або використовуваних у зв’язку з розвідуванням її континентального шельфу, розробкою її ресурсів або експлуатацією штучних островів, установок або споруд під її юрисдикцією.

Під час прокладення підводних кабелів і трубопроводів держави належним чином враховують уже прокладені кабелі і трубопроводи. Зокрема, не повинні погіршуватись можливості ремонту існуючих кабелів і трубопроводів.

Прибережна держава має виняткове право дозволяти i регулювати бурильні роботи на континентальному шельфі з будь-якою метою.

Наукові дослідження на континентальному шельфі в межах 200 морських миль можуть проводитися теж лише за згоди прибережної держави. Однак вона не може за власним розсудом відмовити іншим країнам у наданні такої згоди, за винятком тих районів, в яких нею ведуться або будуть проводитися операції по детальній розвідці природних ресурсів.

Як правило, прибережні держави регламентують розвідку та розробку природних ресурсів на континентальному шельфі шляхом видання національних законів та інших правил, які повинні відповідати нормам міжнародного морського права.

6. Правовий режим морського дна за межами національних юрисдикцій

Дно морів та океанів розглядалося раніше як складова частина відкритого моря. Так, Конвенція про відкрите море 1958 р. не містить жодних спеціальних положень щодо цього питання. Однак, в результаті науково-технічного прогресу, доступними для експлуатації стали не тільки природні ресурси континентального шельфу, але й глибоководні запаси мінералів, котрі знаходяться на морському дні та в його надрах за межами континентального шельфу. Такі можливості використання дна і його надр поставили питання про необхідність особливої правової регламентації цієї діяльності.

В 1967 р. за рішенням Генеральної Асамблеї ООН було створено Комітет по мирному використанню дна морів та океанів за межами національної юрисдикції. На нього була покладена підготовка ІІІ Конференції ООН з морського права, на якій, серед інших питань, розглядався та був визначений правовий режим морського дна. Цей режим зафіксований у частині ХІ Конвенції ООН з морського права 1982 р.

Конвенція позначає дно морів та океанів, а також його надра за межами національних юрисдикцій терміном “Район”.

Конвенція проголошує, що Район та його ресурси є загальною спадщиною людства. Жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права або здійснювати їх відносно будь- якої частини Району чи його ресурсів, і жодна держава, фізична або юридична особа не може привласнювати яку би то не було їхню частину. Ніякі претензії такого роду або здійснення суверенітету або суверенних прав і ніяке таке привласнення не визнаються. Усі права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Міжнародний орган по морському дну. Цей Орган організує і контролює діяльність в Районі.

Діяльність у Районі здійснюється, як це конкретно передбачається в цій Конвенції, на благо всього людства, незалежно від географічного положення держав, як прибережних, так і таких, що не мають виходу до моря, із особливим урахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, та народів, які не досягли повної незалежності або іншого статусу самоврядування, визнаних Організацією Об’єднаних Націй згідно з резолюцією. Орган забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, отримуваних від діяльності в Районі, через будь-який відповідний механізм на недискримінаційній основі.

Район відкритий для використання виключно в мирних цілях усіма державами як прибережними, так і тими, що не мають виходу до моря, без дискримінації.

Добування ресурсів у Районі має здійснюватися самим Органом через своє Підприємство, а також „в асоціації з Органом” державами-учасницями Конвенції, державними підприємствами, або фізичними чи юридичними особами, які мають громадянство держав-учасниць чи знаходяться під їх ефективним контролем (так звана „паралельна” система розробки ресурсів Району).

Орган може здійснювати морські наукові дослідження відносно Району і його ресурсів та може укладати контракти з цією метою. Орган сприяє проведенню морських наукових досліджень у Районі та заохочує їх, а також координує і поширює результати таких досліджень і аналізів, коли вони стають доступними.

Держави-учасниці можуть здійснювати морські наукові дослідження у Районі. Держави-учасниці сприяють міжнародному співробітництву в проведенні морських наукових досліджень у Районі шляхом участі в міжнародних програмах та заохочення співробітництва у проведенні морських наукових досліджень спеціалістами різних країн і Органу; забезпечення розробки програм через Орган або інші міжнародні організації залежно від обставин на благо держав, що розвиваються, та найменш розвинених у технічному відношенні держав з метою зміцнення їхнього дослідницького потенціалу підготовки їх кадрів та персоналу Органу у галузі методів дослідження та застосування результатів досліджень сприяння використанню їхнього кваліфікованого персоналу.

Відповідно до Конвенції стосовно діяльності в Районі вживаються заходи, необхідні для забезпечення ефективного захисту морського середовища від шкідливих для нього наслідків, які можуть виникнути в результаті такої діяльності. З цією метою Орган приймає відповідні норми, правила і процедури, зокрема для відвернення, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища та інших небезпек для нього, у тому числі узбережжя; відвернення порушень екологічної рівноваги морського середовища, приділяючи особливу увагу необхідності захисту морського середовища від шкідливих наслідків таких видів діяльності як буріння, драгування, виймання ґрунту, видалення відходів, будівництво та експлуатація або технічне обслуговування установок, трубопроводів й інших пристроїв, пов’язаних з такою діяльністю; захисту і збереження природних ресурсів Району та відвернення шкоди флорі і фауні морського середовища.

Важливим елементом встановленого у Конвенції правового режиму морського дна та його надр були її положення щодо врахування вимог країн, які розвиваються про необхідність на сучасному етапі міжнародного розвитку реального сприяння підйому їх економіки та життєвого рівня народів цих країн за рахунок природних багатств величезного Району. Цій меті значною мірою мало слугувати створення Органом потужного Підприємства, яке повинне було стати основною структурою для підготовки країн, що розвиваються до безпосередньої участі в експлуатації морських ресурсів і отриманні ними інших вигод та доходів.

Конвенція зобов’язала учасників виділяти одну з зарезервованих за ними ділянок для організації разом з Підприємством виробництва, що фінансуватиметься за рахунок держави, яка виділила ділянку. Держави-учасниці, крім того, мали співробітничати з Органом з метою сприяння передачі країнам, які розвиваються, і Підприємству технологій та наукових знань, щодо діяльності в Районі, щоб всі держави могли отримати від цього вигоду. Діяльність по експлуатації ресурсів Району повинна була здійснюватися з урахуванням інтересів країн-експортерів, які добувають на суші ті корисні копалини, котрі будуть розроблятися у Районі. Для вирішення цього завдання Конвенцією передбачалося заснування системи компенсацій країнам, економіка яких постраждала б у результаті інтенсивного добування корисних копалин в глибинних частинах морського дна та насичення ними ринку, що потягло б падіння цін на них.

Щоб не допустити монополізації ресурсів Району, конвенція передбачила обмеження кількості ділянок, які могли бути у користування однієї держави, та встановлення максимальних рівнів добування корисних копалин.

Ці та інші аналогічні за змістом положення Конвенції викликали незадоволення розвинених індустріальних держав, перш за все, США, а також Великобританії, Німеччини, Італії, Нідерландів, Бельгії та Японії. За думкою цих країн, встановлений частиною ХІ Конвенції правовий режим Району створив невиправдані перешкоди для розробки глибинних мінеральних ресурсів з метою задоволення світового попиту на них. З цієї причини вони відкинули Конвенцію 1982 р., а без фінансової та економічної участі цих держав створення Органу по морському дну і його діяльність навряд чи могли б здійснитися. Ця обставина, як вбачається, змусила Генерального секретаря ООН організувати неофіційні консультації держав в рамках ООН “з метою досягнення всезагальної участі у Конвенції з морського права”.

Такі консультації відбулися в 1990-1994 рр. “Угода про здійснення частини ХІ Конвенції ООН з морського права 1982 року”, яка була ухвалена 28.06.1994 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 48/263, отримала офіційний статус документа ООН. Ця Угода набрала чинності на тимчасовій основі одночасно з Конвенцією, яка набрала необхідну кількість ратифікацій. У разі суперечностей між Угодою та частиною ХІ Конвенції пріоритет має Угода. Угода змінила в частині ХІ та додатках до неї низку положень, істотних для країн, що розвиваються, та невигідних для індустріальних держав. Так, переваги й пільги, передбачені Конвенцією для Підприємства Органу, були скасовані. Воно отримало можливість функціонування лише в рамках спільних підприємств з іншими суб’єктами права і за рішенням Ради Органу на однаковій з іншими контракторами основі. Угода скасувала зобов’язання держав-учасниць фінансувати, задля сприяння Підприємству, одну ділянку добування і встановила, що держави-учасниці не несуть жодних зобов`язань по фінансуванню будь-яких операцій на тій чи іншій ділянці добування Підприємства або в рамках організованих ним спільних проектів. Відповідно до Угоди Підприємство може придбати технологію, пов`язану з його діяльністю в Районі, на справедливих і розумних комерційних умовах на відкритому ринку чи через посередництво спільних підприємств. Все добування глибинних ресурсів буде здійснюватися на комерційних принципах. Отже, всі положення Конвенції про неприпустимість монополізації добування ресурсів у Районі не застосовуються.

Замість компенсаційної системи Угодою передбачається “надання допомоги” країнам – експортерам, економіка яких буде відчувати негативні наслідки в результаті зниження цін чи зменшення обсягів експорту, спричинених діяльністю в Районі. Ця допомога буде надаватися через посередництво “спеціального фонду” за рахунок коштів, що надходять у вигляді платежів контракторів, включаючи Підприємство Органу, та добровільних внесків. Рішення про допомогу приймаються рішенням Ради Органу консенсусом на основі одноголосно прийнятої фінансовим комітетом рекомендації.